В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

— Адеж тоді протікав Дніпро?

— Дніпра тоді не існувало. Це було до народження Дніпра. До народження Дніпра...

Ці спокійно-жартівливі слова наче обпекли поета. Не міг він одразу собі уявити і схопити неосяжний зміст цих трьох слів...

І раптом його творча уява художника розкрила перед ним повну величі дивовижну картину:

Неосяжне море... Уява примушувала час проноситися в такому темпі, щоб можна було побачити, як наче перші таловини напровесні з'являються на поверхні моря темні плями землі. Вони ширшають, наче ростуть з води, зливаються одна з одною, і ось вже розкинулася перед очима чорно-сіра рівнина, густо всипана сірими черепашками. Це новонароджений суходіл. Де-не-де з'являється на ньому перша рослинність — невідомі вічнозелені кущі, розкішні квіти... Тисячоріччя мигтять перед очима сторінками одвічного літопису Землі... В низовинах ще стоять сині озера солоної води. Одні з них повільно пересихають, і яскраво блищать солоною памороззю їх сніжно-білі спорожнілі чаші, як та рівнина в Каракумах... До інших поспішають з веселим дзюрчанням перші струмочки свіжої джерельної води... Вони уперто прокладають собі шлях крізь ліси й луки, зливаються один з одним — і світлими, і тихими річками звиваються серед зеленого степу, вливаються в зустрічне озеро, щоб відпочити після свого примхливого бігу. Всіх їх вбирає озеро в своє темне лоно, і скоро вже тісно стане йому в крутих берегах, і напирає воно на свої береги, прориває їх, і вже рікою мчить ген-ген далеко на південь свою жовтувату воду, вбираючи в себе всі зустрічні річки та струмочки, що по-дитячому дзвінко балакають і граються з сонцем в маленьких балочках та в дрібних камінцях.

Аж ось гранітний кряж заступає дорогу ріці. Вона зупиняється, нарощує сили для нового ривка: адже ж вона мусить подолати ці скелі. Набрякають її темні води, риють землю, шукають тріщин і розколин у скелях... А з півночі та з боків все набігають річки й струмочки, поспішають на допомогу блакитному велетню і, як відсталі в поході солдати, одразу стають у стрій. Вище й ширше здіймаються води. Гри —васті піняві хвилі гнівно б'ють об скелі, підривають їх зі споду, натис-кають на них могутніми грудьми — із оглушливим ревом та гуркотом обвалюється кам'яна перешкода. Клекоче пінявий потік, мчить із собою уламки скель, столітні дуби, видерті з корінням, і величезні брили землі... На багато верст чути грізний гуркіт порогів, а вода мчить по прискалках положистого кряжа, вирує й клекоче клубочиться сивою піною... Ось вони, новонароджені пороги: Кодак... Сурський... Ло-ханський... Ось він, сивий велетень Ненаситець! Шевченко підводиться і простягає руку вперед.

— Так народився Дніпро: поламав геть усі перешкоди, видерся крізь скелі на волю і пішов степом до Чорного моря!.. Так і я мушу все подолати, мушу ввібрати в себе всі сльози народні, весь гнів поневолених і скривджених, всю ненависть народну до гнобителів і боротися за народ, за волю.

— Щасти тобі доля, — сказав Вернер проникливо й урочисто. — бо ж тоді б і наша страдниця — Польща стала вільною і єдиною.

Тепер, коли Вернер з'їжджав на берег, Шевченко завжди супроводжував його і, якщо там не траплялося цікавих краєвидів для малювання, брав найжвавішу участь у збиранні зразків різних порід для мінеральної колекції. Бадьорий і веселий повертався він на шхуну і ввечері довго розглядав разом з Вернером свої знахідки.

— У нас на борту є гри ящики книжок, — сказав поетові якось Бутаков. — Віршів там небагато: крім Лєрмонтова та Пушкіна, нічого нема, але, коли вас цікавлять, наприклад, мандрівки по морях земної кулі або ботаніка чи географія, — корабельна бібліотека до ваших послуг.

І Шевченко, звичайно, жадібно накинувся на книжки. Там були твори Гумбольдта135 та славетних французьких мандрівників Aparo136 й Дюмон-Дюрвіл137, спогади Крузенштерна138 та інших. У них цікаво розповідалося про природу далеких суходолів та островів, про життя їх народів, звичаї та культуру. "Чи скинули вже там люди свої кайдани, чи ще поділяють гірку долю російських, українських та польських селян?" — питав себе кожного разу, розкриваючи нову книгу, Шевченко. Жахлива доля африканських негрів, що їх продають у рабство в Сполучені Штати Америки, найбільше вразила його.

Ніяк не міг тільки простити географу і мандрівнику Гумбольдту, який так палко співчував неграм та іншим заокеанським рабам, що він так нерішуче і мляво висловлюється проте кріпацтва в своїй Німеччині, в Австрії та Російській імперії, яку він мав можливість добре вивчити під час своїх мандрівок по Уралу, Алтаю, Каспійському узбережжю та по інших кутках Росії.

Під впливом творів Гумбольдта Тарас Григорович зацікавився ботанікою, і тепер разом з Вернером збирав рослини для гербарію експедиції. Він старанно викопував їх, пересаджував у горщики і доглядав на борту "Константина".

Проте хоч якими цікавими речами він зараз займався, а з пам'яті не зникала жахлива казарма, де зазнають мук стільки людей. Надто скоро за кількома бешкетниками й невиправними злочинцями, справжніми покидьками суспільства, розглядів він там десятки непокірних кріпацьких душ, які не втратили почуття людської гідності. За нескоримість страждали ці люди. Не один раз згадував їх Шевченко. І в такі хвилини проминав і цікаву рослину, і уламок незнайомої породи...

Іноді слова гарячої молитви за тих людей ладні були вирватися з серця. Але гіркий сміх зневіри одразу ж і кривив йому губи. Геологія, з якою він познайомився в експедиції, мов ядуча кислота, роз'їдала наївні твердження біблійних міфів.

Іноді Шевченкові здавалося, що, познайомившись з геологією чи історичною географією, він ніби зійшов на високу гору, з якої побачив неосяжну далечінь.

Якось вони разом з фельдшером Істоміним попросили Бутакова прочитати їм лекцію з астрономії.

Лекція відбулася в перший штильовий вечір. Спочатку Бутаков докладно розповів їм про сонячну систему. Як зачарований слухав Кобзар Бутакова. Вперше зазирнув він у космос, а коли захриплий від двогодинної лекції Бутаков замовк, пригнічений вийшов Тарас Григорович на палубу, довго мовчки курив, дивився на зорі і раптом зареготав:

— А в Біблії пишеться, що "сотворіння світу" було шість тисяч років тому й тривало шість днів.

Довго сидів він так на самоті, дивився на зоряне небо, на море, вкрите імлою. Довго курив, кидав за борт недокурки і повернувся в каюту, коли всі давно спали, так і не додумавши до кінця сотні складних питань, що виникали в його голові під впливом нових знань.

IV. ЛЕЙТЕНАНТ БУТАКОВ

Вже не перший день "Константин" упевнено борознив сині води Аралу. Море не заспокоювалось, і шхуну безжалісно кидало з хвилі на хвилю навіть при слабкому вітрі. Щоб зробити її хоч трохи стійкішою, Бутаков наказав навантажити її камінням, від якого вона кормою осіла на чотири, а носом на три з половиною фути.

Кинувши якір біля якогось острова або в береговій затоці, Бутаков з'їжджав на берег для астрономічних спостережень, а Макшеєв — для топографічної зйомки. І кожного разу на білому ватмані в штурманській рубці з'являлися нові нитки градусної сітки, а проміж них — примхливо-хвилясті контури землі і зафарбоване то темнішою, то світлішою блакиттю море. Але Бутаков не просто креслив на карті контури берега та островів, він уважно вивчав їх геологічну структуру, лазив по балках та урвищах, спостерігав послідовність нашарувань різних порід, рив шурфи, які називав по-простому ямами, і кожного разу повертався з цілими торбами мушлів, шматками гірських порід, скам'янілостей й живими рослинами, починаючи від саксаулу та гребінника-тамариска до нюкника та звичайного очерету і від сивого ковилу до полину. І кожен раз із прикрістю казав, кидаючи на стіл кашкет:

— А кам'яного вугілля все нема й нема!

— Чому вас так цікавить кам'яне вугілля? — якось спитав Шевченко.

— Та як же ж, добродію мій? — аж сплеснув руками Бутаков. — Адже ж навколо цього моря на тисячі верст немає ніякого справжнього лісу: самі кущі. Адеж братимуть пальне для пароплавів, коли море буде освоєне?

— Ну, про пароплави тут поки що й не чути, — посміхнувся Макшеєв. — Тут і людей непомітно. А наші "Константин" з "Николаем" киргизам здаються якимись чарівними птахами.

— Відстаємо! Відстаємо від усієї Європи і навіть від Туреччини, у якої, завдяки англійцям, вже є парові судна. Вік парусного флоту відходить у минуле.

— Але все ж таки чому ви так уперто сподіваєтесь знайти тут кам'яне вугілля? — поцікавився і Істомін.

— Та тому, що наш шановний Артемій Якимович, — кивнув Бутаков у бік Акишева, — знаходив шматки його цієї весни на західному узбережжі. Сьогодні я висадився в трьох милях від мису Ізенди-Арал і наказав матросам рити ями біля самого берега в півтора сажня глибиною. На глибині сажня виявилася така тверда глина, що довелося її вирубувати сокирами і потім в ямах пішла вода. Люди мучилися, працюючи по коліна в крижаній воді. Весь час відливали її відрами. Вони намучилися, і я разом з ними. І головне — марно: вугілля нема! Акишев сидів збентежений і зніяковілий.

— Я ж міг і помилитися. Ми ж не пробували його палити... І взагалі... Я не геолог і не інженер... Робітники казали, що це вугілля, — слабо виправдувався він.

— Що ж, будемо шукати ще і ще, — сказав Бутаков. Наступного ранку Бутаков узяв курс на острів Барсакельмес

в центральній частині моря і висадив на ньому Макшеєва, Акишева, одного унтер-офіцера та шістьох матросів для нової топографічної зйомки і наказав також почистити колодязі, щоб поповнити на "Константине" запас прісної води, а сам повернувся на півострів Куланди, поставив шхуну на якір під захистом мису Ізенди-Арал і відправив на берег геолога Вернера з партією озброєних матросів шукати все те ж невловиме вугілля. Один Шевченко лишився в шлюпці малювати повний величі мис Ізенди-Арал, грізно навислий над хвилями.

Півострів Куланди високий, але береги його не здіймаються над прибоєм єдиним скелястим муром, а спускаються до моря кількома терасами шириною з півверсти кожна. Бутаков попрямував у глиб півострова для астрономічних спостережень, а Вернер із своєю партією піднявся на першу терасу і повернув на північ.

Пройшовши верст з п'ять, вони опинилися на рівнині, ніби вписаній сажею.