Володарка Понтиди - Косач Юрій

Мене вразило і те, що маркіз Рошфор де Вількур, якого я мав за людину лицарську, не завагався і собі очорнювати княжну. Одначе я, як найхолодніше, сказав:

— "Не критимусь, що з уваги на прикрощі, які мене чекали б на батьківщині з боку моїх батьків, які є проти моєї пристрасті, я уживаю іншого прізвища, але хіба немало людей подорожує нині по Європі інкогніто? Що ж торкається честі княжни Понтійської, то я і надалі обстоюю її і мавши при боці шпагу, яку мені, на жаль, одібрано, зумів би її і, захистити не тільки перед вами, пане Де Рібасе, чи як вас звати, але й перед бароном Шенком чи маркізом де Вількуром, якщо і цей добродій не вагається зводити наклепи на благородну жінку. Що ж торкається графа Лімбурга-Стирума, то саме я, отсією рукою, мав колись приємність вигарбувати його мерзенну спину..."

Королева Марія-Кароліна, що уважно мене слухала, попросила мене, щоб я докладніше розповів про справу Лімбурга-Стирума, що я, не вагаючись, зробив. Сам король аж дер живота з моєї оповіді, а королева так сміялася, що аж взялася гикавкою. Навіть собаки, чуючи цей королівський сміх, почали брехати. Тільки Де Рібас слухав нахмурено, а потім пошептався з королем і покликав варту, щоб мене відвела. На цьому моя аудієнція з королем королевою Неаполю та обидвох Сардіній закінчилася, хоч я не ворожив би їй бути останньою.

Як вже дещо досвідченішому у цих справах [адже скільки ж то ось таких хитрюг-перелесниць, цокотух-сластьох, довелось мені перебачити і в Мангеймі і в Венеції; ціна їм відома], мені, далебі, можна було і осьде запримітити, що й ота губата королева з Габсбургів, споглядаючи спильна крізь своє скельце на мене, не лише спочутливо, але зальотно, також за химерами гонить, спокусити хотіла б. Не подобалось це либонь циганчукові — Де Рібасові. Я певен, що, побувши довше у тому гемонському кабінеті, я остаточно схилив би на свій бік їх величності, цур вам і пек, осина вам у ребра. Кебети у них обмаль, але зате вдосталь хисту до лінощів та блуд одіяння.

Так, чи інакше, не знав я нічогісінько, що мене, бідолаху, чекає. Темна була моя доля як ота душна неаполітанська ніч, що огортала й кляте підземелля, куди мене запроторено. Опинився я в кам'яному мішку, в тому ж таки королівському палаці, де вже мабуть карався неодин безталанний, де може довіку вже й пес по ньому не гавкнув.

В цій кам'яній труні я вештався, ходив від стіни до стіни, дрімав на прогнилій соломі, в холоді і в голоді, серед жаскої, смертельної тиші, віч на віч із приреченістю — бути всіми забутим та самотньо сконати.

А проте серед тієї цвинтарної тіши я світлів, мій дух гартувався. Так, безумовно, пазурі тиранихи Катерини, Семіраміди Півночі, сягали аж сюди; вони сягнули і по княжну і по мене. Ким був Де Рібас як не її агентом, як і всі ті хахалі, що підсадили цю німкеню до престолу? Допомогла їй і ота богобоязлива цісарева Марія-Тереза, разом з прусським королем Фридрихом, допомогли й інші більші і менші тираники, яким потрібна була ця Фіцхен-Като, злиденна дівка з мишачої нори — Цербст-Ангальту, що нині заковує в кайдани не лише народи своєї імперії, але хоче закувати і чи не всю Європу. Буде ж їм колись кінець тим усім миропомазаним! Буде й Катерині, що видерлася до трону, підсаджена штиками гвардійської мужви. Кров'ю, тільки кров'ю, стогоном і слізьми людськими прокладає вона свою ганебну стежину до володіння. Кров затовченого у Ропші Петра III, кров законного імператора Йогана VI, замученого у Шлюссельбурзі, кров мого земляка Мировича, Хрущова, Гур'єва та інших, що за правду сконали на ешафоті, кров і муки тисячей тих, що, нині з клеймами і вирваними ніздрями мандрують на Сибір тільки за те, що прагнули волі. Ні, в цьому камінному лігві, над яким зависає зловісна тінь коронованих повій, потворів — деспотів та їх шляхетських блюдолизів, іншим стану і я, що досі був легкодухим, необачним і незрівноваженим, людиною крихкою, невольником самого себе. Я буду зброєносцем новітньої Орлеанської Дівиці, моєї княжни Володимирської, що підійме прапор свободи і справедливості, визволить з ярма темряви Україну і Кривію, Понтиду і Сибір, прадавній Київ і Новгород, які ще пам'ятають колишню законну владу народу. Гей, якби то бути на волі, якби видертись з цього каземату безправ'я! Адже ж в усій Європі світає! Руссо, Монтеск'є, Вольтер, всі великі вольнодумці показали нам шлях відважних. На тиранів! In tyrannos!

Так і треба тобі, Рославче! Терпи і нікого не проси. Тільки зміна у тобі самому, тільки змужніння вирве тебе із провалля твоїх нещасть. І мені легше ставало, коли я поглянув на себе немов у незриме дзеркало холодними очима. Хотілось мені стати мужем римського тесу, з душею з хрусталю і сталі. Ця темниця мене, забутого всіми, не здолає. Так, предивним чином, я світлішав, щезала розпач, у яку я міг би попасти, аджеж навіть у цій мовчазній темряві мені ввижався шлях до волі і дії, а я йду по ньому, задивлений у погожий день...

Втім ключ у кованих дверях загремів, двері розчинились і в скупому відсвіті ліхтаря, я побачив сторожа, а поряд з ним чепурного молодого офіцера, що дзвенів острогами і, спершись на шпагу, приязно посміхався до мене. А я й собі дивився на нього, чекаючи, що він скаже.

"Бадьорості, кавалере Рославець — сказав він, показуючи мені якийсь аркуш паперу, — з наказу його величності короля Неаполя і обидвох Сардиній Фердинанда IV нещодавно вас ув'язнено, однак, розглянувши вашу справу, за ласкою цього ж нам милостивого монарха та за заступництвом вельмишляхетної її величності, нашої королеви Марії-Кароліни, ви вільні! Ваша честь витримала суворий іспит! Дозвольте мені супроводити вас. Гадаю вам здокучіли наші державні кватири, що, правду сказати, досить невигідні. Але все забудеться, любий сеньйоре... Все буде гаразд..."

Приголомшити, ошелешити, зміг мене цей смаглявий чепурун, навіть на добру хвилину. Що це було: жарти, мана, чи сон?

"— Он як, — холодно сказав я, опам'ятавшись, —досить таки дивний у вас звичай ось таким способом випробувати чиюсь честь..."

"— Зволіть прийняти наші вибачення, — вклонився, солодко усміхаючись, посланець їх величності, виводячи мене і підземелля, — навіть між добрими людьми буває всіляко, однак справедливість завжди тріумфує. О, коли б ви знали, як співчувають вам і як радіють за вас їхні величності..."

Я йшов, не поспішаючи, гулким коридором. Денеде стояли гуртами, подейкуючи, стражники, що відводили нас здивованими поглядами. Звідси мабуть не часто виводили в'язнів на волю. Автім і мені важко було повірити, що я вільний. Ні, ні, цим неаполітанським лестощам я не вірив ні па шеляг.

3

Лейтенант Пієтро Дельфіко, що служив у гвардійському полку Самнітів, драгунів їх величностей королів Неаполя, обидвох Сардиній, виявився непоганим товаришем. Це був шалапут-добряга, мойого таки віку, а над усе одвертий. Серед ночі він привіз мене, і то зі смолоскипами, в мою гостинницю, а мій господар, вибігши до нас у довгополій сорочці і ковпаку, з дива не міг вийти, коли побачив мене. Це ж бо він, чортів син, побіг зразу до поліції і видав мене. Я ж не знав, що того ранку у Неаполі були розліплені об'яви, які наказували донести не лише про місце побуту княжни, але тягнути до відвіту кожного, хто міг би бути або видавався її спільником. Підляк хотів заробити свої срібленники. То ж мені вельми свербіла рука, щоб його одчухрати, проте мене виручив мій Дельфіко, який не тільки штовхнув його чоботом, та так що креатура витяглася, мов та жаба на долівці, але наказав гостювати нас, на його ж кошт, щонайкращим вином і їжею.

Господар, переляканий до півсмерті, побудив увесь дім, зігнав усю свою сім'ю і за яких півгодини нам вже почали нести паруючі миски із стравами, не кажучи про поставці вина і то доброго, бо абияке ми не хотіли пити.

"— Гай-гай, кавалере, — брязкав остротами хват — Дельфіко і озирав мене дружньо, — оце ви тепер п'єте зі мною, а може за декілька днів не схочете мене й пізнавати, бувши в гонорах. Подякуйте Мадонні за народження підщасливою зорею, автім таких як ви всі люблять, а наша папі обидвох Сардиній особливо. Будьте певні, що коли б не вона, то собацюга Де Рібас згноїв би вас у тій ямі, де ви зволили пробувати. Йому вельми не хотілося вас випускати на світ божий..."

"— А що ж король, його величність Фердинанд?" "— Король? (Дельфіко зареготався, аж лускали йому щоки). Король значить у нас стільки, що цей суціга, якою почастував чоботом у спиняку. Марія-Кароліна вирішає у нас про все..."

Бачучи, що хлопець добре відучий в усіх справах неаполітанського двору, я попросив його розповісти насамперед все, що він знає про справу прінцеси Понтійської. Контентуючи себе стравами, які носили нам заспані слуги господаря, та п'ючи його ж вино, ми сиділи самотні в господі так, що нам ніхто не перебаранчав у розмові. А вона була дружня.

Лейтенант Дельфіко охоче розповів мені про те, що вісті про прінцесу завдяки її листам, а особливо донесенням шпиків, почали приходити в Неаполь ще з Венеції, де вона начебто перебувала під опікою маркіза де Вількура, амбасадора Франції, бувши його метресою. Почувши це, я зірвався, увесь спалахнув. "— Це огидна брехня, — вигукнув я, — прінцеса ніколи не була нічиєю метресою і, якщо ви будете повторювати ці паскудні наговори, я покличу вас до відвіту, не зважаючи на моє добре ставлення до вас!..."

Дельфіко просив у мене пробачення, якщо він мене тим вразив, але ні неаполітанський двір, ані він самий — ніде правди діти, — не заходився ніколи до висвітлення моральності прінцеси, а що такі чутки були, то не його в тому вина. Дуже можливо, що було зовсім не так, може бути, що протегував прінцесу самий Версаль, але не бажаючи робити з цього явність, наказував прикривати цю протекцію начебто особистими симпатіями амбасадора. Відомо, що опіка ця продовжувалася ще в Пізі, але чомусь увірвалася і прінцеса з її почтом з її двором залишалася на льоду. Важко сказати, що її порізнило з маркізом, певне тільки одне, що її справою вирішив зайнятися неаполітанський двір як тільки отримав таємний наказ із Відня. Бо ж як Версалеві, так і Відневі, в сучасний момент, ажніяк не на руку встрявати в будь-які суперечки з Катериною.