В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Потім геодезист Муравін133 склав карту шляху від Оренбурга до Хіви через степ і вздовж східного берега Аральського моря, і, нарешті, за останні роки провадилися зйомки окремих ділянок його північного узбережжя, в яких брав участь і наш шановний Артемій Якимович134, — вклонився Бутаков прапорщику Акишеву, — тому я був такий зацікавлений в тому, щоб він взяв участь і у нашій роботі. Але всі попередні дослідження та розшуки велися розрізнено, а саме море, центр його водного дзеркала, ще й досі ніхто не дослідив.
— А що означає слово Арал? — спитав Істомін.
— Киргизькою мовою арал — це острів, але вони називають своє море Арал-Тениз, а що означає слово "тениз" не можу вам сказати.
На четвертий день вітер змінив напрям. "Константин" вийшов у гирло ріки.
Налилися вітром паруси, вигнулися лебединими грудьми. Йшла морем крута зибінь. Мчав "Константан" густою кришталевою синню Аральського моря, де-не-де поцяткованого білою піною. За кормою на тоненькому ланцюжку швидко крутився в хвилях коток лагу, відраховуючи пройдену відстань. Все тут було невідоме, неходжене, тому Бутаков наказав перейти на середню швидкість.
На носі матрос весь час промірював глибину і неголосно кидав через плече:
— Двадцять вісім. Сорок два! Тридцять сім! Тридцять. Двадцять п'ять. Тридцять дев'ять.
Акишев записував. Штурвальний кам'янів за штурвалом, а Бутаков не відривав бінокля від очей і часто позирав на годинник. Рибалки казали йому, що до найближчого острова Кугаралу, коли вітер дме ходовий, дві години ходу, але вітер мінявся. Доводилося лавірувати. Гойдало. Моряки не помічали хитанини, бо "звикли до неї з колиски", а Макшеєв зблід, потім став зовсім зелений і зник, заховався в каюту, відчуваючи приступ морської хвороби.
А море розкинулося навкруги у всій своїй ранковій красі: оповите ніжно-блакитним прозорим серпанком, воно здавалося поси-паним дрібними срібними порошинками, які щомить спалахували і згасали на ньому. І таке ж ніжно-блакитне небо стояло над ним в ледь помітних прозорих хмаринках, що мінилися найніжнішими відтінками перлів. Великі сірі чайки кружляли над водою, змахували своїми різко вигнутими сірими крилами, сліпучо-білими зісподу, з одним чорним пером на самому лезі крила.
А за кормою, в золотому озері сонячних іскор, ішли білокрилими птахами баркаси косаральських рибалок.
Опинившись на борту "Константина", Шевченко раптом відчув себе ніби зовсім стороннім, зайвим.
Спочатку Тарас Григорович не міг зрозуміти, звідки взялося це почуття.
Всі на кораблі ставилися до нього по-дружньому — уважно, привітно і ввічливо. Вони шанували й цінували в ньому митця, художника, поета і людину, але всі були злютовані одним горінням, одною науковою метою, захоплювалися одним улюбленим ділом, жили одною мрією. Увесь вільний час і навіть за роботою розмовляли на астрономічні, геологічні, геодезичні, топографічні теми, про якісь-то лоції та гідрографії. Лише такі теми хвилювали їх, викликали палкі суперечки. Тільки Шевченко мовчав, бо всі ці речі були для нього незрозумілими.
Це було прикро.
Саме такі люди, як його супутники, відкривають нові материки й острови, вигадують нові машини, руйнують своїми відкриттями старі забобони, знищують авторитети і віджилі філософські системи, розгадують таємниці природи. Такі люди й тепер замерзають у льодових торосах Північного океану, шукаючи шлях до північного полюса, гинуть від спраги в африканських та азіатських пустелях, їх поїдають дикуни на островах Великого океану, або продають у рабство, чи приносять в жертву своїм богам. Та й у Європі їх колись палили на вогнищах отці-інквізитори.
Душа сповнювалася бажанням розділити думи і труд цих героїв і мучеників знання.
В думках Шевченко порівнював своїх супутників з колишніми знайомими — гусарами та уланами з кола веселих базік та безтурботних п'яниць-мочеморд, з дідичами, хуторянами, з так званими "любителями рідної старовини", що на словах тільки й думають про народ і люблять натякати за чаркою про реформи й визволення селян від кріпацтва, а на ділі...
І від цього порівняння народжувалися гострі, гнівні вірші про тих далеких "друзів народу", одягнених у свитки й вишивані сорочки, отих вовків в овечій шкурі.
Писав він і про царів, здирав з них лаври, пурпур і віссон, показував їх у всій їх потворній та огидній наготі — розпусниками, душогубцями та лицемірами.
Всі ці думки та почуття позбавляли Шевченка сну і душевної рівноваги.
Бутаков і всі інші помічали, що з Кобзарем не все гаразд: чи то тужить він за батьківщиною, чи то захворів.
А Шевченко ходив мовчазний, насупивши свої кошлаті брови, або тікав у кубрик, до матросів. З ними він оживав, жартував, співав, слухав їх розповіді про далекі моря і країни і неохоче повертався до кают-компанії, коли надходив час обідати або спати.
Тільки з Томатом Вернером він почував себе вільніше, мабуть, тому, що і той був засланцем і рядовим лінійного батальйону, а може, ще й тому, що познайомилися вони у Горна.
Якось стояв "Константин" на якорі біля невеличкого острова. Бутаков з Макшеєвим та Акишовим поїхали на берег для зйомки, а штурман Поспєлов з Істоміним взяли рушниці і пішли полювати, щоб внести приємний додаток до корабельної їжі, і Вернер з Шевченком лишилися віч-на-віч. Вернер розкладав і сортував на столі зразки гірських порід і скам'янілості, зібрані на Кугаралі та інших островах для геологічної колекції, а Шевченко гриз олівець, замислившись над якимсь віршем. Раптом він перекреслив написане, подер папірець на дрібні клаптики і кинув їх у море крізь відчинений ілюмінатор.
— Не витанцьовується? — співчутливо спитав Вернер, підводячи очі від скам'янілої мушлі третинного періоду.
— Хай йому чорт! — вилаявся Шевченко.
— От і я ніяк не можу визначити цю кляту черепашку, — зітхнув Вернер з досадою і, озирнувшись на двері, додав: — я так запрацювався, що треба неодмінно якось освіжитися, провітритися. Давно вже хотів я тебе попросити, Тарасе, розкажи мені хоч трохи про живопис. Живу вже тридцятий рік і нічого в ньому не тямлю, просто соромно признатися. Іноді почнете ви з Макшеєвим таку розмову, називаєте різних митців, а я сиджу та тільки кліпаю очима, як справжній дикун.
— Як же ти можеш нічого не тямити в мистецтві, коли ти вчився в гімназії?! Адже ж ти шляхтич?
— Знав би ти, як я ріс та вчився! — Вернера аж пересмикнуло. — Звичайно, нашим польським засланим я цього не розповідаю: вони хоч і вважають себе революціонерами, але більшість з них насправді... Ну, та чорт з ними! Батько мій був такий бідний, що служив у князя Гедройца машталіром і ледве вмів підписати своє ім'я. З дітей я був найстарший, а за мною ще семеро. Коли вийшло мені десять років, взяли мене до роботи у панській стайні. Батько мріяв вивести мене в люди, та не було за що... Але несподівано мені поталанило. Наказали якось батькові копати в парку ями для стовпів: будували там нову альтанку. Копав батько, копав і раптом лопата натрапила на щось тверде. Копнув він ще раз і викинув з ями якийсь казенок. У ньому були гроші: мідні, срібні та трохи золотих. Довго думав батько: віддати князеві гроші чи залишите собі. Мати почала плакати: "Це пан Біг, — каже, — послав, щоб вивести Томаша в люди. Не віддавай!" Подумав батько, помолився і залишив гроші собі. Справили мені чобітки — перші чоботи в моєму житті, справили одіж, придбали книжки і віддали в школу. Та не так воно все сталося, як гадалося. Тільки на два роки вистачило грошей і довелося мені знов піти до стайні, тільки не кинув і науки. Встанеш удосвіта, треба гній прибрати від двадцати коней, вивезти його, нової соломи підстелити, коней почистити, гриви та хвости позаплітати, вівса їм кинути, сіна, понапувати... Поспішаєш, щоб не спізнитися в школу. Та й після школи не знаєш за що братися: бігти до стайні чи за книжки сісти. Спочатку склав я іспити за три класи, потім за п'ять... Насилу закінчив реальне училище і потрапив до технологічного інституту. І знову лихо: треба самому вчитися і молодшим допомагати. Батько тоді вже помер...
Товариші навчили мене любити свою батьківщину. Мало зробив я для неї — майже нічого, але й цього було досить, щоб кинути мене за грати... Одного боюся: не бути мені вже ніколи інженером-техно-логом, — скрипнув Вернер зубами і відвернувся, щоб сховати сльози розпачу на очах. — Я й читав дуже мало, і в театрі був лише один-єдиний раз там, у Варшаві, — додав він і почав нервово пересувати розкладені на столі камінці, не помічаючи, що знов перемішує вже посортоване.
Шевченко мовчи підійшов і обняв його.
— Прости, братику, за дурне слово. Звичайно, розповім я тобі про живопис і про все. Ой, як я тебе розумію! От сидите ви всі за столом, розмовляєте. Про магнітне схилення, девіацію, яку-небудь там мезозойську еру, ізобари. Слухаю, дурень дурнем. Навчи мене хоч своєї геології. Може, хоч в чомусь тобі допоможу, не почуватиму тут себе стороннім.
— Та звичайно ж навчу! — кинувся Вернер до Шевченка. — Хоч одразу почнемо! Добре?
Після бесіди з Вернером Шевченко повеселішав. Томаш дав йому прочитати свою геологію, і Тарас Григорович мало не вивчив її напам'ять. Мозок його так зголоднів в Орську без розумової поживи, що жадібно всмоктував кожну краплину знання, як пересохла земля — несподіваний дощ. Якось, роздумуючи про подоланий шлях, Шевченко сказав Вернеру:
— Якщо золото завжди супроводить кварц, чом би не пошукати його на підступах до Каракумів? А що, коли там виявиться друге Ельдорадо?
Вернер замислився.
— А ти маєш рацію, — не одразу відповів він, — з тебе вийшов би хороший геолог.
Та все ж як не вчитувався Тарас Григорович в підручник геології, деякі питання лишалися для нього неясними, і він часто засипав Вер-нера запитаннями, на які той не завжди міг відповісти.
Якось, розглядаючи грудку крейди, він задумливо сказав:
— Ну добре. Зрозуміло, що це відкладення дрібних черепашок на морському дні. Але ж звідки могла б узятися крейда за кілька сот верст од морського берега?
— Не забувай, Тарасе, що поверхня землі перебуває в постійному, але надзвичайно повільному русі: одні місцевості піднімаються, а інші, навпаки, опускаються і згодом стають дном морським. Колись Ламаншу не було, Британські острови були частиною європейського континенту і Темза впадала в Сену, а твій рідний український степ був дном моря.
— Отже наша планета наче жива, ніби дихає? — посміхнувся Шевченко.
