Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Навіть хоч би за гріхи.

Нагрішили - ви лишіть їх

Грижі власного сумління,

Най сам бог їх покарає,-

Ви ж не спротивляйтесь злу!»

Тут обрушився комісар:

«Що ви, пане, одуріли?

Хочете, щоб королівських

Арештантів я пустив?

Я на се не маю права!

Ви ж, коли не всі в вас дома,

Тацку сю собі поправте

На макітрі й їдьте геть!»

«Сам ти тацка і макітра,

Збитий череп і поганець!» -

Крикнув лицар і свій спис

На комісара направив.

Ані глипнув, ані зіпнув

Пан комісар, як лицарський

Спис його з сідла на землю

Зшиб, неначе околот.

Рушилися тут жандарми,

Щоб в’язати Дон-Кіхота,-

Се побачив Санчо Панса,

До като́ржників метнувсь.

Допоміг їм розірвати

Ланцюги, тоді нерівна

Боротьба розпочалася,

І жандарми драла всі.

Лиш один насеред шляху

Мов пришиблений комісар

Бовванів,- його злочинці

Геть обчистили дотла.

Всі папери геть подерли,

Що мав грошей, то забрали,

Від кайдан ключі дістали,

Шмаття догола зняли.

Оттоді преславний лицар

Скликав їх довкола себе

І говорить: «Ну, панове,

Ви тепер свобідні всі.

Богу дякуйте за теє,

А мені замість відплати

Лиш одну сповніте просьбу,

Невеличку просьбу сю:

Поспішайте до Тобозо

І прекрасній Дульчінеї

Поклоніться й розповіджте,

Що для вас я учинив».

«Пане,- мовив Пассамонте,-

Богу дякувать ми будем,

Але бігти до Тобозо -

Неможливе се для нас.

Нам спішити треба в гори,

В дебрі і ліси ховаться,

Щоб жандарми не зловили,

А не пхаться знов під ключ».

«Так? - аж скрикнув Дон-Кіхот.-

Ах ти, підлая личино,

Джінезілло Парапілло,

Чи як з біса звешся там!

Хай мені не що, абощо,

Як тебе я не примушу,

Щоб ти сам у своїх путах

До Тобозо зараз біг!»

Пассамонте теж гарячий.

Він моргнув на своїх другів,

Ті розскочилися живо

Та й хахап за камінці.

Як почнуть бомбардувати

Лицаря і Санчо Пансу,-

Ледве ті втекли з душею

Від розлючених злодюг.

Так скінчилась та пригода,

Що невольників з кайданів

Вирвав і синців від них же

Тут набрався Дон-Кіхот.

«Слухай, Санчо,- мовив лицар,

Коли щезли злодіяки,-

Бачиш, як то зле невдячним

Ізробить якесь добро».

«Я чи бачу! - скрикнув Санчо.-

Ви сього, ласкавий пане,

І не бачили й не хтіли

Бачить, хоч я мовив вам».

«Га, тепер, небоже Санчо,

Буду вже обережнішим».-

«Ви обережнішим, пане?

Скорше в зайця буде хвіст.

Скорше рак на дубі свисне!

Та подумайте лиш теє,

Що тепер велике лихо

Грозить нам, тяжка біда».

«Що нам грозить, брате Санчо?»

«Адже ж, пане, арештантів

Ви пустили, а комісар

Чи не зранений від вас?

Се ж значить, тепер жандарми,

Поліцаї, ревізори

Кинуться, як пси, за нами.

Пане, лихо буде нам!

Я би радив якнайшвидше

Забиратися в ті гори,

Влізти де в хащі, у дебрі,

Переждати пару днів».

Трохи думав славний лицар,

Далі мовить: «Слухай, Санчо,-

Не з страху перед ким-небудь,

А для тебе се зроблю».

І стежками, манівцями

Поплелися, Санчо Панса

Передом, а славний лицар,

Наче журавель, за ним.

Їдуть, їдуть, серед поля

Купку парубків догнали,

Що з ціпками, і дрючками,

І з вилами йшли кудись.

Зразу Панса їх боявся,

Та зрівнявся з ними лицар,

Людяно почав питати,

Хто вони, куди спішать?

«Пане,- з них один озвався,-

На війну йдемо».- «Що мовиш?

На війну? Куди? І за що,

З ким ідете воювать?»

«Се історія не проста!

Та що нам одна дорога,

А ще й ви, здається, во́як,

То я все вам розповім.

Буде тому вже півроку,

Як у нас із пасовиська

Втік, мабуть, через недогляд,

Війта нашого осел.

Що питали, що шукали,

Все надармо. Десь за тиждень

На торзі наш війт здибає

Війта з другого села.

«Куме,- каже чужосільний,-

Що мені дасте, я знаю,

Де осел ваш».- «Ой кумунцю,

Буде добрий могорич!»

«Вчора бачив я у лісі

Вашого осла, та дуже

Він здичів, то я зловити

Ані руш його не міг.

От ходіть зо мною разом,

Я пока́жу вам те місце!»

Війт наш дякує і втішно

Із сусідом в ліс іде.

Надійшли - осла не видно.

Що шукають, заглядають

У зруби́, в хащі густії,

Ані руш осла знайти.

«Куме,- мовить чужосільний,-

Ще один я маю спосіб:

Мусимо його надибать,

Хоч би під землею скривсь.

Я умію пречудово

По-ослячому іякать,-

Як ви троха сеї штуки

Сві́домі, то буде лад».

«Троха? - наш війт образи́вся.-

В нашому селі ціло́му

Не було осла, котрому б

Крик я не закасував».

«Ну, як так, то дуже добре.

Йдіть же ви одним окопом,

Я піду противним боком,

І іякаймо раз в раз.

То хіба би ваш осел

Не осел був або здох,

Щоб, почувши наші крики,

Та не обізвався нам».