Чмелик - Королів-Старий Василь

Але ж телеграф на підводних човнах теж не дуже далекосяглий, бо, звичайно, динамо-машина не може бути дуже сильною на малому човні.

Найбільш страшна в човні річ, то — міни, або торпеди. Вони бувають величезні, до 20 пудів ваги кожна. Лежать вони в особливих помешканнях, закутані в тирсу та всяку м’яку упаковку, щоб часом від струсу чи удару не вибухнули. Коли буває потреба, їх кладуть в особливі рури, відтуляють ляду й напором стиснутого повітря викидають у воду, давши торпеді певний напрям і назначивши глибину під водою, на якій вона повинна летіти.

Випуск торпеди не має нічого подібного з пострілом з гармати: міну лише викидають, а далі вона біжить сама собою, бо всередині в ній є власний мотор. Фактично це — не що інше, як також підводний човник, який пливе з величезною прудкістю в тім напрямі й на тій глибині, що йому призначено людиною при випуску з човна. Сила торпеди страшна. Безпомилково підраховано, що одна торпеда може потопити великого військового корабля, навіть броненосця. Та це вже й перевірено на російських броненосцях японцями під час останньої страшної війни.

Для тих випадків, коли б довелося нападати на невелике, чи неозброєне судно,— на підводному човні є ще й маленька гармата, яка незвичайно, швидко випускає набій за набоєм. Її сховано на палубі човна, але так, що вона в одну мить може з’явитись нагорі, а також враз і сховатись під свою ляду. З тієї гармати також стріляють по аеропланах.

Далі п. Геб розповідав, як човен спускається у воду. Для цього треба від трьох до п’ятьох хвилин. За наказом капітана, матроси відчиняють ляди в човні й напускають води в особливі камери ("ватер-баласт"). Одночасно починають працювати "стерна глибини", що дають човнові напрям вперед і вниз, й човен іде наче згори в долину. Спочатку, звичайно, нагорі зостається лише капітанова вежа, а потім тільки самі перископи. Коли ж буває більша й більша небезпека, то човен поринає зовсім, навіть на кілька десятків метрів в глибину. Враження спуску почувається в подібний мірі, як спускаєшся віндою, але завжди буває неприємне почуття відірваності від усього світа. Коли треба чи можна підвестись нагору,— тоді повітряним тиском виганяється з баків вода — баласт, і човен випливає на поверхню моря.

Човни збудовано так, що вони ніколи не можуть перевернутись під водою набік чи догори черевом. Це залежить і від самої форми човна, й від того тяжкого металевого баласту, що причеплено у нього під сподом.

Шкода, яку може під час війни зробити підводний човен, страшна. Але ж він і сам завжди ризикує бути згубленим одним влучним пострілом, бо його стінки, порівнюючи з бронею корабля, дуже тонкі, а сам він надто хисткий. Вигадано також на нього страшні сіті, якими ловлять підводних човнів, як риб. Не досить досконалі й внутрішні машини та приладдя, а через те завжди є небезпека, що човен може пірнути й більш вже не виринути, а тоді він стає "підводною труною" для майже трьох десятків людей. Правда, є спеціальні прилади, щоб випливти вгору, покинувши човен, але ж це можливо не на занадто великій глибині.

Дефектом човнів є й те, що вони не можуть плавати дуже швидко; через те самі вони лише можуть підстерегти ворога, але не можуть його наздогнати, коли він тікає. А взагалі в цій боротьбі врятується той, хто зможе швидше втекти. Човен тікає під воду, а пароплав намагається якомога швидше зміняти ходу й тим вискусувати від міни. Але ж великі броненосці не зможуть робити таких швидких маневрів, й через те, що корабель більший, то більша для нього небезпека від малого підводного човна...

Ми дуже дякували п. Геба за його оповідання, а містер О’Фонель наприкінці додав:

— А все-таки було б краще, коли б люди думали про те, щоб зробити придатними підводні човни для мореплавства, як "Наутілус", а не для самого розбою.

— Звичайно,— згодився м. Геб.— Тільки ж навряд, чи це колись буде. Дуже не досконала це річ і має в самій своїй ідеї основні перепони. Коли корабель пливе по воді,— він перемагає лише тертя своїм сподом,— а у воді йому робить перепону тертя зо всіх боків. Тому ніколи не можна буде досягти такої швидкості плавання під водою, як на воді. Нащо ж тоді користуватись гіршим, коли може бути ліпше?! Хіба що такими кораблями плавали б люди, які панічно бояться морської хуртовини та морської хвороби. Але ж навряд, чи ці страхополохи згодилися б тікати від хуртовини під воду...

Він дуже втомився й ми зоставили його спочинути, а я почав перемальовувати зроблені п. Гебом накреси...

— — —

В саму найбільшу спеку, коли сонце пече, як наняте, ми підпливли сьогодні, 20-го червня, до великого острова Цейлону. Я невільно згадав, що це той самий Цейлон, якого в бурсі один мій товариш, Гайдуренко, назвав на іспиті "Отець Цейлон", бо на мапі було написано "О. Цейлон". А всі наші попенята дуже добре знали, що "О." з крапкою визначає скорочене "отець", наприклад, "о. диякон, о. протоєрей, о. ректор" і т. д.

Так от, "отець Цейлон", коли дивитись на мапу,— такий кругленький, гарненький та лагідний, мов коржик чи яєчко, островець,— а коли приїхати до нього, то це — справжня "Гігієна огненная". Я люблю тепло та сонце й, бувало, дуже легко переносив спеку,— але ж того вогняного повітря, яке я зазнав на Цейлоні, й уявити собі ніколи не міг. Не диво, що й європейці, яких є сила в Коломбо,— як кажуть,— не можуть ніколи привикнути до денного пекла й раніш четвертої години не виходять зі своїх хат.

Зате тубільці нічого не бояться. На наш пароплав вони накинулись також, як сомалійці в Адені. Сотки човнів, на яких чорні, кофейні, шоколадові, мосянжові люди обліпили наш пароплав. Більшість з них, однак, під парасолями. Але у більшості цей парасоль та пояс на стегнах — то й все вбрання. Здалеку — наче перев’язані кольоровими стьожками рухливі шоколадки.

Торохтять, мов скрегочуть залізними зубами, котвиці, а далі — безумні вигуки тубільців, що намагаються вхопити речі пасажирів і на тому щось заробити. Кожен гукає на повну горлянку, пхається поперед, вириває з рук куфри. Все крутиться, рухається, верещить,— наче акомпанує грюкоту й ляску грантів, що починають вивантажувати крам.

Ми сердечно попрощалися з нашими невгомонними бразильцями. Пані Пурифікачіон мало не плакала й ще вчора подарувала мені свою фотографію з адресою та примусила мене, щоб я дав слово честі, що буду у них в гостині, як приїду до Бразилії. Я мусив пообіцяти, хоча рішучо її запевняв, що ніколи там не буду...

Ще сердечніше розлучилися ми з містером Гебом, якому знову стало гірше. Він з першим добрим англійським пароплавом має вернути додому, позаяк лікар каже, що йому аніяк не можна служити в підводній флоті, та ще особливо в цих країнах дикої спеки.

Коли вже ми випровадили всіх, то на кораблі зосталося мало людей. Якось опустів наш салон, а втома й головний біль примушують лежати. Я навіть зараз пишу, лежачи під самим вентилятором. Тільки багато не впишеш, бо й в нашій каюті ми почуваємо себе так, як, певне, почували "Три отроки — Місах, Седах та Авденаґо — в печі вогняній". Добре, що тут є ще така річ, як свіжі кокосові горіхи. Досить смачна штука. О’Фонель попросив кельнера, щоб дев’ять наших горіхів поклали на лід. Певно, що підморожені вони будуть ще смачніші.

Ну, годі. Спробую заснути, а надвечір — до Коломбо. Тільки містер Патрик велить спочатку випити хіни, бо каже, похворіємо на пропасницю.

— — —

Я повен захоплення! З цих тропічних міст, що вже ми бачили, Коломбо зробило на мене найповніше враження чогось казкового, незвичайного...

Ми вийшли з корабля, мов п’яні від спеки та сонця до красної європейської частини міста, затіненої розкішною тропічною рослинністю. Особливо гарні кокосові пальми: величезні, рівні, гладенькі дерева, що тримають на своєму вершечку темно-зелену зорю, яка блищить на ясно-блакитному небі. По вулицях жвавий рух, шум, гомін. Біжать "рикші" — двоколісні возики, в яких запряжено чоловіка, а на тих возиках сидять рівні, мов палиця, англійці в білих одежах, жовтих або білих брилях, які ми дома звемо "здрастуйте — прощайте", бо в них дашок і спереду і ззаду. Страшенно дико бачити, як людина везе людину. Ми всі троє рішучо ухвалили, що не дозволимо собі знущатись хоча б і над шоколадовими, а все-ж таки братами. А ще особливо, коли ми довідались, як дешево їм платять: за годину возіння — коло 30 копійок... І користуються з цих диких, нещасних двохногих рисаків майже виключно "культурні європейці"!

Але ж, яким кумедним контрастом виявляється ця мішанина людей та стилів: чисто європейські будівлі з величезними вітринами й обіч — пальми та верблюди; білі, вишукані, пишні одяги англійців та їхніх ніжних пань і панночок,— і тут же голі чоловіки індуси з довгим волоссям, спереду заткнутим великим гребінцем; напівголі жінки, араби в таких довгих шатах, що можна було бачити лише в київській опері в балеті, та сила жебраків і ворон. Парси — в жовтих гостроверхих шапках і, нарешті, знову гучні трамваї, блискучі кочі поряд з нещасними рикшами...

Не знаю, чи можна це все рівняти до Каїра! Коломбо, як на мене — фантастичніше й цікавіше, бо до всього цього — під самий боком безкраїй океан, а навколо — чудова тропічна рослинність. А особливо надвечір, коли, після червоно-кривавого заходу сонця, стає меншою спека,— почуваєш себе, ніби в справжньому Едемі. А вже ці дивовижні овочі,— особливо ароматні ананаси,— а ці чудові краби й незвичайно смачна ящірка "талаґойя", якої я спочатку боявся покуштувати,— все, що ми їли в дуже гарній ресторації, яка стоїть в чудовому місці на березі океану,— все це — просто райська страва. Я вже й не згадую про ананаси, банани й тому подібні речі...

По обіді, чи — власне — по вечері ми знову блукали між розкішними віллами, що потопають в фантастичних тропічних садках, повних струнких кокосових пальм, мангових, хлібних та інших велетенських дерев й височенних папоротів, дивовижну красу яких не можна змалювати, не можна й уявити, коли не бачити на власні очі...

Давид неначе переродився, походивши по цім раю, після тієї муки, що він зазнав на кораблі під час хуртовини. І як же нам, може за винятком привичного до моря містера Патрика, не хотілося вертати до корабля, де все ще на всі голоси скрегочуть і ревуть "лебідки", що на своїх міцних ланцюгах піднімають та спускають величезні паки! Бачили ми й наших попутників — суданських верблюдів, яких, мов лантухів, поспускали линвами на чужу їм землю.