Листя землі - Дрозд Володимир
І загрожує йому суд скорий, військовий, бо в поліцейських стріляв і поранив двох". ї подумала Оксана, вдаючи спокійну про око людей чужих: "Не житиму, якщо Устима не стане, бо нащо мені життя без нього?" Але заплакав Нестор малий, і сказала собі Оксана: "Поки при пам'яті, не зроблю сього над собою. Бо нема гіршей долі, аніж рости сиротою в цьому страшкому світі". І взяла вона дитя на руки, і пішла в місто. І питала вена в людей, як пройти до прокурора, і розказували їй. Але сказав Оксані чиновник у казенному домі, куди вона добилася, що справа чоловіка її з наказу генерал-губернатора ще вчора передана прокурору військовому. І дивився на Оксану співчутливо, а Оксана дивилась на нього сухими очима і губи кусала, щоб не розплакатись. І знайшла вона дім, де військовий прокурор засідав, але не прийняв її прокурор, а прийняв капітан, якого призначено захисником у справі Устимовій. І мовив до Оксани капітан: "Я тільки виконую службовий обов'язок свій. Не хочу вас засмучувати, але справа чоловіка вашого безнадійна. Він стріляв у захисників державності нашої і поранив двох. Його взято із зброєю в руках. А закони військового стану суворі. Єдине, що може порятувати його, не скажу — від каторги, але принаймні від наглої смерті — чистосердечне каяття. Але він не хоче назвати нікого, з ким готував напад на збройний магазин. Обвинувальний вирок йому уже передано. Завтра суд. Оце усе, що я можу повідомити". І запитала Оксана, чи може вона побачитися з чоловіком своїм. По хвилі капітан відповів: "Думаю, що я випрошу у пана військового прокурора перепустку для вас. Можливо, ви зможете переконати свого упертого чоловіка, що, вибираючи між життям і смертю, розумна людина завжди вибирає життя, так вона, людина, влаштована. Навіть якщо доводиться поступатися деякими своїми переконаннями. Тим більше коли в людини є діти і така красуня дружина". Надворі ще був день, коли караульний офіцер підвів Оксану до дверей камери. Але тут, у військовій в язниці, ніч була завжди. Гримнули засуви, заскрипіли двері. Солдат попереду ніс гасничок. І вона побачила Устима. І дозволила собі нарешті заплакати. "Не плач, — строго сказав Устим, він завжди розмовляв з нею строго, як суворий батько з дитям своїм. — Так і мусило статися рано чи пізно, я це знав і готовий був. ї не здумай намовляти мене до зради моїх товаришів. Бо я покличу караульного і відмовлюся від побачення. Ти знаєш, я так зроблю. Луччей посовітуємося, як вам із Несторком далєй жить без мене. Вернешся до матки своєї у Пакуль, яна сильна й розумна, яна не дасть вам пропасти". І вперше за роки спільного життя Оксана осмілилась дорікнути чоловікові: "Устиме, у тебе нема серця до нас із Несторком". — "У мене є серце, — чужим, холодним голосом відповів Устим. — Але воно не належить ні мені, ні вам з Несторком, а належить справі, за яку гину. Я винен перед тобою, що зав'язав тобі світ. Революціонер не має права любити і мать сім'ю. Але тади, в Пакулі, як полюбив тебе, я ще був ніким". — "Ти був людиною, — тихо мовила Оксана, — і ти любив мене більше, аніж власну душу". — "Я був рабом і не відчував ярма на шиї. А любов — се те ж ярмо, хоч і солодке". І узяв Устим сонного сина од Оксани, але не притис до грудей, а тримав на випростаних руках, у пасмі рудого світла од гасника, і дивився пильно та довго: "Йон зробить те, чого я не встиг. Йон ще їм смолки гарячої дасть напитися. У нього брови мої, й норов мій буде. Бережи Несторка Волохача, онука Семи-розумового. Убережеш, виростиш — і з того світу тебе любитиму, як на сім світі любив. А може, й дужчей, бо на тім світі, мо', справедливості болєй і революції рабіть не доведеться". І засміявся зимним сміхом.
Уже як зарипіли двері камери і караульний офіцер гарикнув з порога: "Побачення закінчено!" — прихилився Устим до її лиця щокою колючою, обійняв за плечі, але за мить легенько підштовхнув до дверей: "Іди, іди, Оксанко… І не приходь на суд, а їдь у Пакуль одразу. Луччей буде тобі і мені. Товаришам моїм привіт прощальний. Скажи, що Устим Волохач ні про що не жалкує, а жалкує лише, що не навчився гаразд цілитися в кровопивців замундирених. Прощай".
Але на суд вона пішла. Сиділи в залі і за столом самі мундири в позолоті. І вона, з Несторком на руках. І нічого вона не бачила й не чула, а чула й бачила тільки Устима свого. І мовив Устим у останньому слові своєму: "Ось ви тут називали мене і терористом, і вбивцею, ким тольки не називали. Бо звикли ви, що робоча людина не людина, а бидло, яке можна бить, а яно дякувать мусить. А так далєй не буде, се я вам на порозі смерті кажу, бо знаю, що ви мене не помилуєте, і милості у вас не прошу. Хіба я що — народився з револьвером у руці чи од нероб'я узявся за зброю? Жисть мене навчала боронитися од вас. Побоями, холодом, голодом, безправ'ям повним. Може, ви забули про Криваву неділю у Пітері? Чи її теж вигадали агітатори? Може, ви забули, як стріляли солдати ваші в робітників біля залізничного депо тільки за те, що вони хотіли жить і їсти? Ось калі я уперше пожалкував, признаюся, що не маю зброї і не вмію стрілять. Ось калі став я в душі, як ви кажете, убивцею, але не вбивцею, а месником! Чи вже забули, як розстріляли мирну демонстрацію скоро після царського маніфесту на Думському майдані, про кулеметний вогонь на вулицях забули? А може, ваші каральні експедиції в села з десятками і сотнями жертв придумали газети? А де були ваші закони, коли погромники на київських вулицях безкарно вбивали жінок і дітей? Ми тольки захищаємося поки що-Справжні убивці — се ви! Єдина провина наша, що ми не вміємо ще влучно стріляти, нас не вчили в кадетських училищах. Але повірте мені — ми навчимося. Як не ми, то вже ті, хто прийде за нами. І тади з пролитої вами крові потечуть такі ріки, що захлинетеся в них і ви, і ваші діти, і онуки та правнуки!"
Далі йому не дали говорить. І пішов розлючений Устимовими словами суд на раду, а коли повернувся, до свідомості Оксани дійшли єдині слова: "…подвергнуть смертной казни через повешение". І потьмарився світ в очах її. Прийшла до тями од плачу синового. Зала була порожня, і солдат бризкав їй в обличчя водою з кухля мідного, ї ніколи вже не пробачить вона собі, що не попрощалася з Устимом у залі суду, що Устим востаннє бачив її такою.
І довів її язик до казенного дому, де генерал-губернатор, але не пустили її й через поріг у дім казенний. І опустилася вона на коліна навпроти вікон дому казенного, і стояла так довго з голодною дитиною, що криком заходилася, на руках. І вийшов до неї чиновник з обличчям мертвим, і запитав, що вона хоче. І розказала йому Уляна про горе своє. ї стояла вона на колінах у снігу до сутінків глибоких, поки знову не вийшов до неї чиновник. Не бачила зона тепер обличчя його, лише голос чула, і мертвий був голос його: "Пан генерал-губернатор виявили милість. Вашото чоловіка не буде повішено. Вашого чоловіка буде розстріляно".
А потім солдати штиками прогнали її з-перед вікон дому казенного, І побрела вона додому, бо вже ніч опускалася, а дитина од ранку не годована. Нагодувала вона сина, і прилягла біля нього, щоб приспать, і сама забулася в сні після ночей безсонних. І прокинулася удосвіта од відчуття, що серце її зупиняється. І зупинилося серце її на мить коротку, а потім знову стало оживать. І закричала вона в подушку голосом страшним, бо відкрилося їй: уже нема на світі Устима її.
І зайшов до камери, де Устим, чинок з прокуратури: "Пан генерал-губернатор затвердили вирок суду, замінивши смерть через повішення розстрілом. Уночі вас розстріляють". — "А чого ще од вас, паразитів, ждать?" — тільки й сказав на те Устим.
А скоро зайшов до камери піп: "Покайся в гріхах своїх, сину, сповідайся і причастись". І не пустив його далі порога Устим: "Швидше чортові я вклонюся, аніж Богові вашому, отче. Чорт хоч діло своє чортяче чесно робить, зло сіючи. А Бог ваш, якшо і є нон, дурня клеїть на небі, і плювать йому на нас, робочих людяк, а ви, довговолосики, — тольки чиновники царські, не болєй". — "Хто ми не є, сину, слуги царя небесного чи земного, але ми, як уміємо, стережемо душу народу, — мовив ображено піп. — А що стерегтимете ви, коли прийдете?" — "Свободу, отче". — "Свобода — се пустота, а чим її наповните? Одпускаю гріхи твої, бо не відаєш гаразд, що твориш, бо жертва ти марев людських, не перша і не остання", ї перехрестив його піп з порога тричі, і зник за дверима, лишивши по собі запах ладану.
І зайшов до камери унтер-офіцер з папером та чорнильницею: "Чи не бажаєте написати перед смертю рідним своїм?" — "Не така грамотяка жонка моя, щоб письма од мене читать. А син, коли підросте, і так знатиме, як подякувать убивцям батька", — одказав Устим.
І тихо стало в тюрмі, бо вже ніч настала. І хотів Устим заснути, щоб не думать, але сон не йшов. І бачилася йому левада в кінці городу, під горою Круковою, і стежка до криниці, і біг він, малий ще, стежкою до криниці, де Оксана плела вінок з кульбаб золотих, і трави лугові лоскотали босі ноги його, і земля була ласкава й тепла, як материні руки. А потім відкрилось йому, що се біжить по стежці через леваду не він, а син його Нестор. І підхопився він з тапчана дерев'яного, і вже не пробував заснути, а лише курив цигарки, міряючи камеру з кутка в куток. І був голос до нього, а самої людини не було: "Я Нестор, Семирозумом прозваний, родак твій. Хоч давно мертвий я, але дано мені вищою силою свідчить за живих. Скоро підеш і ти на той світ, але злоби в душі твоїй багато, а злоба — яна не йде з людякою на той світ, а зостається з живими, на землі, так не нами придумано. А злоба твоя нову злобу породить, і буде усім од того погано, і синові твоєму, і онукам та правнукам". — "Хіба злість моя і гнів мій на кодло кровопивць народних несправедливі?" — питав Устим у порожнечу. І був голос: "Справедливі вони для дня нинішнього, і я тебе розумію. Але є ще погляд з висот часових, а щоб бачити так, треба мати перед собою карту світу, простелену на сотні літ земних, а карта ся лише перед Божим зором. Як гостював я у Бога на небі, ще я живий був, тольки краєм ока зирнув у ту карту, і в голові моїй затуманіло, бо яна, та карта, не для ока людяцького, не мусить знати людина, куди ступає і навіщо.
