Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Супроти великоханського намету і на чималій відстані від нього — надійно захищені від негоди столи, за якими повелитель аварів прийматиме іменитих гостей, ще далі — наметиопочивальні, а вже по околіях — житла для всіх із роду Баянового і тих, що готують застілля та прислуговуватимуть на торжестві.

Кликались на визначений день і гості. Коли той день настав, Баян не міг не потішитися з шани, якої удостоювався він не лише від своїх, а й від сусідів. Король Алвоїн привів із собою стільки лангобардських герцогів та баронів, що з них можна було б зрихтувати турму. Диво невелике: спільно брали гору над гепідами, чом не повеселитися тепер купно з побратимами і не воздати належне такому побратимству. Франкський король Сигеберт утримавсь від гостини, сольством відгукнувся на запросини нового сусіди. Однак чисельність його сольства, челяді, що прибула із сольством, недвозначно казали: він розуміє значимість звитяги, що її здобули авари над гепідами, як і значимість воседля аварів на гепідській землі. А того доста Баянові. Не ждатиме ж величальників від імператора ромеїв. Імператор хай посидить у себе в Августіоні та помислить тепер, кого втратив він, зрікшись соузу з аварами, і кого придбав собі в особі аварів, що сіли в Подунав'ї.

Досі гості бачили кагана у великоханському наметі, на ьйкладеному килимами столі. Нині виїхав назустріч їм верхи і в супроводі хакан-бега, радників та терханів. Був, як колись, ясноликий і величний, та, на відміну від того, колишнього, незвично веселий і збадьорений, піднесений духом, а відтак доступний і приязний.

Та доступність спонукала лангобардів, як і франків, до бесіди.

— Вітаємо кагана і його роди з блискучою звитягою.

— І з воседлям на взятій мечем і сулицею землі також.

— Каган, бачимо, став міцно над Дунаєм, — лестили франки, — сподіваємось, і надовго.

— Як уподобаємо землю, що стала нашою, та як миритимемо з сусідами.

— Сусідів не вибирають, достойний, а сусідами шукають стезю, що веде до замирення.

— Ано, — пристав до тієї бесіди й король лангобардів. — Хто знаходить таку стезю, той живе у мирі й благодаті. А земля тут, кагане, така, що ліпшої годі й бажати. Сухе дерево встромиш навесні — і росте. Пощо правитися кудись Ї шукати іншу?

' ' Урочистості почалися з величання Баяна родами і турмами аварськими. На вигоні, перед великоханським наметом і далі вздовж наметів, вишикувалися по один і по другий бік вої аварські на добірних, суспіль гнідих, з буйними білястими гривами комонях, далі від вигону — теж по один і по другий бік — тлумився інший аварський люд. Поява кагана, а куппо з ним і найбільш достойних пошанування терханів, радників та гостей була зустрінута голосними, довго не вмовкаючими здравицями. Необізнаним із річчю аварською гостям важко було второпати, що саме виголошують вони, та по тому, що було написано на ликах воїв, як і всіх інших, по високо піднятих до неба мечах, по тому, зрештою, як ставився до всього, що діялось довкруж, сам каган, неважко було догадатися: авари віддають данину хоробрості і мудрості свого привідці і віддають на всю широчінь вдячних сердець.

Дивуватися з того годі, перечити — тим паче. Земля Гепідська — благодатна, це правда. Он яка ріка котить у пониззі хвилі, он які доли стеляться довкруж і які зела на долах. Чи за таке привілля і за таку багатообіцяючу благодать не варто пошанувати привідцю, що мужністю своєю і розумом своїм вивів роди в землю обітовану і до почайн обітованих? Бігме, це кожному зрозуміло, як те, що зараз білий та погожий день.

Урочистості, як і звеличання, не вичерпали себе на плацу перед святковим людом і святковими турмами, вони продовжувались і за столом, з тією хіба одміною, що тут не обмежувались словесними величаннями, до пишних слів і а учтивих поклонів додавали й дари. Король франків повелів слам своїм передати каганові Баяну як знак особливої його прихильності і визнання величі звитяжної мідійський щит і меч харалужний. Коли дійшла черга до короля лангобардів, той повелів привести з обозу й показати каганові та й усім, хто був у застіллі, свій дарунок — білого, мов сніг, огира, такого дужого і такого прудкого та звабного, що на ньому лише богам дозволено їздити.

Усі помітили: коли перший дарунок лише потішив Баяна, то цей, лангобардський, і вразив неабияк. Підійшов і милувався огирем зблизька, поплескував по вигнутій дугою шиї, бавився гривою і знову милувався, та світив вдоволеними очима, та прицмокував, чуючи вдоволення, а то й хвалився вголос: які е на світі дива і яка то приємність бути володарем такого дива.

Не вдарили видом у бруд і одноплемінці. Чи то знали, що даруватимуть гості, чи тільки догадувалися: дарунки будуть щедрими, — виждали, доки вляжеться гомін та вип'ють здравицю на честь королів-сусідів, і виставили на чільне місце в застіллі хакан-бега.

— О повелителю! — зично й розчулено мовив Атель. — Мужні сини аварського племені і вої непереможних турм, воздаючи дань тобі, мудрому привідці і мужньому воїну;

ладні були б покласти до ніг твоїх всю ойкумену. Колись, може, й покладуть, визнаючи заслуги твої перед родами нашими. Та нині обмежуються тим, що кладуть доли і гори землі, добутої в гепідів. А ще підносять тобі, нащ ясноликий привідцю, цвіт поверженого в звитяжних січах племені. — Він плеснув у долоні — й молодші з терхаїїів вивели з сусідніх наметів та поставили перед Баяном сто младомладих, здатних засліпити білизною тіла свого, дів. — Кожна турма, — продовжував по тривалім мовчанні Атель, — прислала тобі з усіх бранок одну, зате найліпшу гепідську діву. Прийми цей дар наш, як свідчення нашої особливої вдячності тобі і шани до тебе. Хай множиться рід твій, хай буде воістину великою велич його.

Хакан-бег не обмежився, що показав Баянові бранок. Завваживши неабияку зацікавленість Ясноликого дівами, підійшов до них, знічено-наполоханих, й став повелівати всім і кожній зокрема підійти до свого повелителя, показатись йому зблизька й засвідчити шану.

З того міг би вийти неабиякий конфуз. Діви ще тісніше збилися до гурту, здавалось, і не збираються коритися, їм те, їм се — дарма, знічуються більше, ніж сама зніченість, гнуться перестрахано й ховаються одна за одну. Не станеш же показувати при гостях канчука. Та й хто відає, що буде завтра, післязавтра з одною та другою. Котрусь закатують, домагаючись покори, а котрась стане, гляди, першою ханшею, найулюбленішою жоною повелителя. Як поведеться тоді хакан-бегу? Така жона страшніша кагана.

Чи й знайшовся б, що вдіяти з бранками, коли б не знайшовся сам Баян. Вийшов з-за столу і не став зважати на дівочу зніченість. Зупинявся біля кожної й усміхався потіщено, а то й брав за підборіддя, та приглядався до виду, та виважував масними від перенасиченого вдоволення очима. А ще повелівав щось кожній після оглядин. Гепідські діви лише догадуватись могли, що саме. Напевне, знатимуть пізніше. І вжахнуться, дізнавшись, і вітця-матір кликатимуть на поміч, і руки заламуватимуть у відчаї-тузі. Та дарма, ніхто й ніщо вже не пособить. Одне лишиться: оплакувати долю свою, так голосно і так безнадійно гірко, що не лише Небо, доли та гори почують і понесуть сумну з сумних вість у світи: плачуть діви на Дунаї.

XVI

Давно-бо сказано: побори страх перед недосяжним і матимеш недосяжне. Чи з нею, Миловидою, не те саме було? Он як боялася покинути монастир і рушити в незбагненне далеку путь, що пролягла від Фессалоніки до Тивері, а сталося так, що розбила глека з ігумсіюю, зважилась та пішла — і таки домоглася свого: і путь, і страх здолала, і .чемлі пітця свого досягла.

Тепер аж, по багатьох літах удостовірилася: не Божейки — князь Волот був визначений їй Ладою. Се з її волі сталося так, що вдерлися на тому передлітті ромеї в їхню Тивер, що Божейко приглянувся у Фессалонікі навікулярієвій і змушений був кинутися з ласки навікулярія у вир морський. Не хтось інший, таки вона, мати Лада, вчинила так, що звела Миловиду з князем Болотом — і там, у мізійському Маркіанополі, і в наметі над лиманом, і тут, на Тиверській землі. Ано, ось уже двадцять сім літ живуть куппо та слюбно, шістьох синів понесла від нього, ба й виростила. Старші не отроки вже — мужі, такі, що й на місце князя стануть, коли звелить, а не схолонула, бач, серцем, як був жаданим їй, так і є. Присяйбіг, як був, так і є. Бо втіху серцю дав і простірволю убезпечив. Таку, яка може лише снитись.

"А гнів отой? — згадала мить, коли застав її із доньками за молінням. — Чи не є він початком прикрої незлагоди?"

Залагодила ж ніби, а ще більше має залагодити, доки діждеться князя з ромеїв. Вогнищанка ж бо в, стоїть на княжім місці при столі. Хто заборонить їй розкинути мізками та бути діяльною, повестися в відсутність князя так, як міг би повестися сам князь, а то й ліпше? Чи то не подив був би для нього і пе втіха, якби повернувся і угледів у діяннях жони таке, чого не сподівався, про що не мислин і не гадав? Присяйбіг, і подив був би, і утіха неабияка. А втіха розтопила б лід у його серці й вернула б їй князя таким, якого давно і надійно знає. Ось тільки з чого почне і що вдіє? Збере раду мужів і поцікавиться в них, чим опечалений, чого потребує нині люд тиверський? А чи мужі ратні відають, чим опечалений люд? Чи в них, упоєних добутою звитягою, на мислі зараз його печалі? Ні, вона буде мудрішою і скличе тих, хто ближче стоїть до люду, властиво, самі е людом: впряже комоней у повоза й поїде. по весях окольних, побесідує з релейними, старійшинами родів. Там винишпорить усе, що належить винишпорити.

"Допоможи мені, боже, — молилася. — Не на пагубні — на добрі діла націлюю мислі і наміри свої".

Була, як і до того, доброю та лагідною з усіма, одначе явила несподівано для всіх і схильність бути владною. Побувавши на околіях та набачившись там, як бідують жони мужів, що полягли на бородищах, повеліла довідатися в Черні й по околіях стольного Черна, скільки е їх таких, затим покликала чільних у раті княжій мужів і запитала: чи то гоже, аби вдови полеглих пнулися із шкіри на ниві ролейній, а мужі відлежувались тим часом у затінку дерев та уповали на і е, що відробили своє на полі ратнім? Може, годилося б піти цієї спечної пори та стати в поміч тим, хто он як потребує її?

Хто перечитиме, коли каже така, як їхня, княгиня і каже діло? Зголосилися привідці сотень, відгукнулися 'на їхній клич мужі, не кажучи вже про отроків, та й пішли збавляти на общинних нивах нагуляний на дозвіллі жир.