Володарка Понтиди - Косач Юрій

Ми подалися долі. Як я все це прочував! Біда знов стряслася наді мною, а мабуть і над княжною, та й раніше, ніж того можна було сподіватись.

2

Повели мене до якогось похмурого будинку, чи не до казарми, навкола якої вишикувались або маршували вояцькі лави. Офіцери поводились зі мною грубіянсько, видно, мали мене за важливого злочинця. Увійшли ми не з головної брами, а з задвірків, проте по вартових, що стирчали осьде на кожному розі, я бачив, що приведено мене неабикуди. Ми йшли коридорами все далі й далі, кроки наші лунали під громохким склепінням, хто зустрічався нам, глядів на мене зловороже і мені навіть штутгартське поліцайпрезидіум та рагузька тюрма, де я недавно карався, видавались веселішими. Нарешті ми спинились біля високих дверей, під якими стирчали здоровенні алебардники. Мене введено в невелику кімнату з рядом крісел під стінами та з мальовилом якоїсь баталії. Ясно, що це якийсь палац. Я підійшов до вікна і хотів було сісти на підвіконня, але офіцер сердито тьхукнув на мене і треба було стояти, переступаючи з ноги на ногу, таки довгенько. Якісь мармизи, військові і цивільні, також і виряджені дівки та панії в атласах і люстринах, лакизи, та й ченці у підрясниках, пробігали, шепотілись, мугикали і щезали, а за вікнами вже була важуча, налита шкваром, утомлена ніч. З того усього я попав в одеревіння. Мені було все одно, що буде зі мною, я вже так звик до химерностей моєї безталанної долі, що міг би тільки дивуватись, що й тут в цьому нікчемному Неаполі мені нічого не сталося. Теперішня моя халепа, напевно була зловіснішою, ніж усе, чого я досі зазнав.

Втім двері широко розчинилися і визирнув якийсь чолов'яга в перуці і в персиковому каптані та покликав мене недбалим кивненням пальця. Я подався за ним і опинився в просторому кабінеті, скупо освітленому канделябрами. Вікна були відчинені в ніч, то ж вітрець колихав завісами і вогнями свічок. В кімнаті було безладдя: зброя, глобуси, книги в громіздких шафах, парсуни по стінах. Чолов'яга в персиковому каптані був з виду ще молодистий, смаглявий мов циганчук, обличчя його було жорстоко-презирливе, зневажливе, видно, до всіх і до всього. Огрядна, ще зовсім не стара панія сиділа на софі, тримаючи в руках біле цуценя з довжезними вухами. Другий собака, також білий, але більший, доброї породи, дрімав біля ніг панії. При столику, з шахами, розвалившись у кріслі, сидів пуцулуватий, обважнілий панисько, із сонними очима, заплилими туком як у підсвинка. Малинова бинда йшла через груди, в мерехтів вилискували золоті еполети і пишно висяювали в мерехтів, биті діамантами. Пухкими пальцями в перстенях, цей товстопуз брав із миски фіги, дактилі та якісь орішки і раз у раз ними ласував.

"Ваші величності, — сказав циганчук, глипнувши на мене, – ось в'язень".

Я зрозумів, що переді мною король Неаполю і обидвох Сардиній Фердинанд IV. Жінка, що тримала собача і, прижмурившись, поглядувала на мене, була королева Марія-Кароліна, бо ж відразу я пізнав її по закопиленій губі, що відзначає всіх Габсбургів. До речі, вона була подібна до французької королеви Марії-Антуанети, яку я бачив на Валі Опери, тільки старша. Тая була ще зовсім финтикувата вертихвістка, а ця скидалась на бувалу цьохлю-мандрьоху. Перейшла крізь сито і решето, мовляв.

"— Скільки ж вам платить кавалер д'Еон, а скільки французький амбасадор у Венеції за ваші шпигунські послуги, га?" Промовив до мене поганою французькою мовою король Фердинанд і закусив фігою та запив вином. Я видивився на це барило: дметься як жаба на кладці.

"Я не знаю ніякого кавалера д'Еона, ані жодного амбасадора у Венеції".

"Брешіть більше, — вкинув циганчук, що стояв біля столу й пронизував мене злющими очиськами, — крутіть, але не перекручуйте. Ціла ваша зграя не варта і ламаного шеляга, але коли вже вам платять, то таки знають за що..."

"За незрівнянні принади прекрасної прінцесси Понтійської або пані де Тремуйль, або княгині Селінської, — знімецька по-італійськи заговорила королева, — ах, Фердинанде, твоя короткозорість заваджала тобі бачити в ній те, чим вона є насправді. Тільки я та ще Де Рібас [вона кивнула на циганчука] розкусили її відразу..."

"Марія-Кароліна, Марія-Кароліна — заскавулів король, — ви, далебі, несправедливі до цієї жінки. Хто як не ви вділював стільки уваги її секретарям — тому бельбасові з вусиками і тому некромантові і шарлатанові?.."

"Пробач, Фердинанде — перебила його Марія-Кароліна,— це ж ти захопився його проектами виробу золота..."

— "Неправда, — запихкотів королик, мов пищимуха, — я побачив зразу, що це шарлатанство! Тільки один Каліостро вміє витворювати золото! Ніхто інший! Я вам це двічі і тричі говорив, але ви були німі і сліпі! Я не знаю, чим вас ще принадили ці шарлатани, ці лаццароні, ці висікаки..."

— "Ви таки справді не знали кавалера д'Еона? — Перебив цю родинну перепалку Де Рібас, уперши в мене спої гадючі зікри, — а хто ви такий, власне? З чийого накачу ви приїхали сюди? Що вас єднає з цією, так званою прінцессою Понтійською або сеньорою де Тремуйль або княгинею Селінською? Де вона тепер?"

Королева залементувала, не звертаючись до нікого:

"— І погадати, що тільки на годину перед арештом ця фіндюрка висовгнулася нам з рук! Хто її міг попередити про наші заміри?"

В цій хвилині я аж просяяв: княжна не була в їх руках! Я оволодів положенням. Якщо воно ще недавно було для мене зовсім темне, бо я перебував у повній невідучості, і думаючи, що й княжна в полоні, то тепер я мав тільки єдине завдання: захистити самого себе і викрутитись будь-якою ціною з цієї нісенітної пастки. Я подбав надати обличчю як найбільшу збентеженість; думав, було, впасти навколюшки, але обмежився тільки заламанням рук і плаксивим голосом, що аж переривався від хвилювання, та заволав:

"Ваші величності! Прошу вас, ні, благаю, вірте мені, що я з жодними шпигунами, чи з будь-якими підозрілими особами не маю нічого спільного! Названий тут якийсь д'Еон мені навіть з імені невідомий. Ще меньше діла я маю з амбасадором Франції у Венеці. Я є підданий її величності імператориці всеросійської Катерини II і ніколи від нікого не брав жодних грошей, поскільки я самий — людина заможня..."

— "То ви й російський шпик", — холодно смагнув мене своїм поглядом Де Рібас. Ця бестія хотіла мене втопити за всяку ціну. Він один, бо я відчував, я добре відчував, що на короля, а особливо на королеву, моя мова зробила деяке враження.

"Якщо б не моє незавидне становище арештованого— прожогом звернувся я до Де-Рібаса, — то я вас, мій пане, за такі слова, викликав би до бар'єру! Все, що хочете можете закинути дворянинові, тільки не ганьбу ремесла, що пристоїть або нехристям або недолюдкам..."

— "Овва, — засміявся Де Рібас, — родовід д'Еона сягає либонь далі ніж ваш, мій кавалере, а проте він не гребує вивідуванням державних секретів... Та ж грошики і для дворян не смердять..." Він з іронією поглядував на мене і я бачив, що надіятись треба тільки на зичливість короля та королеви. Цей циганчук, про якого я, навіть до чорта, не знав чим він тут є і що він тут робить, не був у тім'я битий.

"Ваші величності, — знов почав я, звертаючись то до Фердинанда, то до Марії-Кароліни; — не знаю, чим прогнівила вас прінцесса Понтійська, що її я маю честь знати віддавна як персону шанобливу і достойну. Признаюсь вам чистосердо, що ніщо інше не єднає мене з нею, тільки шалена пасія, кохання безудержу і без міри, яке поневолює мене і по цей день. Тільки той, хто був молодим і мав у грудях не кригу, а полум'я, а в жилах не воду, а вино юності, знає, як діє кохання, що може жага. Я, Юрій Рославець, дворянин з України, кохаю прінцессу Понтійську понад життя, я не шкодую ні сил, ні снаги, щоб упасти їй до ніг. Не цікавить мене ні царственне її походження, ні її політична справа. Якщо б я побачив її не в ореолі маєстату, а в жалюгідному жебрацькому ганчір'ї, то й це не змінило б мойого почуття. Задля неї бо кинув я напризволяще усе — сім'ю, вітчизну, батьківський дім, друзів і тиняюся оце по світі, слідом за нею, навіть не ждучи взаємності; терплю всі прикрощі життя на чужій стороні; іноді — як оце недавно — наражаю не тільки майно своє, що про нього не дбаю, але і життя, бо не двічі, а може й не тричі чатували на мене небезпека, навіть смерть із рук лихих людей... Чи ж у тому є якийсь злочин, ваші величності? Чи ж за це моє щире почуття я заслужив собі ось такий ганебний стан, в якому я зараз? Утрата честі і свободи? Прошу вас, ваші величності, дайте мені на це відповідь..."

Я міг дати голову навідсіч, що моя промова, з якої я не відійняв би жодного слова, бо вона таки справді плила мені з душі, вчинила помітне враження. Король Фердинанд, що пережовував було свої фіги і финики та запивав їх вином, майже дрімаючи, стрепенувся і слухав мене, кліпав підсліпуватими, балухатими очиськами, а королева наставила на мене скло в золотій оправі і приглядалась з цікавістю, а навіть як мені видалось, із помітним співчуттям. Тільки бестія Де Рібас глузливо щулив очі, мовляв, бреши, бреши собі, паночку...

"Нам довподоби була справа прінцесси — промимрим король, — як і справа Стюартів, яких ми з більшою охотою бачили б на англійському престолі ніж єретиків..."

"Справа була б доброю, — сказала Марія-Кароліна, – коли б її не заступала рафінована злочинниця..."

"— Пробачте, кавалере, — перебив її знов Де Рібас, – звертаючись до мене, все було б у порядку, коли б ви мені схотіли пояснити, чому це ви себе тільки що назвали дворянином з України Рославцем, а в вашому "лессе-пассе" виразно стоїть, що ви — барон із Курляндії, за ім'ям Кеттінг? Га? А по друге — чим ви поясните, коли вважаєте так звану княжну Понтійську за таку достойну особу, що гідни аж такої вашої пасії, те, що вона не один раз, а двічі, а може й тричі разів (ми говоримо тільки те, що нам відоме), утікала з таким самим поспіхом як оце тепер з Неаполя, не лише з Парижу, але і з замку Нейсіц, і з Мангейму, і з Штутгарту? Чи відоме вам ім'я такого барона Шенка або такого графа Лімбурга-Стирума або маркіза Рошфора де-Вількура?..."

Як видно, бестія була всевідуча або мала добрих шпигунів. Вони могли бути й приятелями княжни, як я собі і гадав.