Поеми - т. 4 - Франко І. Я.
А закоханий найгірше.
«Закохавсь - та не в дівчині,
А в сусідській повній скрині.
Тяжко працював я, пане,
Поки розлупав її.
Тут мене при ній зловили,
Не було що й признаваться.
Засудили на сто буків
І на каторгу на рік».
«Гм»,- сказав преславний лицар
І до другого звернувся,
Але сей схилився сумно,
Ані слова не сказав.
«Сього, пане, не займайте!
Се канарок і за теє
Йде на каторжні роботи,
Що замного виспівав».
«Як то, як то? - скрикнув лицар.-
Чи ж можливо, щоб за спів
На таку тяжкую кару
Хтось судить його хотів?»
Знов усі зареготались,
А злодюга мовив: «Бачте,
Спів - то страх погане діло,
Як не впору й не на місці.
Сей бідак був конокрадом.
Що ж, і се по людях ходить.
Мудро він провадив діло,
А як схо́пили його,
Не було на нього свідка,
Не було знаку, лиш тільки
Край воріт його згубились
Коней крадених сліди.
Ну, скажіть, хіба ж се доказ?
Але він, дурний та глупий,
На тортурі сам на себе
Виспівав усе, що знав.
Оттакий-то він канарок!
Двісті буків взяв на плечі,
Ще й п’ять літ у «пані Кліпи», 21
А то все лиш за свій спів».
«Ну, а ти? - промовив лицар
До слідуючого.- За що
Йдеш до пані Кліпи в гості?» -
«За пусте,- промовив сей -
Недостало п’ять дукатів».-
«Я б тобі їх дав і десять,-
Добродушно скрикнув лицар,-
Щоб ти так іти не мусив».
«Оттаке! - сказав злочинець.-
Що мені тепер з дукатів!
Так, як тому серед моря,
Що в судні без хліба мре.
Якби мав я їх вчасніше,
Я б секретарю від суду
Підмазав був ними руки
І свобідний був тепер».
До четвертого зблизився
Дон-Кіхот,- се був поважний
Чоловік сивобородий,
Із задуманим лицем.
На лицарське запитання
Він нічого не відмовив,
Лиш зітхнув з цілого серця
І заплакав, як дитя.
«Сей дідусь,- сказав за нього
Говіркий його товариш,-
Був, говорять, чорнокнижник,
Небезпечний чарівник».
«Ну,- сказав поважно лицар,-
Се вже крайняя дурниця
За ті бабські забобони
Слать на каторгу людей.
Се ж, звичайно, прості сплетні
Або дурнота бездонна!
Хоч би сам мені признався,
Що потрафить чарувать,-
Я б післав його до чубків,
До шпиталю божевільних,-
А тим, хто його прискаржив,
Я би дав по двадцять п’ять».
«О, спасибі вам, мій пане,
За сердечне, мудре слово! -
Скрикнув радісно каторжник.-
Якби-то так думав суд!
Ні, я, пане, не признався,
Ні в чому було признаться,
Я наукою займався,
А не чарами, їй-богу.
Я робив експерименти,
А ті темні, прості люди
Се взяли за злії чари,-
Суд їх віру потвердив.
Мало, мало бракувало,
Щоб на стосі не спалили;
Тільки з ласки на повільну
Смерть осуджено мене.
Адже ж ті чотири роки
Каторги мені старому
Та ще й хорому,- се, пане,
Неохибна, певна смерть».
Так пройшовши за порядком
Кождого із тих злочинців,
На остатнім, що був ззаду,
Зупинився Дон-Кіхот.
Сей був скований подвійно,
На руках мав, крім кайданів,
Ще залізну добру штабу
І на шиї мав обруч.
«Ну, а сей що заподіяв,-
Дивувався славний лицар,-
Що в такі перстені й штаби
Запроторили його?»
«Пане,- відповів комісар,-
Сей один злочинець має
Більше злого на сумлінню,
Ніж ті інші всі нараз.
Се злодюга з біса хитрий,
Тим-то ми для обезпеки
Так його зашпунтували;
Боїмося, щоб не втік.
Се був голосний опришок,
Зветься Джінес Пассамонте,
Або, як звичайно кажуть,
Джінезілло Парапілло».
«Пане,- скрикнув Пассамонте,-
Я не є вам жадна митка!
Не поганьте мені назву!
Що я вам за Парапілло?
Я вам Джінес Пассамонте,
Відтепер на десять літ
Я функціонер державний
Так самісько, як і ви.
А ще хто з нас двох вартніший,
Се покажеться, як світ
Прочитає повний щирий
Опис мойого життя».
«Се не жарт,- сказав комісар.-
Сей злодюга в криміналі
Написав здорову книгу,
Та й цікава ж, біс бери!»
«Е, се ще лиш перша часть,-
Величався Пассамонте,-
Та, дасть бог, скінчу, то буде
Світові що показать.
Ну, а ви, мій пане лицар,
Маєте нам дещо дати,
То давайте, бо вже того
Балака́ння нам доси́ть».
Оттоді преславний лицар,
Ставши просто, наче тика,
До комісара звернувшись,
Урочисто мовив так:
«Слухайте ви, добрі люди!
Хоч за сі чи ті провини
Вас засуджено на кару
Справедливо або й ні,-
Та, щоби вам показати,
Що я лицар і недаром
Взяв на себе сюю зброю,
Клявсь нещасних боронить,-
Бачачи, що ви нерадо
Йдете там, куди вас гонять,
Ще й заковані та биті,
Всякій людськості на глум,-
То до вас, пани жандарми,
Й ви, комісарю вельможний,
Я заношу чемну просьбу:
Випустіть отсих людей!
Се ж негарно, негуманно,
Чесним людям недостойно
