Володарка Понтиди - Косач Юрій

З цим генуенцем, якого я й так поганяв, не шкодуючи цехінів, ми вийшли в море, покинули цю нужденну діру Віареджо, де, до речі, нещодавно стояла ескадра адмірала Орлова і мешканці не могли віджалувати їм його, ані його офіцерів, які тут добре попиячили і побенкетували. Тим то і до мене відносились, і в господі і в порті дуже ввічливо і навіть запобігали переді мною, бо я не крився з тим, що й я офіцер морської гвардії щедрого графа. Що ж до генуенського капітана, то він не знав, де мене посадити і дав мені найкращу каюту, яку мав, а сам перенісся до спільної халабуди з посполитими морцями.

Проте це все була комедія, поки ми не виїхали з Віареджо. Як тільки ми опинилися в морі і береги ледь-ледь мріяли на виднокрузі, поведінка капітана та його підвладних цілковито змінилася. Генуенський злодюга кляв як швець, вмовляючи в мене, що я його підманув в усьому, що він через мене затопить свій корабель, бо виїхали ми в день якогось святого, в який зовсім не годиться плисти, називав мене шпигуном і погрожував, що продасть алжирським піратам, якщо я не додам йому більше цехінів до домовленої заплати. Що я мав робити? Зрозуміло, що я мусив задовольнити ланця, але цього не було досить, Він не те що кожного дня, але сливе щогодини підвищував заплату за мій проїзд під різними приводами, до того такими нікчемними, що просто не хотілося слухати: він, мовляв, через мене вже терпить покару долі, бо йому, і щогла зламалася і вітрило тріснуло і котрийсь морець звихнув собі руку і вода затухла і м'ясо обсіли мухи — шальвіра в очі знущався з мене. Я платив, поки міг, коли ж у мене не стало більше цехінів і коли я, сам, розсердившись, почав погрожувати, що про все доповім у Неаполі і внесу скаргу на гундсвота, бандитюги взяли мене за руки і за ноги, вкинули мене разом із дещицею моїх бебехів у човен, підвезли до берега і висадили. Такого злодійськоїв і чортячого реготу не чув я ще ніколи, яким ці волоцюги прощались зі мною. Далебі, мені навіть приходило на гадку, що хтось їм окремо заплатив за те, щоб вони так мене оциганили. А що було робити? Я взяв із собою з моїх речей, що міг, решту кинув на поталу і поплівся берегом до найближчої рибальської оселі, звідки мене на гарбі доставили до Чівіта Веккіа, богом і людьми забутої глушини, де жили рибалки та мабуть розбишаки. На щастя, ніхто з них не знадився на моє добро. Всі цінніші речі свої я запопадливо поховав за халяви, а вбивати їм мене не було жодної рації, бо не було чим поживитись. За невеликий золотий ланцюшок якийсь абат, якого я зустрів, відступив мені свого віслюка і ми з бідою доїхали до Неаполю.

Місто, в якому я тепер опинився, звичайно, хороше. Вид на море, на затоку, на Везувій, що злегка курився, як куриться завжди, чудесний. Але мені було не до оглядин гарних краєвидів. Мені було і не до свят, що в їх розпал я якраз попав у Неаполі.

Настрій мій був катівський: насамперед у мене майже не було грошей і я повинен був удатися до моїх вже призабутих, давнішніх заходів, тобто до заставлювання клейнодів, а крім того, злодійство Зогу позбавило мене майже усієї гардероби. Не кажу і про те, що в Неаполь я вткнувся як у мурашник, мені вщерть чужий — ніодного знайомого обличчя, на якому б спинити погляд, ба, більше того — все тут в такій самій мірі розлічене на обшахрування і спантеличення дурнів, головно з іноземщини, як і у Венеції. Панії — фльондристі і з-біса хитрющі, чоловіки один до одного — шахраюги і ледарі, які тільки і дивляться, якби їм полакомитись твоєю кишенею.

Що ж до княжни, то мені не треба було, як я зразу побачив, кидатись у всі боки, як це було деінде. Не встиг я ввійти, ще запилений білою пилюгою, в господу, як її ім'я хтось голосно вигукнув у гурті п'яниць. Видно, в Неаполі вона була відома. Дещо просвіжившись, обмивши з себе куряву, я зійшов униз і розпитався, повагом і обережно, власника господи про княжну, або як її тут називали "Прінцессу Понтійську".

"— Еге, — подивився на мене підозріливо господар — [ ця дурнюша і каверзна либонь потвора, яка очевидячки до мене, що з'явився на віслюку з невеликим клуночком, не прив'язувала великої ваги], а хто ви такий будете, молодий сеньйоре, що питаєтесь за такими високими особами"

"— Хто я такий, ти згодом довідаєшся, дуриндо, — скипів я, — покищо можеш собі почитати за честь, що я тішився в твоїй собачій норі. Скажи мені розважно все, цю знаєш про прінцессу Понтійську, де вона живе і що робить, та як давно..."

Моя мова і насуплені брови мабуть вдіяли своє, бо креатура змінила свій нахабний тон і розповіла, облизуючи свої масні губи, що такої шляхетної особи Неаполь ще не гостював, що прінцесса є ніким іншим тільки гостею самих його Величності короля Фердинанда і королеви Марії Кароліни, які без неї не можуть пробути ніодного дня і навіть часто їздять з нею в одній кареті, що живе княжна із своїм почтом і своїми секретарями (леле, я знав вже про кого це мова!), в Палаццо Джуліо, який оберігає варта, віддаючи княжні королівські почесті, що княжна мусить бути багата, з біса, бо їдучи по місті, іноді наказує своїм лакеям кидати пригорщами монети в юрбу і не було такого лаццароні, який би з її рук не дістав щедрої подачки, особливо, коли вміє добре заспівати. Прінцесса пробувала тут оце вже добрий місяць, який їй минає серед свят і феєрверків, а як довго буде — невідомо, бажано, щоб як найдовше, бо не тільки королівському двору, але і усьому людові вона мила як рідна.

Я відпустив дуринду, ткнувши йому в руку цехіна за добру вість і повернувся до себе, щоб прикинути, що це все означало та яким вітром могло княжну пригнати до Неаполю, ще й у такі гаразди.

Що більше я думав, тим смутніше ставало мені на душі. Насамперед іти ось вже зараз до Палаццо Джуліо я не міг. Не тільки тому, що мене могли просто не впустити, бо я не сумнівався, що з княжною приволоклися сюди і мої приятелі, грець їм у бік, які ажніяк не зроблять приємних мін, коли мене побачать. А з'явитись у такому вигляді, як я був зараз, без належної мойому станові презенції, це означало загирити справу, не тільки мою, але і графа Орлова. Якщо княжна пробуває тут у таких гонорах, то яким же безштаньком виглядав би я при ній і хто йняв би мені віри, включно з нею самою, що я емісар графа і адмірала? Ні, я повинен був перш усього сповістити Афендика, який вже в Римі, одержати від нього гроші, а тоді тільки показатись на очі Володарці Понтиди. Однак, свідомість того, що я перебуваю з нею під одним, таким блакитним і любим небом, [але не можу її побачити, не можу припасти до її рук] жбурляла мене в шалене пересердя, не кажу, — смуток. Друга справа, яка мені завдавала гіркого клопоту, це те, що княжна, за всіми ознаками і, зовсім певно, за справою відомих мені шальвір, встряла в чергову інтригу, яка їй так потрібна як собаці п'ята нога. Леле, леле, до чого здалось їй оте постійне інтригування з кожним стрічним, як хочби, до чорта, і ці неаполітанські королики? Щоправда, королева Марія-Кароліна була донькою імператориці Марії-Терези але такою ж її донька була і герцогиня Парми, а що про неї говорили? Та тільки спльовували, бо ця фльондра загирила не лише власне ім'я своєю поведінкою розпусного бабиська, але і всіх Габсбургів. Не кращою була і ця Марія-Кароліна, щоб її дідько схопив! Скільки їх, цих коронованих ледащиць траплялося на шляху княжни і завжди вона вірила їхнім облесним посміхам, щоб потім гіріко попектися. Єдиний, хто користав з цих гостювань і протекцій, це були шамбеляни княжни, що їх мало було назвати плутягами. Їм ішлося тільки про своє власне влаштування, нехай хоч і на часинку, а де їм була в гадці справа княжни, задля якої і Орлов і Афендик та й я рискуємо своєю честю і головою?

Ні, цим авантюрам прийде таки кінець; я ходив із хвилювання по моїй кімнаті, думав, думав, не спостерігаючи, як минув день і прийшов вечір і за вікном лунали пісні ледарів і волоцюг, які, до дідька, так хороше співають як було у нас співають та ще й приворожують, хоч мені зовсім не було ні до пісень, ані до розваги. Я, може вперше за весь час від Венеції, починав розуміти, що кожна прогаяна хвилина — це ціле поліття, я вперше починав іти до голови по розум, постановивши собі, що тепер всі гулі, всі теревені, весь цей дріб'язок, який займав мені час, треба раз назавжди відкинути геть і взятися за діло з усією повагою, зметнути з дороги все, що перешкоджає в тому. Це велить мені саме Провидіння, яке привело мене, нехай і манівцями [в тому вже я самий винний], просто до княжни.

Втім я почув на сходах і біля моїх дверей чиїсь важкі кроки. Двері в мою кімнату відчинились і серце моє зненацька впало: я не віщував собі нічого доброго з того, що я побачив. На порозі стояли два офіцери, дуже похмурого погляду, за ними декілька солдатюг із багнетами на фузіях, а за ними ховалась паскудна мармиза — господар моєї гостиниці "Під Сонцем". Він пощипував собі ріденьку борідку і глумливо позирав на мене.

"Це ви допитувались сьогодні про місце побуту так званої прінцеси Понтійської?" — сказав пихато офіцер, без слова привітання.

Самозрозуміло, що у мене і в гадці не було відпекуватись; так, певно, що розпитував, а що таке?

"— Значить, ви признаєтесь, — вицідив чепурун-офіцер і чорним напомащеним вусом, — ото ж, збирайтесь і підете і нами. Іменем короля Обидвох Сардиній, його величності Фердинанда Четвертого, ви, сеньоре, арештовані".

"Яким правом? Чому? Зірвався я, спалахнувши. — Тут щось набріхано! (Я глянув у бік плюгавої личини-господаря). Нема сумніву, що цей під ляк, а йому це з очей видно, щось набрехав... Я розчавлю його як блощицю. Адже мені не було чого звірятись цій підлоті, хто я... Авже ж не шахрай якийсь... Автім і сама прінцеса Понтійська скаже вам і посвідчить..."

"— Киньте вдавати з себе дурника, грубіянсько перервав мене другий офіцер, — тая прінцеса того самого поля ягідка що й ви, ця мальована, шахрайська прінцеса. Гадаю, що не захочеться вам більше хизуватись знайомства з нею. У нас, у Неаполі, сеньоре, шахраїв не люблять, у нас, добродію, не панькаються з шахрайською голотою..."

"— Та ще й із англійськими шпигунами, — озвався чепурун з аксельбантами, мабуть королівського ад'ютанта, — ану, гайда з нами..."

Солдатюги з наїженими багнетами, видно, раді були б стусонути мене, оточили і шарпнули, хоч я й виривався.