Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав
— Кажіть-кажіть, заким ще не виносять; де це було, щоб аж десять небіжчиків, — за всіх укупі згадувати й не переказати. Показує у вікно, — ото морда, трох діток калік покинув, у рейсах, добре заробляє, третє було нормальне, й то під автобус попало. Тепер прибирає в домі. А до цієї з фабрики "зозулько, що ти будеш їсти", повіз до якоїсь бабки, але не помогло, з головою щось; оттепер ходить біля неї, не хотів з тією. — В ланці одна худа, хвора, все поскидає з себе, — дихать нема чим. А друга гладка, в жилетці, куфайці, каже "якби ти була слаба, ти б одяглася"; а потім сама захворіла, каже "тепер я сама вірю". — Померла мати, вирізали грудь, аж вишкребли все живе. А в дворі чистенько, вона шістнадцять років слаба була. А це привів кацапку, прищепок нема, на тин порозкидає, колготки, що є. Вона йшла з лікарні, хотіла редьки як жити, — пожаліла тридцять копійок, так все складала. Зайшла до сестри; сідай обідать. "Ти огірки купляєш" — "а що ж" — "а я хотіла...". Не було хустки, щоб не купила. Прибігає племінниця, — вже рядна нема. Великою хусткою припічок застеляний. Теща в Москві; він служив у армії, й, дурний, женився. їй-бо, хату продадуть, десь туди поїдуть. — А такої невістки не хоче, — не йде на кухню, вадить їй, двоє дівчат такі самі ледачі, він усе сам робить. Кажу, покинь її, мовчить він. А зять геть спився на ні що. Ви ще не бачили п'яного, — а якого це ще треба, як тебе принесли й поклали. Він "хлопці, віддайте гроші". Ми ж тут одні баби, які хлопці. Це
йому вже вдається. Стане передо мною, пісяє. Це й ще щось зробиш, — а що ж, каже. — А в тої чоловічок, — обіцяє, о, дам. Раз, але вб'ю. Але не зачепить. Такі не наб'ють. — А мене хоч би раз вдарив, й син такий, тютя. Жінка на чотири роки старша, але така-а. Вагітна, але з автобуса стриб, стриб, мов нічого їй. Хоче до майора дослужитися, тоді приїдуть. Вона в міліції. А він майстер на швейній фабриці. — Той Момот, той у райкомі, — малий повзав; а німець на один пальчик наступив, на другий; інший німець не дав. — Мене з дитиною вигонять з хати, дитину викидають, а ти — роби. Сиджу на холоді, баба йде, — що таке. Пішла до своїх німців, кажуть, хай іде. Зразу загадали воду варити, дитину купати. — їден, старший, просив батькам дістати олії у Німеччину вислати. — Двоє прийшли, яйко, млеко, а кури сидять під стріхою, — стоїмо обидві, я вагітна; думаю, як ляпне курка, кінець буде, кажу, нема; дали нам по шоколадному цукеркові й пішли. — Петро, чого це ти п'єш і не п'янієш, — до зятя. А я малим соломинку під котел ставив, та й трохи собі вціджу. — Галю, Галю, проси, щоб прийняла, — вона десь штукатуром. А як він серед чотирьох стін, я слаба лежу, оставив, стола забрав, а я з дітьми. Каже, я тоді дурний був; а я на старість здуріла. Дивись, он люди через двадцять год сходяться; а я не хочу. Ще й хотів машинку записати, щоб ділить, — голова каже, ти ж май совість. А тепер він ходить просить. Мені багато кажуть, нахалєру ти шиєш, — а як я щось роблю, мені легше. За телята, чули, лають, я бичка здала, а за цими пораю. А що ж, руки скласти й дожидати смерті, — вже-е-к. А я не знаю, як це люди сидять. Я після першого чоловіка сама жила, й нічого собі не дозволяла. Там бригадир ходив до жінок, та
13(30) травня сонце вітер
14(1) травня сонце вітер холодно 15(2) травня Вознесіння вдень хмарно зранку сонце тепло
16(3) травня зранку похмуро а вдень сонце а надвечір хмарно
17(4) травня сонце в і хмарилось після обід дощик бризкав 18(5) травня сонце хмарно прохолодно вітер Василеві Тамариному день народження 22(9) травня празник Николая
24(11) травня зранку туман вночі дощ 25(12) травня Трійця зранку прохолодно а вдень тепло дощ бризкав
26(13) травня вночі дощ зранку і вранці дощ бризкав з перервами 27(14) травня весь день сонячно 28(15) травня сонячно і трошки хмарилось 29(16) травня сонячно тепло вітер Миколи день народження 30(17) травня вітер сонячно до четвертої години і після четвертої похмуро 31(18) травня сонячно вітер тепло 1(19) червня сонце тепло вітер Заговки на Петрівку 2(20) червня зранку похмуро після другої
ще старших. Кажуть, он Любка молодша, а він мене пряжкою збив, — собак так не б'ють, м'ясо лізло. Він дітей причинив, а я відчинила, — ні за що. Несуть цілу купу тюлі, підруби, та я ж не маю часу, — еге, та так підрубить, як вільха сцить, а ти рівненько. У мене в гарному місці город, зразу річка. Я б дочці віками не дала на кооператив, але, думаю, та з Татарії переїде. Мирон біля кладовища на горі, на такому белебені, — ти ж була, Олю, біля самих корівників; пішов на гору. — Я за собаку свого більше думаю, як за нього. — Питає, ти до мене на похорон прийдеш, — прийду, й буду плакати, — ти не смійся, — разом з Полькою твоєю. — Каже, якщо всі будуть гарні, то Бога забудуть. — Я його хочу бачити, як своє око без дзеркала. — В мами залишилося нас двоє, батько працював роз'їзним механіком в МТС. Його в разі наближення німців зоставили знищити всі сільськогосподарські машини, що були непридатні для дальшого користування. Він так і зробив. Та його друг, цей Михайло, як зайшли німці, написав на батька доноса про те, що він зробив. Видно, в ньому ця злоба сиділа весь час, батько йому як-то заважав і злив його. Мішка був з багатої сім'ї, і його весь час злило, що батько, будучи з бідняцької сім'ї (яка ходила лише по заробітках до других), спочатку робив в сільськогосподарській общині (коли ще не було колгоспів, лише за харч і одежу), вибився спочатку в ковалі, а після в механіки. Ото і зробив свою чорну справу, так, взимку 42-го року, батька, коли йшов у містечко, біля хати Богдано-вички зустрів староста Порохнюк Степан і говорить "от добре, що ми тебе зустріли. Оце, Миколо, ідемо до тебе. Будеш знати, як шкодити новим властям". Ці слова передала нашій сім'ї Богдано-вичка, так як все чула, бо в неї хата була така, що "різь вікна і двері було все чути, а стежка ще й до того проходила повз самим вікном. Батька повели в управу і відправили в місто. Міг же, якби староста хоч трохи мав щось людського, то батько, можливо, зумів би втекти. Адже німці в лице і по-фамільно нікого не знали, якби не наші підлабузники. Мати ходила до батька на побачення, так їй там зачитали донос і те, хто написав і підписаний. Мати дуже плакала і говорила батькові, що вона ж в цього друга ще дорогу питала в тюрму, адже вона до того ще ніколи не була в місті. Батько організував втечу, його зловили з вівчаркою, перевели в другу тюрму, в одиночку. При перевезенні він сказав мамі "подякуй Мішкові, що я тут". Ці слова говорила нам, уже дітям, Коваль Юлія Антонівна, яка тоже це чула. На останньому побаченні з мамою батько просив матір "Олю, дуже тебе прошу, як тобі не буде важко, вчи дітей.
Наші прийдуть, тільки дай дітям освіту". Заповіт батька мама виконала задля своїх дітей. Батька розстріляли в великодну суботу 42-го в Пилипівському лісництві. Про це нам розповіла Шевчук Ольга Петрівна, сусідка якої з села Рудні ходила в ліс по паливо і її якраз це дуже налякало. Говорила, що батько ще зняв пінжака, повісив на березу і почав копати яму, а німці чогось реготали. Батька вона знала тому, що с/г механіки тоді були дуже рідкісні люди, а Коднянська МТС була на весь Троянівський район, а батько ж був роз'їзним механіком по налагодженню і ремонту техніки, яка працювала в колгоспах по договорах. Нас, як неблагонадійну сім'ю, вислали німці в Дніпропетровську область на поселення, а в нашій хаті поселили німкеню. Крім одітися і поїсти на дорогу не дозволили нічого брати. Сховала мама лише в мішок швейну машинку (саму лише голівку без станка), і з цим поїхали. А як вона допомогла нам вижити. Мама потрохи навчилася шити (бо шив у нас батько), і це піддержувало нас. За шиття нам носили їсти. — А любила, щоб замість банок стакани гранчасті ставили. Поставить (бо вона любила, щоб ця ставила), але бере встає, мені тра на вулищо, — еге, ще довго житимете, бабо, як з банками встаєте. — Хлопчика назвали Хома, це ще давніше так називали. Але він собі потім записався Володимир. Приїхали з Владивостока з двома дітьми. А баба дивиться "це ти, Хома?" Діти сміються "папа, а пачєму ана тєбя називаєт так?" — Вчинили хліб увечері. А вранці розклали буханці на груші на гілляках. Дітям показують — бачите, це хліб росте. — Як той воли лічив. Чорний на ріллі, — їден, два, три, штири. А де ж восьмий. Чорний на ріллі. їден, два, три, штири. А де ж восьмий. — Вкрадено гроші з магазину; вона години дощ до шостої години вночі дощ 3(21) червня зранку сонце вдень похмуро після шостої години бризкав дощик і вночі дощ 4(22) червня похмуро цілий день дощ
5(23) червня вночі і зранку бризкав дощ а з обіду вияснилось і хмарно
6(24) червня сонце і хмарно і надвечір дощик побризкав 7(25) червня Ілько Крушинський помер
0 четвертій ранку сонце і хмарно ледь дощик побризкав 8(26) червня зранку туман вдень сонце тепло а з обід дощ дощ недовго перестав хоронили Ілька Крушинського 9(27) червня хмарно гриміло а дощик після шостої а вдень жарко сонце
10(28) червня ясно жарко після другої години дощ сильний вода по провулку п'ять хвилин текла я йшла з магазина і впала коло хати і два плаття замастила 11(29) червня вночі дощ зранку після дев'ятої години вияснилось 12(30) червня після третьої години дощ 13(31) червня сонце
1 хмарилось дощ побризкав і скоро перестав уночі дощ 14(1) червня хмарилось сонце вітер
зібрала по людях, щоб заплатити в касу. Вона його на мотоциклі бачила, не хотів підвезти тоді, й злякалася, що це він. Комусь сказала: це, мабуть, Павло. Він вранці вже в неї: Ганю, ти щось знаєш? Нічого. Він паляв по селу, не знав, де сховати. В криниці знайшли. — Помирає баба, що кричала. Кажуть, племінник є, прийшов, забрав у баби гроші під подушкою, й ні разу не з'явився. — Була коза, доїлася, пропала, де й ділася. — Якби в мене на душі були золоті дверці, я б одкрила подивилась, що в мене на серці. — Вєра отруїлася, бо чоловік покинув. Та що різали, та толку нема. За дітей не думала. То що, здохнуть. Казала раз, хай держава дбає. — А в тої, що померла, вже й хату продали. Сказали, що померла, ще як жива була. — Ми собачий і котячий хліб їмо. Як одна розумна підтерла дитині сраку хлібом, а хліб такий був, від землі до верха колосок був.
