Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Цирульницьку тацку з нього

Намагалися зробити,

Але се їм не вдалось!

Ось чекай, хоч як недужий,

Я до бою з сим поганцем

Стану й шолом сей преславний

Мушу нині ще здобуть!»

І заким ще Санчо Панса

Зміг спинити Дон-Кіхота,

Вже сей, низом спис спустивши,

На цирульника летів.

«Стій, погана, зла личино! -

Верещав крізь біль наш лицар.-

Гинь із моїх рук, а ні, то

Шолом сей мені віддай!»

Спудився цирульничина,

Кинув тацку, палку й торбу,

Сам же - подавай бог ноги!

В кукурудзи тільки шусть!

«Га, моя побіда, Санчо! -

Скрикнув лицар.- Бач, помана

Щезла, а чудовий шолом

Ось у мене вже в руках!»

І він вмить пробив дві дірки

В таці і продяг шнурочок,

Щоб під бороду надіти -

І готовий шолом був.

Санчо ж тим часом, радіський,

Що так дешево скінчилась

Ся пригода, хопив торбу,

Що цирульник був поверг.

У торбині хліб був, сало,

І цибулька, і флящина

Доброго вина. «Се, пане,

Ще цінніше, як ваш шолом!»

Зараз стали, покріпились.

Дон-Кіхот на зуби йойкав…

Щоб хоч трохи розірвати

Пана, Санчо знов почав:

«Ну, дав бог, коханий пане,

Що, хоч по часі, присягу

Ви сповнили. Та все ж досі

Зламана була вона!»

«Ох, і сам я се міркую,-

Мовив лицар,- і за теє

Вже придумав я покуту

По-лицарськи відбувать.

Бачиш, друже мій, сі гори,

Віковим покриті лісом?

Там поїду я, в найглибші

Дебрі та яри заб’юсь.

Скину з себе зброю й одіж.

Відречусь напою й страви,

Буду жити корінцями

І томитися чуттям.

Ти ж до дами Дульчінеї

З листом, друже мій, поїдеш,

Все їй скажеш, що для неї

Я терпів і ще терплю.

Все їй скажеш, і допоки

Призначить мені ся пані

Так томитися в пустині,

Поти буду я терпіть.

Се могучая покута,

Чари всі вона ламає,

І її відбувши, сміло

Рушу світ весь здобувать!»

Здивувався Санчо Панса,

Про таку покуту вчувши.

Та його манила думка

З листом їхати домів.

Тож не дуже й сперечався,

Надто ще, коли пан лицар

Всю покуту брав на себе,

А його морить не хтів.

Гори! Гори! Подивиться,

Близько ви, подать рукою,-

А як доведеться тюпать,

То нехай вас чорт візьме!

Ідеш день і їдеш другий,

А ви як були близенько,

Так і є - подать рукою,

А доїхать ані руш.

Так було і з Дон-Кіхотом.

Іде, їде, поганяє,

Гори все, здається, близько,

Та доїхать ані руш.

Ось вже стало вечоріти.

Бачить Дон-Кіхот, а шляхом

Валка дивного народу

Проти нього пил мете.

Передом комі́сар їде

В королівському мундурі,

Шпада збоку, а на шапці

Королівський знать орел.

А за ним по парі пішки

Йдуть якісь блідії люди,

З рук і з ніг висять пута,

Ланцюги знай дзінь та брязь.

По боках і ззаду їдуть

З карабінами жандарми,

Здоровенні, і вусаті,

І червоні, мов кати.

«Санчо! Санчо! - мовив лицар.-

Ось нам ще одна пригода!

Та коли й се будуть чари,

То хай чорт мене візьме!

Ось невільники нещасні,

Що їх люті лиходії

У тяжких кайданах гонять

У далеку чужину.

Тут меча мойого треба

І лицарської відваги,

Тут я покажу, як славне

Те лицарське ремесло!»

«Пане любий,- мовив Санчо,-

Бога бійтесь! Розміркуйте!

Се ж комі́сар королівський,

А не жаден лиходій.

Гляньте, а при нім жандарми!

А ті в путах - таж се, певно,

Арештанти і злочинці,

Що на каторгу ідуть».

Та не слухав славний лицар

Слів розумних, спис ухопив

І, його зложивши низом,

Серед шляху гордо став.

А як надійшла ватага,

Він промовив дуже чемно:

«Пане, можу вас просити

Річ одну сказать мені?»

«Що вам треба?» - рік комісар.

«Будьте ласкаві сказати,

Що за люди се в кайданах

І куди ведете їх?»

«Се злочинці,- рік комісар,-

Що, засуджені на кару

І на каторжні работи,

Під конвоєм 20 ось ідуть».

«А не міг би я просити,

Щоб ви ла́скаво сказали,

За що сю тяжкую кару

Мають принимать вони?»

«Пане,- відповів комісар,-

Се нехай вас не обходить.

Тут на шляху не пора вам

І не місце говорить».

«То позвольте, чемний пане,

Що я їх самих спитаю,-

Се не довго потриває,

А мені потрібно знать».

Не противився комісар,

А жандарми навіть раді,

Бачачи, що в того пана

Не всі дома,- так і буть.

«Ну,- міркують,- варто чути,

Як то буде розмовляти

Лицар сей з отсим гультяйством,

Що так ласе на брехню!»

Перший був у першій парі

Здоровенний парубіка.

«За що ти сюди попався?» -

Запитав наш Дон-Кіхот.

«Пане, я зовсім невинний,-

Відповів покірно злодій.-

Закохавсь я і за теє,

Бач, на каторгу іду».

«Закохався? Як же ж можна

За любов іти в кайдани?»