Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Кащенко Адріан

Щоб було забрано із запорозьких земель усі команди й відділи військ російських та пікінерських.

Усі ті заходи запорожців звелися нанівець і, як каже добродій Скальковський у своїй "Історії Нової Січі" про запорожців тільки згадується у царській грамоті од 19 грудня року 1768-го, де сказано: "щодо суперечок за землю нашого вірного Війська Запорозького з мешканцями Кате-рининської провінції, то повеліли ми нашому Київському губернаторові Воєйкову відкласти розгляд до спокійніших часів".

РУХ УКРАЇНСЬКОГО ЛЮДУ ДО ВОЛІ

Тим часом на Правобережжі набув сили новий вибух народного невдоволення. Починалася остання дія трагедії українського життя. До поневолення селянства з початку 1760 року на Київщині прилучилися ще й утиски віри. Поляки добиралися вже до останніх закутків, де ще зберігалося православ'я. Уніатські митрополити укоренилися в Радомишлі, завели тут свою консисторію й почали поширювати унію до самого Дніпра. Російський уряд не звертав на те ніякої уваги, і знищення православної віри пішло дуже хутко. В оборону її повстав тоді ігумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Він залучив до своєї діяльності всі навколишні монастирі, а саме:

Жаботинський, Мошногірський, Медведівський, Лебединський та інші, і став умовляти міські й селянські громади, щоб не визнавали уніатських попів й давали притулок всім оборонцям православ'я.

Коли Мельхиседек зібрався їхати шукати заступництва в цій справі до митрополита за Дніпром, то поляки зробили на дорозі засідку, щоб його захопити, тільки про це довідався колишній запорожець, а тоді сотник Жаботинської сотні надвірних козаків князів Любомирських, Харко і, відборонивши з козаками ігумена, провів його за Дніпро. Розлютований з цього польський регментар Во-ронич зрадливо закликав Харка у Паволоч і там звелів звести його зі світу без ніякого суду. Про цю подію народ український склав і зберіг чимало пісень, хоча розповідають вони про смерть Харка по-різному.

Ой, як сотник, як став Харко у Паволоч уїжджати,

Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати,

Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати,

У панські палаци до матці хрещеної у гостину зазивати.

Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися.

А потім став сотник, а сотничок Харко да і став забуваться,

На панські перини став він похиляться.

Ой, тепер же ви, ляшки, ой тепер ви, пани, ой, тепер ви

позволяйте:

Ой, лежить же п'яний Харко, да тепер його збавляйте,

Тепер маєте час, маєте годину, тепер його оступайте,

Ой, і заржав коник вороненький, стоячи на стайні,

А скололи Харка, скололи сотника в голубім жупані.

II

Ой, як стали Харка, як стали сотника

Із світу згубляти,

Ой, і став же його коник, коник вороненький

Жалібненько ржати;

Ой, заржав же вороний коник

В стайні на помості;

Та вже вбито Харка сотника

В Морозівці на мості.

Не захопивши Мельхиседека, уніатське духовенство року 1767-го знайшло собі підмогу в Барській конфедерації. Це була спілка польських панів, що збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росії, й не дозволяли йому робити полегкості православним. Підтримуючи уніатів збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унію, мордуючи й караючи непокірливих. Привідцем цієї конфедерації був Осип Пулавський.

Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого із православного духовенства на пораду, і там було вирішено вдатися за заступництвом до Війська Запорозького та російського уряду.

Після наради Мельхиседек поїхав на Січ, плачучи, розповідав там, перед скликаною радою, про польські образи й поневолення православної віри, додавши, що навіть сам він уже сидів у в'язниці уніатського митрополита. Окрім Мельхиседека, на Січ прибуло ще чимало православних попів, яких поляки повиганяли з приходів, і вони теж плакали й скаржились козакам на польські кривди.

Запальні промови ігумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за віру батьків до загину, як їхні діди й прадіди стояли, та тільки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Війська Запорозького, вжив усіх заходів до того, щоб стримати козаків од походу на Україну, хоч усе-таки кілька сот запорожців пішли до Чути та за Синюху.

Із Січі Мельхиседек поїхав до Петурбурга, щоб добитися там зі своїми скаргами навіть до самої цариці, й мав од неї обіцянки про заступництво. Справді-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшаві, щоб не утискували православної віри, і хоч з її заходів нічого не вийшло, та чутки про оборону царицею православної віри розійшлися по Україні й досягли Запорожжя. Народ став завзятіше обстоювати православ'я, поляки ж почали вживати проти православних найлютіших кар. Вони завдавали непокірливим тяжких мук, і випадок із мордуванням мліївського титаря був не вигадкою Тараса Шевченка в його поемі "Гайдамаки", а історичною подією.

Ті кари й мордування схвилювали людей на Україні й обурили давніх оборонців українського люду — запорожців. Наслідком учинків Барської конфедерації було те, що в Чорному лісі, Чуті й на Мигеї знову скупчилися під проводом колишніх запорожців чималі ватаги гайдамаків, які згодом називалися в народі "коліями".

Тим часом польський король, не маючи сили боротися зі сваволею панів Барської конфедерації, просив російський уряд дати на Україну для приборкання панів російське військо. Цариця прислала військо, і як тільки воно кинулося руйнувати маєтки непідвладних королеві панів, простий люд на Україні зрозумів те так само, як і року 1734-го, що начебто це військо має визволяти людей од польских панів. Пішли чутки навіть про "Золоту" царицину грамоту, якою нібито наказувалося винищити всіх поляків та жидів; і під впливом тих чуток народ почав гострити ножі, дожидаючись тільки привідців, що завжди приходили із Запорожжя.

Зрозуміло, що запорозькі традиції не давали січовикам спокійно дивитись на те, що коїлося на Україні, й завзятіші з них подалися до Тясмину на Чигиринщину й у квітні 1768 року скупчились у лісі біля Мотронинського. монастиря, обравши на отамана Максима Залізняка.

Максим Залізняк, як згодом засвідчив на Січі отаман Тимошівського куреня, прибув на Запорожжя біля року 1757-го і, пробувши там кілька років молодиком, привчився ходити біля гармат і був на Січі гармашем. Проте йому було нудно тут: він часто ходив на заробітки до татарських рибалок на великі лимани, а останні роки перед повстанням часто пробував у Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомоніли люди, що він мав думку навіть лишитися в монастирі назавжди, та промови отця Мельхиседека разом із вістями про нечувані утиски поляків проти українського люду, збудили в його серці завзяття й рішучість. Із вісімнадцятьма товаришами Залізняк, діставши од Мельхиседека благословення, вийшов у ліс за дві версти од монастиря, до Холодного Яру, й там почав лагодити зброю та закликати до себе людей з усіх околиць. Тут він поєднався із дрібними ватагами запорожців і з гайдамаками, що надходили з Мигеї й із Чути, а під впливом чуток та кобзарських співів сюди почала збиратися, тікаючи від панів, і голота з України.

Наприкінці квітня Максим Залізняк вирушив із своїми ватагами з лісу і, як оповідають народні перекази, після посвяти Мельхиседеком козацької зброї, пішов із коліями на Медведівку і, розправившись там із поляками, уніатськими попами та з жидами, попрямував далі на Жаботин. По шляху народ радісно зустрічав Залізняка та його товаришів, допомагав йому перемагати команди жовнірів та приєднувався до повстанців. Тодішні думки українського люду можна зрозуміти з уривку народної пісні.

Ой, сів пугач на могилу

Та й крикнув він: пугу!

Чи не дасть бог козаченькам

Хоч тепер потугу!

Щодень ждемо, щоніч ждемо,

Поживи не маєм.

Давно була Хмельниччина, —

Уже не згадаєм.

Про вихід Максима Залізняка із Мотронинського монастиря та про перші події коліїв теж збереглися уривки з народної пісні:

Максим, козак Залізняк,

Славний, з Запорожжя,

Як виїхав на Вкраїну,

Як повная рожа.

Славний козак Залізняк,

Славний козак і Гнида —

Не зосталось на Вкраїні

Ні ляха, ні жида.

Ой, в городі Мотровичах

Нова новина:

Породила козаченьків

Шовкова трава.

Жаботинський сотник Мартин Білуга, що заступив місце вбитого поляками Харка, теж приєднався до Залізняка, і вони разом помстились за Харка і зчинили в Жаботині різанину; скарали на смерть навіть самого губернатора Степовського.

Гей, Максиме-полковнику, ти славний воїну,

Гей, випусти з Жаботину хоч людську дитину!

Максим козак Залізняк листи одбирає,

Усіх ляхів із жидами докупи збирає.

Ізігнавши усіх ляхів з жидами докупи,

Оддав ляха губернатора да Білузі в руки.

Білуга Мартин Жаботинський та по ринку ходить,

Свого пана губернатора за собою водить.

І, водячи за собою, та й до його й каже:

"Не одного тепер ляха голова поляже!"

Після Жаботинської різанини польське панство на Україні разом із католицьким та уніатським духовенством і жидами заметушилось і почало рятуватися. Всі пригадали оповідання дідів про Хмельниччину й, покидаючи все своє добро, кинулись тікати. Та тікати в Польщу було далеко й небезпечно, бо скрізь навколо вже піднімалися месники за польські кривди. Довелося всім ховатися в Умані, де була міцна фортеця та замок пана Потоцького з чималою військовою залогою.

До Залізняка тим часом приєднався козацький сотник із Сміли Шило. Розправившись в місті, Залізняк послав Шила та Білугу з відділами на Богуслав, а сам пішов на Корсунь.

Гей, як вийшов сотник Смілянський з своїми козаками:

"Ступай, ступай, Шило сотнику, в Богуслав із нами!"

А в'їхали в Богуслав у середу вранці,

Накидали в тій годині жидів повні шанці.

Здобувши після того ще й Черкаси та прилучивши до себе кілька загонів інших ватажків, Залізняк підступив під Лисянку, де в замку Яблонівського скупчилося більше 200 панів та жидів. Поляки почали, було, обороняти замок, та мешканці-українці одчинили Залізнякові браму, й колії, вдершись у замок, лютували над поляками й жидами, а ще гірше над католицькими ксьондзами.

Скрізь, де колії брали містечка, замки й міста, вони руйнували панські оселі й будинки, мордували жидів та ксьондзів і палили костьоли.

Покінчивши з Лисянкою, Залізняк зі своїми ватагами наближався до Умані, куди збіглося багато шляхти та жидів і де містилися чималі польські скарби.