Серця трьох - Джек Лондон

Френк вирішив не марнувати сірників, хіба що в пильній потребі, і вживав усіх заходів обережності, щоб не впасти в яку-небудь розколину. Перед тим як ступити, він виставляв наперед ногу і, тільки пересвідчившись, що під нею твердий грунт, переносив на неї вагу свого тіла. Отож посувалися вони дуже повільно й долали за годину не більше як півмилі.

Тільки один раз натрапили вони на місце, де тунель роздвоювався. Там Френк запалив одного з своїх дорогоцінних сірників, видобувши його з водонепроникної коробочки. Перед ними було два однаковісінькі проходи, схожі, як дві горошинки.

- Лишається піти одним із них,- сказав Френк,- а коли він нас нікуди не виведе, повернутись сюди й піти другим. Безперечно одне: обидва проходи кудись ведуть. Не стали ж би майя завдавати собі зайвого клопоту й робити їх нінащо.

За десять хвилин Френк раптом спинився й вигуком застеріг своїх супутників. Нога, що її він висунув наперед, повисла над порожнечею. Френк запалив ще одного сірника, і вони побачили себе біля ями такого розміру, що ні берегів її, ні споду при слабкому світлі сірника не було видно. Вони встигли, однак, запримітити ніби якісь сходи, напівприродні, напіввирубані в скелі, що спускались у морок ями.

Ще за годину, зійшовши вниз тими сходами і йдучи спідньою печерою, вони мали приємність побачити просвіток, що дедалі яснішав. Не встановивши ще, звідки виходить світло, вони дісталися до самого його джерела, що виявилося куди ближче, ніж їм здавалось, і Френк, пробравшись крізь хащі винограду, опинився на незарослому місці, осяяному сліпучим надвечірнім сонцем. За хвилинку на прискалок поруч нього вийшли Торес і Леонсія, і всі троє звернули погляд на долину, що була під ними. Долина мала форму майже правильного кола, милі зо три в прогоні, і оточувала її стіна гір та стрімчастих скель.

- Це долина Загублених Душ,- урочисто промовив Торес.- Я чув про неї, але ніколи не йняв тим чуткам віри.

- Я теж чула й теж не йняла чуткам віри,- додала Леонсія.

- Ну й що ж з того? - спитав Френк.- Ми не загублені душі, а живі люди з крові й плоті. Нас це не обходить.

- Бачите, Френку,- звернулась до нього Леонсія,- всі, що оповідали мені про неї, ще за часів мого дитинства, казали в одно, що той, хто попадав сюди, ніколи не вертався.

- Припустімо, що так,- не міг не всміхнутись Френк,- але звідки ж тоді ці оповідання? Якщо ніхто ніколи не повертався звідси, як тоді трапилось, що всі поза цією долиною знають про неї?

- Цього я вже не можу сказати,- погодилась Леонсія.- Я переказую вам тільки те, що чула. До того ж я й сама не йняла цьому віри. Та це місце, яке ми бачимо, відповідає описові тієї таємничої долини.

- Ніхто ніколи не повертався звідси,- врочисто виголосив Торес.

- Тоді звідки ви знаєте, що сюди хтось заходив? - стояв на своєму Френк.

- Тут живуть Загублені Душі,- відповів Торес.- Ми через це й не бачили їх, що вони звідси ніколи не виходять. Запевняю вас, містере Моргане, що я не дурний. Я здобув освіту. Я вчився в Європі й провадив великі справи у вашому Нью-Йорку. Я вивчав природознавство й філософію, а проте я певний, що це та сама долина, з якої, попавши туди, не повертаються.

- Нехай і так. Але ж ми туди ще не попали. Еге ж? - нетерпляче відказав Френк.- І нам не конче туди йти, правда? - він обережно підповз на край виступу, щоб краще придивитись до чогось віддалік.- Якщо це не дах, укритий травою...

Ту мить грунт під його руками запався, і всі вони покотилися вниз крутим схилом, а за ними ціла лавина каміння й дерну.

Чоловіки перші підвелися біля густих заростів. Але не встигли ще вони підійти до Леонсії, як та й собі підвелася з землі й зустріла їх веселою усмішкою.

- Нам, як ви казали, не конче сюди йти,- пожартувала вона з Френка.- Тепер ви вірите?

Френка тим часом зацікавило інше. Простягши руку, він схопив дуже звичайну річ, що слідом за ними котилася схилом гори. Це був шолом, якого Торес привласнив у кімнаті мумій. Френк віддав його Торесові.

- Викиньте його зовсім,- порадила Леонсія.

- Це мій єдиний захист від сонця,- відповів Торес. Покрутивши шолом у руках, він увесь аж засяяв, коли побачив усередині напис; він показав його своїм супутникам і прочитав уголос: «Да Васко».

- Я чула про нього,- заявила Леонсія.

- Авжеж, мусили чути,- ствердив Торес.- Да Васко мій предок. Моя мати - уроджена да Васко. Він приїхав до іспанських колоній разом із Кортесом... 17

- І зняв бунт,- додала Леонсія.- Я добре пам’ятаю що мені розповідали про це батько й дядько Альфаро. З дванадцятьма товаришами він подався шукати скарби майя. Вони взяли собі на допомогу прибережних карібів, з сотню чоловіків і стільки ж жінок. А Кортес послав за ними переслідувачів на чолі з якимось Мендосою. 18 Його рапорт, що, як казав мені дядько Альфаро, зберігся в архівах, зазначає, ніби бунтівників загнано в долину Загублених Душ, де їм лишалося тільки сконати жалюгідною смертю.

- І цей да Васко, очевидно, хотів утекти звідти тим шляхом, яким прийшли ми,- закінчив Торес.- Але його впіймали майя і зробили з нього мумію.

З цими словами він надів на голову старовинний шолом і сказав:

- Дарма що тепер вечір, і сонце низько, а пече воно мені голову, наче залізом.

- А мене, наче залізом, припікає голод,- признався Френк.- Цікаво, чи в цій долині живе хто-небудь?

- У рапорті Мендоси зазначено, що да Васко зі своїм загоном мав загинути «жалюгідною смертю»,- відповів Торес,- і я знаю, що відтоді їх ніхто не бачив.

- Здавалося б, що в такому місці мала б бути якась їжа,- почав був Френк, та спинився, побачивши, що Леонсія рве з куща ягоди.- Слухайте, киньте це, Леонсіє! У нас доволі мороки й без того, щоб мати ще на руках отруєну красуню.

- Та ці ягоди не отруйні,- спокійно відповіла Леонсія,