Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Сам помисли: що робить людей алчними, а відтак і підлими? Лише одне: жадання ситості, величі, слави. А що робить їх гордими? Та те ж, що й алчними. Одне лиш горе-безліття змушує людей ворушити мівками, ставати добрими і мудрими людьми. Ніщо інше. Волоте, лише воно. Так само як добрість робить людей щедрими, а щедрість душевна — воістину великими. Чи могла я стати твоїм донькам на заваді й не допустити їх до письмен — витоків пізнання, Коли бачила: вони прагнуть пізнати себе?

— Гадаєш, то буде для них утіха й порятунок?

— Ано. Не дивися так і не помишляй, муже мій, ніби волію, аби доньки твої в ім'я пізнання істини й надалі чкили в безлітті. Одного хочу: аби пізнали себе, коли вже сталося так, що спізналися з безліттям. "Я не зверну вже її з сеї путі, — стає на думці Волот. — Як же в нас буде і що буде?"

Помислив і вже потім вирік свої мислі вголос:

— Знати себе не вадить, зраджувати лиш не тра.' Як на мене, ти мала б про інше подбати, жоно моя: аби і Злата, і Милана знайшли собі мужів достойних та слюбних. Ото й буде те найліпше, що можеш зробити для них.

Миловида не перечила, одначе й згоджуватись не поспішала.

XIV

Товар лангобардський і хури із збіжжям прибули до Скіфії разом із слами від короля Алвоїна.

— Король ваш, — сказали ели, — шле привідці аварського племені каганові Баяну бажану живність і хотів би мати взамін за неї не лише тверде слово, а й підписаний папірус про спільну виправу супроти гепідів, як і саму виправу.

Баяв спромігся на сяку-таку подяку за живність, та коли дійшло до угоди, не поспішав підписувати її.

— Гепіди перебувають під захистом імперії, — сумнівався вголос. — Виступити супроти них — означатиме виступити супроти ромеїв, посваритися з ними.

Сли лангобардські перезирнулися між собою і вже потім вирекли свій подив:

— Чи каган не відав про те? Чи він і без того не перебував у сварці а ромеями?

Не хотілось виказувати себе, а проте м не міг не глянути тієї миті на Нандиха. "Се ж як розуміти?" — питали його очі.

І Кандих не забарився пояснити.

— Король Алвоїн, як і сли його, не менше обурені клятвопорушенням ромейських імператорів щодо тебе, повелителю наш, ніж ми, твої піддані. Вони відають, як повівся Юстин Молодший із слами нашими в Константинополі, і ладні єднатися а нами в потугах ратних не тільки супроти гепідів, а й супроти ромеїв.

"О Небо! — ледве стримував себе, аби не вибухнути гнівом, Баян. — Що він каже? Хто дозволяв йому вести в лангобардами річ про виправи супроти ромеїв?.."

— Король наш, — стали на поміч Кандихові лангобарди, — велів переказати тобі, повелителю аварів: коли ми знищемо гепідів, яко силу і ромейську опору на Дунаї, нам ніхто не завадить тоді ходити спільним походом не лише до Фракії чи Македонії, — під сам Константинополь. Об'єднаємося із сусідньою Скіфією і згуртуємо силу, проти якої не вистоїть вся ромейська імперія з її палатійськими когортами. То й буде вона, помста за все: клятвопорушення, віковий глум і вікові кривди. Доста терпіння! Най торжествує воля знедолених і знеславлених!

Згадка про знеславлених тлумить одну і зроджує в серці іншу хвилю: відплати-мсти. Лангобарди правду кажуть: по сусідству з ними і їхньою Паннонією бурлить невгамовний слов'янський люд. Коли його прибрати до рук та пустити на імперію, можна затопити всю її, принаймні до моря.

А проте в Баяна вистачає глузду і терпіння не виказувати себе всього й одразу.

— Наші першородні мислі були, — каже слам, — виділити в поміч королю лише окремі турми. Коли ж король Алвоїн має такі, як чую тут, наміри, є потреба іти всім.

— Істину кажеш. Король теж такої мислі. Нащо половинитись? Приходь і сідай всім родом своїм у землі Гепідській. Здвоєна сила наша та сила скіфів, що живуть а-поміж нас, дасть нам спроможність твердо стояти на Дунаї, ходити звідтам, куди захочемо і коли захочемо. То було те, що треба, і все ж каган не поспішав казати: згода:

— Земля, що під гепідами, багата?

— О так.

— А самі гепіди? Що знайдемо в них, коли прийдемо?

— В обиді не будеш, привідцю. Король казав уже тобі:

Сірмій і всі його скарби — твої.

— Того замало. На комоней, череди корів, отари овець

багата та земля?

— Цим переважно й багаті, з цього и живуть гепіди.

Як і всі. Хліб ще сіють.

— Тоді в угоді між нами має бути и таке: усе, що добудуть авари у гепідів мечем, буде за аварами, що добудуть лангобарди, належатиме лангобардам. Коли на все це буде згода, я підпишу папірус і за два-три дні рушу на середній Дунай.

Тепер сли лангобардські не поспішали казати: згода.

Позирали на кагана прибитими смутком очима і відмовчувалися.

— Чи не здається каганові, що він надто мало залишав нам? Король інакше мислив: аварам по звитязі буде земля гепідська, нам — те, що добудемо в гепідів.

— А сама звитяга над гепідами? Хіба того мало? Не мені ж — вам вона потрібна.

Питатись, крім самих себе, не було кого. Іож сли, помонявшись, сказали:

— Згода,

Коли все, про що домовлялися, було списано на папірусі і каганові лишалося поставити ііід угодою між двома сторонами відбиток великого пальця, зиркнув на слів допитливим позирком і вже потім поцікавився:

— Турми ваші, скажімо, одразу ж підуть ва гепідів. А де подінуть роди свої, усі, що мають, набутки? На чиїй землі знайдуть їм прихисток?

— Далебі, на нашій. Те саме по собі зрозуміло, достойний.

— Можливо. А все ж буде ліпше, коди й це запишемо на папірусі.

Сли не перечили, однак від себе додали: доки триватиме виправа.

Про те, що лангобарди правились із сольством до аварів, може, й стало для когось гласністю. Було їх немало — дві сотні, та й правились не раз — двічі; хтось міг примітити й пустити поголос по землі Ромейській. А як стадося, що той поголос обігнав аварів і встиг зворохобити ромеїв, да так спритно, що когорти імператорові опинилися в Сірмії та Сінгидуні раніш аварських турм, те, певно, Небу лиш відомо. Були десь поблизу і випередили хана з його турмами чи про лангобардські перетрактації а хав"м знали гепіди і вдалися за поміччю до імператора?

Як би там не було, в розбрат на Дунаї втрутилася сила, яку не можна не брати на карб. Втручання те міняло все і міняло не на ліпше. Баян заліг з тої оказії у нашвидку розбитому для нього наметі, гейби ведмідь у берлозі, і не зважувався показуватись королю лангобардів на очі, король лангобардів відсиджувався в своєму теремі-палаці в стольнім граді Норику і теж не зважувався іти ва розмову до Баяна.

Один так собі мислив. Ромеї — не кревняки мені, рано чи пізно маю з ними стятися. Та було б ліпше, правдивіше найліпше, коли б січа з імператорськими когортами сталася після того вже, як всядусь на землі Гепідській, та відчую себе волостелином на ній, та замаю соузників надійних — і короля франків, і лангобардів, і слов'ян-склавинів чи, як іменують їх лангобарди, скіфів. Без того соуау і без таких фортець на Саві та Дунаї, як Сірмій, Сінгидун, про звитягу нерозумно думати. Що ж вчинити, коли так обернулося? Відсиджуватись і ждати чи обійти Сірмій, Сінгидун і прибрати до рук всю іншу Гепідську землю?

Короля Анвоїна непокоїло інше. Імператор багато сказав тим, що обсів обидві гепідські фортеці — і Сірмій, і Сінгидун. Дуже можливо, що скаже ще більше, коли він, Аивоїн, об'єднається з обрами і зніме меча на гепідів. А проте як може не піти тепер, коли покликав аварів, коли ті авари пришили й аатоііили собою всю Паннонію? Ото тільки й лангобардів, що в оседках та на ниві поблиэу оседків. Балки, вибалки обсаджені наметами та кибитками аварськими, випаси, пустирища — їхнім товаром. Поки споживають те, що мали, та те, що дали їм, цівбіди. А що буде, коли споживуть? Вони ж не стануть церемонитися, полізуть на поле, до оседків і братимуть усе, що можна буде взяти. А то пряма путь до розбрату.

Ні, тепер уже що буде, те й буде, а йти супроти гепідіа мусить. Ромеям теж непереливки, двадцять літ уже ріжуться і, далебі, не скоро перестануть різатися з персами. А коли так, далі Сірмія і Сінгидуна можуть і не піти.

Одначе чому мовчить каган? Ані сам не йде, ані слів своїх не присилає. Вважає, що він, король лангобардів, обманув його, пообіцявши Сірмій, і тепер перебуває в гніві чи всього лиш перепочиває після виснажливої путі?

— Що гепіди? — цікавився в тих, які прибували з обводів.

— Потішені тим, що мають підтримку від самого імператора, і збадьорилися. Одні п'ють із ромеями вино, інші гуртуються на обводах, ба навіть роблять нічні вилазки. На табори не зважуються нападати, а між таборами шастають поночі, грабують люд, палять оседки.

— Робіть те саме і зведіть мене з каганом. Хочу бачити його в себе і говорити.

Придворним не вперше чути таке — знають, як звести короля з високим гостем. Найліпший спосіб — гостина, покоролівськи забавна і щедра. Та коли барони Алвоївдві постали перед Баяном і запросили, розкланявшись, на королівські лови, де, пояснили, високому гостю буде і вольготно і втішно, каган, на подив баронів, не виявив розчуленості і не висловив своєї ласкавої згоди. Як сидів зосереджено-суворий, так і лишився сидіти.

— Скажіть моєму ратному побратимові королю Алвоїну, що каган аварського племені не має на те часу. Він не затим так далеко вів турми, аби тішитись ловами. Одні має і матиме, доки не улестить себе звитягою, мислі: як повергнути супостатів наших, гепідами іменованих.

— Король радий буде почути се.

— Коли радий, то хай прийде до мене й почує. Так і скажіть: волію бачити його і говорити. Барони отетеріли.

— Достойний, — зважився і сказав один, — Король Алвоїн перший запросив тебе на гостину. Ти кревно образиш його, коли відмовишся й не прийдеш.

— Чи до образ і ловів, коли йдеться до ратної виправи?

— Гепіди нікуди не втечуть, з гепідами встигнемо ще і поквитатися. Коли не волієш брати участі в ловах, прийди на гостину, поділися а вами приязним словом, теплом серця. Так велять наші покони, негоже цуратися їх.

Баян не звик до того, щоб йому перечили, та зараз не почував чомусь злоби.

— Скажіть королю, — погодився зрештою, — на гостину я прийду. Одначе сам, без мужів. І король теж має бути сам. Час не терпить і замислене нами діло теж. Маємо поєднувати гостину з ділом, а діло з гостиною.

Домовились не чіпати ромеїв у фортецях, одначе й не зважати на їхню присутність, піти здвоєною силою — аварів і лангобардів — у землю Гепідську і припинити існування гепідів яко королівства в Подунав'ї.