Володарка Понтиди - Косач Юрій

Не вірте венеціанкам ні на гріш..." "Коли б це була венеціанка, абате, це була — порту; галка..."

"— Може ще жінка португальського амбасадора?..." Абат зареготав і собі, аж сльози йому покотилися по пухлих щоках.

"Це не інакше як та іспанська куртизана Занзарра, — проказав він, обтираючи сльози, — вона звичайно подає себе або за португалку або за колишню султанську гаремницю, хоч це найпаскудніша придзингльованка Венеції тим докучливіша, що здатна на все зле. Те, що вона з вами проробила, відбувається в Венеції вже від довгих років і Інквізиція даремно шукає винуватців може не стільки з нелюбові до неморальних вчинків, як зі злості, що їй не поступають проценти з цього рентабельного підприємства. На такі бо спектаклі білетики продаються по високій ціні, а платять їх найдостойніші люди нашої Республіки, коли хочете знати..."

Я не хотів далі його слухати. Мені було соромно, та ще так, що я аж кусав свою губу. Так дав я себе обдурити, встрибнув із себе аж осьтакого йолопа!...

Я прихапцем попрощався з добрим абатом і найняв гонголу, щоб відвезла мене до мойого дому. Я не хотів нікого бачити, нічого чути. Мені здавалось, що вся Венеція показує на мене пальцями. Коли б я тільки дістав у руки цю кляту Занзарру...

Вже світало, коли я опинився в моїй кватирі, переступив через сонного Зогу, що либонь чекав мене всю ніч біля моїх дверей, кинувся як стояв на ліжко і вмить заснув. Верзлися мені химородні сни: чортівські реготливі рила, жінки з блідими обличчями, що вчили мене абракадабри і я, як казали мені потім, кидався, вигукував у сні, вимахував рукою, аж поки не прокинувся. Наді мною стояв граф Вонсович, який з Зогу, як казали, будили вже мене з пів години. Сонце дерлося крізь високі вікна.

"— Кавалере, гукав мені до уха Вонсович — я маю для вас добрі вісті!..."

"Які вісті?"

Я зірвався і чухався. Волосся мені гривою лізло в очі. Вонсович сів на ліжко і розповів мені, що тільки що в таверні під "Левом Дожів" він зустрів землячка, якогось польського шляхтича, який також нібито хотів їхати до Істамбулу, де гуртувались конфедерати, готуючись до війни, та передумав і тепер, обдертий та голий, вирішив повернутись до Варшави і дати спокій з усякими політичними справами закордоном. Та діло було не в тому. Шляхтич, який був якийсь час підчашим у такого герцога де Вілльєра, що приятелював з королем Стасем [звідси і протекція для шляхтича, коли б він повернувся до Польщі], розповів йому про якусь таємничу даму, Елеонору де Тремуйль, яка проживає зараз у Пізі і звідти, з допомогою Кароля Радзивіла, а може й одного з кардиналів, розсилає в усі усюди маніфести, величаючи себе імператорицею всіх Русей і королевою Понтиди...

Я зірвався як навіжений з ліжка. "Де той шляхтюра, давайте його сюди негайно!"

Мій сон пропав умить. Але шляхтюра вже від'їхав цього вечора до Відня. Вонсович казав, що він шукав мене по цілій Венеції і забігав до моєї господи, декілька разів. Я ще раз спомянув чортом кляту португалку.

"Проте не знаю, — сказав Вонсович — чи застанете ви її в Пізі, бо шляхтюра твердив, що наскільки йому відомо, ця мадам де Тремуйль збіралась податись до Неаполю, де буцімто їй обіцяють допомогу..."

Я наказав Зогу чим швидше пакувати наші речі, а сам, умившись і причесавшись, побіг до пана Афендика, щоб дати йому звіт із добрих новин.

Він вислухав мене, досить глузливо споглядаючи на моє обличчя, що на ньому напевно видно було наслідки недоспаної ночі, а тоді сказав, що, за всіми ознаками, вістка про побут княжни в Пізі — брехня, одначе про Неаполь він справді чував окружним шляхом, звичайно від своїх шпигунів: королева Неаполю і Сардинії Марія Кароліна начебто виявила зацікавлення долею княжни і він радив би мені, не гаявши часу, поспішати; їхати в Пізу, а звідти — в Неаполь. Сам він виїде до Риму, тим більше, що і граф Орлов, який є тепер з ескадрою в Мессіні, збірається завернути до Остії.

Ще перед вечером, попрощавшись з моїми венеційськими друзями та, рясно покропивши нашу розлуку, я і Зогу, у поштовій кареті виїхали в напрямі Верони. Нічого казати, що я, озирнувшись, побажав сто і двісті трясць не тільки моїй вчорашній португальській амбасадорисі, але і цілій бісівській Венеції, що коштувала мені стільки дукатів, здоров'я і найнісенітнішого обдурення. Догадався цуцик, коли хвіст одпав.

ЧАСТИНА ВОСЬМА

ТІНЬ СЕМІРАМІДИ

Моїм єдиним бажанням є добро

держави, якою божим велінням я

володію. Слава моєї країни є моєю

славою. Я чиню те, що на мою думку

корисне для інтересів народу. За мене

говорить моя дія.

Катерина II, 1774; "Листування".

Найвищий час упоратися з цією

креатурою, напівбожевільною жінкою,

яка присвоює, собі ім'я і походження,

до чого не має найменших підстав.

Катерина II до адмірала Ол. Орлова, 1774.

Якщо постає питання, що краще для володаря:

щоб його більше любили, ніж боялися, або, щоб

його більше боялися, ніж любили, то відповідь має бути

щоб його боялися і любили одночасно.

Але тому що поєднати ці речі важко, то далеко

краще для володаря, щоб його боялися, ніж любили.

Н. Маккіавеллі. "Князь", 15

Несправедливість, довершена для добра людства,

стає справедливістю.

Ж.-Ж. Руссо.

1

І ось я, після добрих двох тижнів мандрівки і незліченних пригод — щоб їх і не бувало! —опинився в Неаполі і сидів у своїй кімнаті, в затхлій господі "Іль Соле" ["Під сонцем"] на вуличці, яка до того ще й назву мала дотепну: "Віслючий заулок". Обнявши голову руками, я думав думи.. Невеселі вони були, таки вкрай невеселі.

Від самої Венеції почавши, мені не таланило. Якось дібрались ми з Зогу до Пізи, у сльотний вечір та й негайно взялись за розшуки княжни. Шукав я її під усіми іменами, які мені були відомі, поки не натрапив на ім'я сеньори де Тремуйль, під яким вона жила в Пізі, в монастирі Кармелітанок. Так, принаймні, сказали мені люди: якийсь плюгавий поетик, що всучив мені в руку книжочку своїх сонетів і попросив відразу позичити йому три цехіни, та проноза — судовий писарчук, якому я не довірив би ні калитки, ані годинника. Обидва вони знали Доманського і Христанека, а про Рокатані висловлювалися з великою шанобою, підкочуючи очі і зітхаючи; шальвіра прикидався перед ними сповідником княжни. Княжна, мовляв, жила богомільною самотницею в монастирі, але це не перешкодило їй розгортати жваву політичну діяльність. Безліч людей її відвідувало, одні приходили, другі відходили, а найбільше крутився біля неї французький шарже д'афер, як кажуть, з Венеції, маркіз Рошфор де Вількур. Відоме було теж і ім'я Кароля Радзивіла, який, у забрьоханій кареті, тільки те й робив, що проїздив через Пізу, забігав у монастир і чвалував далі, щоб знов повернутись за декілька днів і так само швидко від'їхати. По правді сказавши, ні ярига, ні піїт, не могли мені сказати як слід, чим власне займалася княжна та які були її цілі. Певне було те, що княжна і її шамбеляни не на жарт зберігали інкогніто, може з чийогось наказу. Важко було також мені довідатись, якими фондами розпоряджала княжна, але з того, що Христанек ні у судового писарчука, ані у піїта нічого не позичав, а ще й навпаки, посилаючи їх за різними орудками, платив дещицю, виходило, що грошенята у них завелись. Уся Піза княжною дуже цікавилась; ходили різні чутки, але, як я бачив, правдивої. Вона сливе ніде не показувалася і з ніким, крім своїх домашніх та приїзжих відвідувачів, не приставала, Піїт твердив, що хоч кращої жінки він не бачив на свойому віку, одначе їй без сумніву докучає якась печаль, бо обличчям була бліда. На його гадку, ця сеньора де Тремуйль мусіла бути царственної крові, а це впадало кожному в очі; по-друге, жила вона в постійній тривозі. Місцева поліція була нашошорена, але мабуть з уваги на її високих опікунів, вдавала, що нічого не знає і не бачить, одначе, коли княжна одного світанку, у власній кареті та ще й у супроводі кінних гайдуків, враз із куфрами і шкатулами, як навіжена зірвалась і виїхала, поліція Пізи вже знала, що її шлях — у Неаполь.

Цих відомостей для мене було досить. Я щедро нагородив моїх голодранців так, що вони, щоб учинити мені приємність, силкувалися на нові і вже зовсім неймовірні брехні. Але я відразу відрізняв їх від правди. Того ж дня я наказав Зогу їхати наперед у Віареджо, з речами, щоб замовити нічліг і пошукати бригантину, якою ми могли б дібратися до Неаполю. Сам я залишився ще в Пізі, блукав по місті, дивувався башті, яка, на очах, здається, падала-падала, а таки не впала; повечеряв і заліг спати, щоб бути свіжим до дальшої подорожі. Таким чином, я міркував: Вонсовичу не брехав той його молодий полячина, а Афендикові агенти також не помилилися, доносячи про накладання княжни з неаполітанським двором. Якщо пізанська поліція не мала щодо того сумніву, то так і було, бо з власного досвіду я переконався, що поліційні відомості, якщо не зовсім, то завжди близькі до правди. Поліція бо знає, що в траві шумить. У Віареджо, куди я прибув диліжансом і яке виявилося препаскудним портовим містечком, де кожний хотів мене оциганити, я шукав мойого Зогу цілих три дні надаремно. Такого ніхто тут не бачив і не чував про нього. Сердитий до краю, ходив я понад морем і тинявся по ринкові, кляв далматинця і всю його родину, бо аж на третій день збагнув, що пройда попрощався зі мною назавжди, захопивши з собою два моїх важенні куфри, випхані всяким добром. Всі мої муслинові сорочки, мої мережива, мої штани і мої атласні камізолі пропали!

Чортів син тепер насміхався з мене. Не досить того, що я його годував, мов того кнура, догоджав йому і одягом і цехінами, які він вибирав із кишень, коли чистив мої одяги, не досить, що моїм коштом він користався принадами Чечілії Монтефіоре, але так підло ще й обікрав мене! Що ж, довелося стиснути зуби і приректи собі раз назавжди не робити ось таким людям добро.

Хоч мене відмовляли статочні люди у Віареджо не братися до Неаполя морем, всежтаки, зваживши, що узбережжям подорож була б не легшою, до того ж напевно небезпечнішою, бо там кишіло від опришків, я таки вирішив плисти. Маючи в пам'яті історію мою з морейцями, я тепер був дуже обачний і двічі зважив та тричі змірив, поки не підрядив одного генуенця, — власника бригантини, щоб він мене відвіз до Неаполю.