Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

А я, вставши, пошов оного товару вигонити. А вигнавши товар, зишовся на полі, за городом, з покойним Матвієм. Где Матвій мні говорил "для чого ви товар звичуєте в город? Да товар твой великую нам чинит шкоду". Теди я єму отвітствовал "хто єго тепер звичаєт, поневеж тепер через огород нілзя за огородиною товару гонити?" А тоє между собою говорячи, увійшли в город. Когда ж я, оставшис, ворота зачинял, а он, покойний Матвій, пошед-ши передом, не відаю, з якої причини, стал мою жунку палицею бити, а моя жунка з єго, Матвієвою, братанною дівчиною, не відал я за що, в ту пору сварилися, однак мені жаль стало, же он, покойний, б'єт мою жунку. Теди і я єго, Матвія, ударил палицею ж. А когда ж он ухватил мене за груди, в ту пору і я, покинувши палицю, і єго вхватил за груди. І в той борбі посилів я Матвія. А он, будучи подо мною, а ноги свої мні в груди уперши, за груди мене держал, хотячи вивернутис з-под мене. І хотя і я мовил "пусти мене", але он, Матвій, не пускал. Теди, вивернувши я ноги єго з-под себе, перве раз ударив коліном под бок, мовячи "пусти". Але он не пустив. Потом, як другий раз ударив єго, Матвія, под бок коліном, в ту пору он, пустивши з себе, стал на коліна. А бранячи мене матерно, мовил "як ти мене ошиб". А я от него побіг, мнимаючи, что он за мною буде гнатис. Потом, увошедши я в хату свою, вечерал. А по вечері пошов до коней на поле. Где до мене пришедши, Петро, брат

покойного Матвія, а мой брат двоюродний, ізвістил мні, что уже Матвій помер. Каже Зінка, дівчина, дочка Петра Злиденного, братанна убитого Матвія, з котрої дівчини завод до убийства стался. А она, дівчина, говорила так "вигонячи я воли дядка своего Трохима, лаяла на товар той. Почувши теє дядина моя Трохимиха, що лаю на воли, і на мене матерно лаяла. А я єї, дядину, также матерно лаяла. За що она, дядина, взявши мене за волоси, ударила по виску. Од якого, удару дядининого я плакала. Учувши тоє дядко мой Матвій і побачивши, что дядина мене б'єт, ударив і єї палицею, не відаю скол-ко раз. Потом, нагодившися, Трохим і єго, Матвія, ударив раз палицею ж. А потом, ухватившие за груди, повалилис на землю. Когда ж я увиділа Трохима наверх дядка, а Трохимиха єще палицею по ногах бієт, зараз побігла по матер да по тютку. А біжучи, стрі-тила тютку. Которой тютці говорила "іди, тютко, Трохим дядка б'єт". Да с тюткою знов назад вернулася. А пришедши до дядка з тюткою, побачила, що Трохим з жункою пошов од дядка за клуню. А дядка застали, что, ползучи, стогне і говорит, же "не буду жив". Потом оттол пошла я по отца своего, покинувши подля дядка тютку. А когда уже пришла з отцем своим, не застали дядка живого". А понеже оная дівчина в сказці своей об'явила, что і тютка єї Гапка Васили-ха там пригодилася, того ради допрошували і оную Гапку Василиху Поповичеву. Которая отвітствовала так "пришла я в хату, а невістка моя Петриха послала мене вигонити воли з огорода, мовячи "пойди, Гапко, на город, бо уже воли много шкоди починили в городі". Теди я, пошедши на огород, а переступивши через перелаз, увиділа отдалеки, через коноплі, что Трохим з Матвієм бору-

5(25) квітня зранку похмуро

6(24) квітня вночі

дощ Пасха

7(25) квітня

з четвертої години

йшов дощ і вночі

Благовіщення

празник

8(26) квітня похмуро 9(27) квітня сонце і хмарно 10(28) квітня сонце і хмарно тепло 11(29) квітня ясно і хмарно 12(30) квітня хмарно і ясно холодно 13(31) квітня похмуро до обід прохолодно а після обід сонце показувалось і хмарно

14(1) квітня сонце зранку показалось сумне хмарно вітер холодний

15(2) квітня зранку годині о шостій сніг йшов до дев'ятої а о десятій дощ 16(3) квітня сонце і хмарно вітер холодний 17(4) квітня сонце і хмарно холодно 18(5) квітня сонце і хмарно вітер 19(6) квітня сонце хмарно вдень прохолодно ввечері потепліло

20(7) квітня зранку прохолодно вдень тепло

21(8)квітня похмуро прохолодно 22(9) квітня дощ 23(10) квітня похмуро дощ

каются, пошла до них скоро. А покамист дойшла, аж Трохим з жункою от Матвія ідут. А Матвій уже лежал. Когда ж я пришла, он, мало подвювшис, просил у мене води. А як я принесла води два рази, мало напился і сказал мні "уже я, сестра, не буду жив". I на том місцу скончився". Каже Пруска Трохимиха "будучи на огороді своем, чула я, что Зінка, дівчина, дочка Петра, дівера моего, виго-нячи воли наші з огорода, кляла той товар прикрими словами і бранила. За що я на єї, дівчину, налаяла за тую клятбу неслушную. А она, дівчина, стала на мене воровскиї слова говорити. А я єї, взявши за волоси, ударила в щоку. А покойний Матвій, ідучи із загородя, увидів тоє, же я вдарила дівчину в щоку. Набранивши мене матер-но, ударив за свою братанную палицею мене разов три. Увидівши тоє муж мой, що покойний Матвій б'єт, ударив і єго палицею ж. А покойний Матвій мужа моего вхватил за груди. А потом і обидва, ухватившися за груди, попадали на землю. Толко ж муж мой, наверх випручавшися, вдарив, не відаю сколко рази, коліном под бок. Так же і я, що не пускает мужа моего от себе, вирвавши з-под них лозовую палицю, ударила оною Матвія по ногах. Потом муж мой, вирвавшися, пошов до своєї хати, а я за ним, мислячи, что он за нами будет гнатис. А что болш з ним, покойним Матвієм, чинилос, не відаю".

"Приїхали з району німці і стали всіх допитувати; ну, вони всі адгаман' іелис'; то ви ще-н про те згадуєте, а вже японцеві рушника з хлібом; а не стало й цих, глядь, то якого Ґала везуть до лікарні оглядини справляти; а скіко це душ поклали з усього району, хай там і двісті, а як ці гості з Америки, то більш половини гайда по хатах, — а щоб не думав, які це немічні та скіки їх є; та всякі письменні услід, так цікаво та любо, що п'яти голі з капців видніють, — а він розкаже на всенький світ, що не таке то вже й лихо, жить мона; а чом ні. А ти такий святенний, — а "волгами" не підкочував з тим-го писакою, що йому тут рай був; та дачі всякі, та шашлички, та про мирний атом п'єси, а діти на сцені вра кричать; то де він дівся, як гахнуло, — середночі босяка і в майці гнав на другий бік світу; чом це вони не хтять вмирати з своїм людом, чо це дітей своїх у протигазах на самольотах вивозять, собак привезеним мнясом годують, ти за це-но подумай, га. Якісь ці вішні вітальники, — їм що німець, що американець: аби скинув з неба консервів, та й. А ти не пив з ним у буфеті, не йшов за свідка за мішок полови, — ти Гальчиному братові й типір цукерки тицяєш; добре ж йому з осколками в легенях з десяти років; слухай-но, як тамо інтерв'ю

каже, ще заким служба не кінчилася. — Ми були поселені в саму крайню хату в селі, за нами вже простяглося тирло (це вигін, де пасли і доїли корів, ми ще на ньому копали солодкі корінчики їсти і виливали з нірок ховрашків), а ще далі балка. Як стали наші наступати, а вже почало сутеніти, мама повела нас до сусідки в третю хату (бо в нас на вуглі стояла німецька пушка, я іще хотіла подивитись, що це таке, то німець мене як підчепив чоботом, то летіла я далеченько, і ще дав за те, що я голосно заплакала), щоб там переховатися. Розгорілася така стрілянина, хоч в землю ховайся, то дорослі рішили, щоб сховатися в погріб. Брат узяв ковдру (ватне одіяло), щоб мене замотати, і кидав у погріб, а я в цей час стояла в дверях навпроти погріба (він був на подвір'ї). Засвистіли кулі, брат зойкнув, почав хилитися, і кров полилась з грудей і рота. Я страшно закричала, вибігли в сіни всі дорослі і втягнули брата в хату, він задихався. Через деякий час зайшли в хату розвідка, після санітари надали першу допомогу і пішли дальші. Брат пролежав дуже довго, перевезти в госпіталь, як хотіли військові, не змогли його, неможливо було рухати, обрушувалась кров. Всі думали, що він не виживе, бо лежав як колода, на всю пущі дерев'яну кровать, і з ран, спереді менша, а з-заду більша, тік постійно гній. Доктор, який ходив до нас раз в тиждень за дванадцять кілометрів, вставив йому туди трубки і лічив. Брат вижив. Пам'ятаю той дуже добре день, як він перший раз за півроку піднявся на ноги і перейшов од ліжка до плити. Як я тоді співала, раділа, бігала, бо мами вдома не було, за братом дивилась я, хоч мені то було всього шість років. Але і по сей день брат носить два ворожі осколки в легенях, хоч відслужив

24(11) квітня вночі дощ вдень вітер 25(12) квітня вранці туман вдень ясно тепло а ввечері вітер 26(13) квітня зранку туман дощ бризкав сонце і тепло 27(14) квітня зранку сонце після обід похмуро

28(15) квітня сонце тепло

29(16) квітня хмарно сонце трошки показувалось а надвечір дощ 30(17) квітня з четвертої години грім і дощ

1(18) травня сонце тепло

2(19) травня зранку сонце в обід похмуро 3(20) травня похмуро і прохолодно 4(21) травня сонячно і хмарно прохолодно 5(22) травня сонце вітер сильний 6(23) травня Григорія

7(24) травня зранку сонце тепло а після другої години дощ 8(25) травня зранку сонце тепло вдень хмарно надвечір злива сильна дощ град

9(26) травня сонце тепло

10(27) травня похмуро після четвертої години дощ вночі йшов 11(28) травня хмарно після сьомої години вітер зранку до п'ятої години вечора 12(29) травня холодно вітер

службу офіцером, тепер уже на пенсії і ще працює. Коли почули, що звільнили Житомир, багато людей почало збиратися додому. Коли вони їхали, поїхав і мій брат з ними, щоб узнати, чи є наша хата. Мама приручила його до односельчанина Бойчука, бо йому йшов лише одинадцятий рік. Дорогою він захворів, відкрилися рани, і той його залишив. Коли він уже був недалеко від Житомира, в нього вже була сильна гарячка, а одітий він був легко, в костюмчику (бо виїжджав, то тут в нас уже розтавав сніг). Односельчан його залишив, врятував його солдат, давши шинелю, тому що були ще морози, додому він уже толком дороги не знав, його довезли солдати в теплушці до Житомира. В місті в нього вже зовсім погіршало здоров'я, голод, і він ходив на базарі, просив щось з'їсти. В цей час колгоспи вивозили продавата продукти, його впізнав, бо дуже був схожий на батька, голова колгоспу, який привіз брата вже в гарячці до маминої сестри Наді. За цю послугу, що він зробив, той узяв з мами підтвердження, що він допоміг сім'ї загиблого комуніста, мабуть, для того, щоб оправдати свою поведінку під час окупації села німцями.