Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Онде йде, мабуть, і друге!»

І вказав на другу хмару,

Що наближувалась збоку.

«Так і є! - промовив лицар.-

Се два війська, два ворожі,

Тут на битву виступають.

О, я знаю, знаю їх!

Глянь, ось проти нас надходить

Аліфанфарон-поганець,

Цар острова Тапробани,

І з ним тридцять шість язик. 19

А се з боку йде з ним биться

Цар Пентаполін, володар

Гарамантів - християнську

Він релігію держить.

А дочка у нього гарна.

Аліфанфарон доконче

Хтів її за жінку взяти,

Та Пентаполін не дав.

«Відречися Магомета,

Попали Коран фальшивий,

То тоді дочку дістанеш»,-

Так казав Пентаполін».

«Добре мав! - озвався Санчо.-

Оттакому пану, певно

І допомогти не жаль!» -

«Так і зробимо! - рік лицар.-

Та ми їдьмо на сей горбик,

Щоб докладно озирнути

Армії обі й лицарство,

Що надходить в їх рядах».

Стали. Курява страшенна

Все змагалась, наближалась;

Нічогісінько крізь неї

Видіти не мож було.

Та в уяві Дон-Кіхота

Все снувався безконечний

Ряд героїв - в тім тумані

Він побачив їх усіх.

«Глянь, о Санчо, онде лицар

В жовтій зброї, се Лоркалько,-

А тамтой в плащі зеленім -

Міколембо се страшний.

Онде велетень могучий

Брандабарабан з Боліша,

А гетьман отсеї купи -

Тімонель із Каркахони».

І пішов наш лицар купу

Імен, гербів і країв

Вичисляти; Панса слухав,

Обзирався - і не бачив.

«Пане! - скрикнув він нарешті,-

Де у біса ті герої,

Велетні, і зброї, й герби?

Я не бачу нічогісько!»

«Як то? - мовив Дон-Кіхот,-

Чи ж не чуєш: сурми грають,

Коні ржуть, кітли гукають,

Барабани торохтять?»

«Я лиш чую,- мовив Санчо,-

Як блеють ягнята й вівці,

Дзвонять дзвоники на шиях,

Туцкаються барани».

Так воно й було направду.

Ті два війська - то були

Дві овечі турми - Санчо

Аж тепер се розглядів.

«Боягуз ти, любий Санчо,-

Мовив лицар,- се лиш страх

Перед битвою два війська

В барани тобі змінив.

Та сиди ось тут! Я сам

Кинуся в ту битву люту.

Меч мій вистарчить, щоб славу

На наш бік перехилить…»

Шпигонувши Росінанта,

Дон-Кіхот пустився дочвал

Просто між овече стадо

Та й давай рубать, колоть!

«Гей, за мною, ви, герої,

Пентаполіна дружино!

Биймо Аліфанфарона

І його полки погані!»

Бачачи такеє диво,

Вівчарі зжахнулись зразу,-

Далі видять, що наш лицар

Коле, топче баранів.

«Гей, ти, мой! - вони скричали.-

Чи сказився? Що ти робиш?

Дай спокій! Се наші вівці!»

Але лицар мов не чув.

«Де ти, Аліфанфароне?

Покажися, стань до бою!

Дон-Кіхот тебе ось кличе! -

Трусе підлий, гинь, пропадь!»

І він сік, колов, товкмачив

Баранів, немов се кровні

Вороги його, аж лютість

Верх взяла у вівчарів.

Гей же вхопили за пращі

Та й давай бомбардувати

Дон-Кіхота камінцями

За́вбільшки, як п’ястуки.

Вмить один у бік таракнув

Так, що аж в нім дух заперло;

Лицар думав, що смертельну

Рану хтось йому завдав.

Хопив фляшечку з бальзамом,-

Тільки що почав був пити,

Як не лусне другий камінь -

Вибив фляшку з рук йому.

Та не лиш самую фляшку -

Вибив з п’ять зубів із рота,

Так що лицар, наче горстка,

З Росінанта вниз упав.

Вівчарі перелякались,

Думали, що лицар вбитий,-

Похапавши баранів

Поранених, гей навтеки!

У страху надбіг і Санчо

Він на горбику аж тріскав,

Так кричав на свого пана,

Щоб дав спокій баранам.

«Ви живі ще, пане! пане!

Чи ж я не остерігав вас,

Що се барани? Ой боже,

Що ж ви наробили, га?»

«Тихо, Санчо,- мовив лицар,-

Се той чарівник проклятий

Знов зробив нам сього збитку,

Військо в барани змінив.

Та я ще йому досолю!

А тепер коли б води де!

Бач, у мене кров із рота

Як дзюрчить - зубів нема!»

І, на Росінанта сівши,

Держачися за болючі

Вилиці, поплівся лицар

Вслід за Санчовим ослом.

Щоб хоч трохи розірвати

Дон-Кіхота в лютім болю,

Розпочав балакать Санчо,

Що прийшло йому на ум.

«Знаєте, коханий пане,

Чом се наші всі пригоди

Так кінчаться нещасливо

Дрюччям, буччям та камінням?

Я гадаю, що за ваш

Гріх великий. Спогадайте:

Ви ж дали страшну присягу,

А сповнить її забули.

Присягли не їсти хліба,

Під дахом не спати, доки

Не здобудете шолома

Кращого, як той на вас!»

«Санчо, Санчо! - скрикнув лицар.-

У щасливую годину

Ти сказав се! Бач, он їде

Лицар з шоломом блискучим!

Знаю шолом сей, о, знаю!

То неоціненний шолом

Многославного Мамбріна -

Бог мені його несе!»

«Пане,- мовив Санчо Панса,-

Що за шолом? Таж се їде

Із Сеговії цирульник

З тацкою на голові».

«Не сліпий я, брате Санчо,-

Мовив лицар,- бачу добре,

Що той шолом пречудовий

Попсувала зла рука.

Проклятущі