Чмелик - Королів-Старий Василь

Насамперед запишу, як нам розповідали Гаґенбекові ловці про ловитву звірів в Судані.

— — —

ЯК ЛОВЛЯТЬ ЗВІРІВ ДЛЯ ЗООЛОГИЧНИХ САДІВ

Один з тих німців, що належали до екскурсії зоологічної, старий пан Габерман бере участь в ловитві диких звірів з 17 літ. Де він тільки не був, чого, чого не бачив! Бував ви кілька разів в прадавніх лісах, пралісах, джунглях Африки, в індійських і цейлонських джунглях, в широчезних степах монгольських, об’їздив і виходив Сибір, бував в Закавказзі, Індії, Хинах, Америці.

Коли він оповідає свої пригоди,— то не можна одірватись. Що після цього той "звіролов" Фенімора Купера! Бував пан Габерман не раз в лапах якогось страхіття, але щасливо викручувався, хоча й має перекушену ногу й великий шрам під оком, куди його дзьобнула, не хто інший, як звичайна дрохва!

Але його дуже трудно витягти на розмову. Отже, якось, коли вже ми під’їздили до Адену, він розповідав мені й Давидові про те, як вони раніш, літ тридцять тому, ловили звірів саме в цих місцях, біля яких ми тепер проїздимо — в Південному Судані, в площині річки Газала.

Зовсім інша річ — полювати на диких звірів, і зовсім щось знов інше ловити живих і по змозі не поранених, щоб перевезти їх до інших країв.

— Велика штука,— каже пан Габерман,— застрелити з теперішнього карабіна якусь мавпу, щоб зробити з її шкури шапочку для хирявої панночки! Це тепер усякий школяр зуміє! Але в ті часи, принаймні в африканських степах не ходили на звіря з рушницею, бо ловити звіря було спортом, а бути добрим ловцем, визначало бути поважаною особою, героєм...

Одним з таких справжніх героїв був знаменитий звіролов, друг п. Габермана Абдала Окут, що краще, як інші в Судані, умів ловити струсів та павіанів. Крім нього були ще спеціалісти по влову великих живих звірів: левів, гіпопотамів, крокодилів.

Взагалі Судан був донедавна найбагатшою схованкою всякої дивовижної дичини. Найвидатніша місцевість для лову звірів — це долина Така. Це величезний степ, то тут, то там зарослий густими кущами. Він помалу переходить в мальовничу гористу місцевість. В цих місцях ловилися з великих звірів: африканські слони, чорні носороги, гіпопотами чи бегемоти, жирафи, леви, леопарди, різнорідні гієни, капські медоїди, всякі шакали, дикі осли, кафрські буйволи, різні роди антилоп, дикі кабани, комахоїди, дикобрази, павіани та інші мавпи. Крім того, тут ще живуть дивовижні птахи: марабу, швидконогі струсі й т. п.,— а також крокодили й всякі страшні гадюки. Все це — ті звірі, яких доводилося особисто ловити п. Габерманові.

Розуміється, ловив він їх не сам, а в гурті місцевих людей, різних родів нубійців чи ефіопів. В Судані живуть добрі люди: й чепурні, й розумні, й ласкаві,— до того ж незвичайно спритні й хоробрі. Більшість їх жили, як спокійні кочівники, або хлібороби. Пасуть вони свої отари овець, величезних нубійських кіз, верблюдів, а в низовинах біля річок сіють "дурру", тобто африканське просо та бавовну. Вони дуже гостинні. Крім пастушества та почасти хліборобства, вони знають всякі ремества, виробляють нехитру, просту зброю, всякі речі з слонячої та буйволячої шкури, різні плетіння, ручні тканини, а також незвичайно тонкої роботи срібні й золоті оздоби.

Живуть дуже вбого. Їдять переважно страву з "дурри", з якої спочатку роблять борошно, а до цієї страви додають всяких соусів з м’яса, яке спочатку висушують на сонці й розтирають на порошок. Перед їжею вони завжди миють руки, а потім їдять всі (родина, раби й гості) з одної миски. Дуже кумедно нам чути, що ввічливість вимагає, аби гість на доказ того, що він задоволений з гостини, якнайдужче гикав та відригував, а вшанований тим хазяїн йому щораз відповідає: "El hamdul illah", тобто — "Нехай буде дяка Господові!"

Більша частина нубійців були зроду спеціалістами-звіроловами. Вони чудово знають всі ті місця, де люблять бувати ті чи інші звірі, й знають також з давніх-давен всякі способи ловитви.

Найвизначніші ловці, це так звані "аґаґніри" — тобто ті, що йдуть на всякого звіря лише з одним мечем. Цей спосіб полювання вимагає великої зручності, сміливості й присутності духа. Виїздять на полювання ці "мечеловці" на своїх маленьких, але незвичайно прудких і витривалих конях, силкуючись наздогнати звіря й підрізати йому на всьому скаку жили на задніх ногах. Звісно, це не страшно, коли буває полювання на таких плохих звірів, як жирафа, або антилопа, чи коли полюють на страуса. Але ж цим самим способом нубійці полюють і на леопардів, слонів, а навіть на лева чи гіпопотама.

Найтяжче полювання на слонів. На слона відважуються нападати лише найбільш досвідчені мечеловці й ніколи не нападають поодинці, а лише гуртом, по чотири-п’ять душ. Але ж, не зважаючи на все своє уміння, майже ні один з тих мисливців не вмирає вдома: всі вони падали на полюванні офірою тих страшних звірів, на яких вони полювали!..

Коли мисливці наглядять слонячу отару, то силкуються зробити так, щоб відлучити такого слона, який має найбільші ікла. Але цей слон, коли він бачить, що йому загрожує небезпека, стає страшенно лютий. Він починає голосно сурмити своїм хоботом і кидається на мисливців. Однак він взагалі своїми малими очима не може добре бачити й швидко роздивлятись, що діється навколо його. Тому роздратований слон насамперед кидається на тих мисливців, що їдуть на білих конях. Звичайно, один чи два нубійці навмисне виїздять проти слона білими кіньми, щоб він ганявся за ними й не помічав, як його будуть наганяти інші мисливці на темних конях. І от, коли вже слон дуже розпалиться й трохи замориться, тоді один з їздців під’їздить до нього кроків на десять, раптом сплигує з коня на землю й біжить щосили за слоном. І в той момент, як слон ступне лівою задньою ногою на землю, мечеловець, держачи меча обома руками, з усієї сили, наче великою бритвою, протинає нещасному велетневі "ахилову жилу". Ранений й уже напівшкутильгавий слон спрожогу кидається назад на того, що його поранив,— але в цю ж мить інший нубієць, що був на білому коні й увесь час вертівся перед очима у слона, собі сплигує з коня й так само біжить за слоном. Наздогнавши його, він протинає йому й праву ногу.

Слон з підрізаними ногами безпомічно падає на землю. Тоді або йому дають змогу вмерти від згуби крови, або ж припиняють його муки пострілом з рушниці.

Бідолашний велетень безпомічно здихає, а люди кидаються на труп, випилюють йому ікла, здирають шматками шкуру, з якої потім роблять щити, піхви на мечі та всякі реміняки для хазяйства. Коли нема близько табору нубійців, то м’ясо, звичайно, кидають напризволяще і його з’їдають шуліки та шакали, чи гієни. Коли ж бувають близько люди, то вони зрізують з кісток м’ясо й або поїдають тут же, або сушать на сонці й ховають "про чорний день" на час дощів.

Таким же способом убивають нубійці носорогів, буйволів, а також і левів.

Але всі ці способи не придатні для тих ловців, яким потрібні не трупи звірів, а самі звірі. Отож, і для зоологічних садів звірів ловлять інакше.

З вечора, коли збираються Гаґенбекові мисливці,— у тубільців радість та веселощі. Гуляють до пізньої ночі, обмінюються подарунками, бенкетують, танцюють. Вранці настає мисливська гарячка: кульбачать коней, навантажують стравою верблюдів, беруть з собою й цілу отару кіз та овець, щоб було й для ловців, а ще більше — для впійманих звірят завжди свіже молоко.

Молодих звірят ловлять в той спосіб, що мечеловці ганяються за ними до того часу, аж поки зморені звірі вже втрачають силу бігти далі й відстають від своєї юрби. Тоді їх хапають, путають і віддають до обозу. Так ловити жирафів, антилоп, а часом і буйволят — нема жодної небезпеки, хіба-що кінь десь вскочить ногою в щілину, яка стала від того, що з великої спеки порепалась земля,— й або собі зламає ногу, або викине з сідла мисливця. Далеко тяжче вловити слоненя або носороженя. Батьки люто боронять своїх дітей, і часто, перш ніж впіймати малих, доводиться витримати страшний бій з старими.

Леопардів, гієн, та павіанів ловлять переважно особливими пастками — койцями, чи кучами, до яких спочатку цих звірів принаджують. Дикобразів та комахоїдів викопують вночі.

Бегемотів та крокодилів переважно ловлять "Гавати" (кодло нубійців), які визначаються тим, що вони всі знамениті плавці.

Нападають вони на цих страшних звірів просто серед дня, цілком одверто, покладаючись тільки на свою дужу й привичну руку, в якій вони несуть гарпуна, прив’язаного на довгій, міцній бамбуковій мотузці, один кінець якої припнуто до дерев’яного поплавка. Ловці кидають свої гарпуни здебільшого з берега саме опівдні, коли крокодили вилежуються на піску, або бегемоти чи носороги ліниво барложаться в глею. Коли гарпун влучить в тіло почвари, тоді за поплавок страховище притягають до берега, де або вбивають, або спутують живого. Коли хочуть вловити звірів живими, то вживають легших гарпунів, якими не можна зробити звірові тяжкої рани. Само собою зрозуміло, що це небезпечне полювання вимагає від ловця величезної зручності й сміливості та упертості.

Незвичайно цікаво оповідав п. Габерман, як вони ловили павіанів на березі Газалу. Там трапляються такі місця, де величезними отарами живуть павіани не то що по кілька сотень, а навіть по кілька тисяч голів в одному гурті.

Річка Газал (або Гаше) влітку пересихає й зостається лише кілька джерел, з яких тече вода. От, до цих джерел і ходять павіани пити воду. Цілий день вони лопотять та верещать, цілий день бігають до води,— а вночі також далеко не всі затихають.

Ловці звичайно розкладають свій табір біля того "мавпячого міста". Спочатку мавпи дивляться на незнайомих гостей дуже підозріло й розглядають їх лише здалеку, з скелистих гір, а ближчого знайомства заводити не хочуть. Але минає кілька днів,— і павіани звикають до захожих. Щодалі, то вони підходять до них ближче й ближче, починають пити воду майже одночасно з їхніми верблюдами, кіньми та козами, але з сусідніх джерел...

Тим часом ловці готуються до влову й намічають найкращих самців, які походжають відважно й гордо поміж своїх мавп. Одного дня далеко по всій річці мисливці затуляють всі джерела, а зоставляють лише одне, де самі напували свою худобу. Коло цього ж джерела ловці насипають різної принади: найчастіше — "дурри", яку павіани дуже люблять.

Тим часом готується пастка.