Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

І, обізвавши хлопчика вайлом, Сайкс увіпхнув його до низької темної кімнати із закуреним каміном, двома-трьома поламаними стільцями, столом і старезним диваном, на якому, задерши ноги вище голови, лежав якийсь молодик з довгою череп’яною люлькою. На ньому був модного крою сюртук тютюнового кольору, з великими бронзовими ґудзиками, жовтогаряча нашийна хустка, грубий строкатий жилет і жовто-коричневі бриджі. Тобі Крекіт (а це був саме він) не відзначався надміром волосся ні на голові, ні на обличчі, а те волосся, що він мав, було рудувате й дбайливо закручене в довгі спіральні завитки, в які він час від часу запускав свої бруднющі пальці, оздоблені великими дешевими перснями. Зросту він був трохи вище середнього, ноги мав тонкі й криві, але ця обставина «зовсім не заважала йому з явним задоволенням милуватися своїми задертими догори чобітьми.

- Білле, друзяко, радий тебе бачити! - мовив цей красень, повертаючи голову до дверей.- А я оце лежу й гадаю, невже ти відступився? Ну, думаю, раз так, доведеться йти на діло самому. Ти диви!

Висловивши цим вигуком величезний подив, викликаний появою Олівера, містер Тобі Крекіт сів і зажадав, щоб йому пояснили, хто це такий.

- Хлопець. Просто хлопець,- відповів Сайкс, підсовуючи стільця до каміна.

- Один з учнів містера Фейгіна,- усміхаючись, пояснив Барні.

- Фейгіна, кажеш? - вигукнув Тобі, розглядаючи Олівера.- Та це ж знахідка, а не хлопець! Уявляю собі, як він чиститиме кишені бабусь по церквах. Таке янгольське личко - це ж цілий капітал!

- Ну, годі, годі,- нетерпляче перебив його Сайкс і, нахилившись до вуха свого приятеля, що знову простягся на дивані, прошепотів кілька слів; Тобі Крекіт голосно зареготав і втупився в Олівера пильним здивованим поглядом.

- Та-ак,- мовив Сайкс, сідаючи.- А тепер, поки в час, нам не завадило б трохи підживитися; не знаю, як кому, а мені б зовсім не завадило. Сідай ближче до вогню, хлопче, й відпочивай, бо тобі незабаром ще доведеться прогулятися з нами, хоча й не так далеко.

Олівер з німим подивом, боязко подивився на Сайкса, присунув до каміна табуретку, сів і схилив на руки голову - вона в нього боліла так, що він навряд чи усвідомлював, куди потрапив і що діється довкола.

- Ну,- сказав Тобі, коли молодий єврей поставив на стіл якусь їжу і пляшку.- Щоб наше діло вигоріло!

Заради такого тосту він підвівся, дбайливо поклав у куток свою порожню люльку, підійшов до столу, наповнив склянку й вихилив її. Те саме зробив і Сайкс.

- Хай і хлопець хильне,- сказав Тобі, наливаючи Оліверові півчарки.- Пий, янголятко.

- Та я… - почав Олівер, жалібно підвівши на нього очі,- та я ж…

- Ану, пий! - гримнув Тобі.- Я краще знаю, що тобі можна. Скажи йому, щоб випив, Білле.

- Хай тільки не вип’є,- мовив Сайкс, поплескуючи себе по кишені.- Щоб я пропав, цей шмаркач, один завдає клопоту більше, ніж ціле кодло пройд. Пий, бісова твоя душа, пий!

Наляканий погрозливими жестами обох чоловіків, Олівер квапливо вихилив чарку й одразу зайшовся кашлем, неабияк звеселивши Тобі Крекіта та Барні й навіть викликавши посмішку в похмурого містера Сайкса.

Коли склянки опустіли, а Сайкс наївся (Олівер їсти не міг - його силоміць примусили проковтнути скоринку хліба), двоє чоловіків полягали на стільцях і задрімали. Олівер лишився сидіти на табуретці, а Барні, загорнувшись у ковдру, вмостився на підлозі біля каміна.

На якийсь час чоловіки, певно, й справді заснули,- тільки Барні ворушився й раз чи два підводився, щоб підкинути вугілля в камін. Олівер забувся у важкій дрімоті; йому ввижалося, ніби він блукає темними стежками, то ходить серед могил на цвинтарі, то знову переживав події минулого дня. Збудив його Тобі Крекіт, що раптом скочив на ноги й оголосив, що вже пів на другу.

Інші двоє вмить схопилися й почали гарячково лаштуватись у дорогу. Сайкс та його приятель замотали обличчя до самих очей великими темними хустками й надягли пальта, а Барні відчинив шафу й почав квапливо набивати собі кишені різними інструментами.

- Дай-но мені пукавки, Барні,- сказав Тобі Крекіт.

- На, держи,- відповів Барні, подаючи йому пару пістолетів.- Ти сам їх зарядив.

- Гаразд,- сказав Тобі, ховаючи їх.- А ножі?

- У мене є,- озвався Сайкс.

- Мотуз, ключі, свердла, блимавки,- нічого не забули? - спитав Тобі, чіпляючи собі на петлю під полою пальта невелику відмичку.

- Я готовий,- відповів його приятель.- Давай ломаки, Барні, і - гайда.

Барні подав йому й Тобі по добрячій палиці, а тоді застебнув на Оліверові плащ.

- Ану! - мовив Сайкс, простягаючи хлопчикові руку.

Олівер, очманілий від утоми, незвичного перебування на свіжому повітрі й з примусу випитого спиртного, машинально подав Сайксові руку.

- Бери його за другу руку, Тобі,- звелів Сайкс.- Барні, виглянь надвір.

Барні пішов до дверей, повернувся й сказав, що можна йти. Двоє грабіжників вийшли з дому, ведучи за руки Олівера. Барні замкнув двері на всі замки й знову ліг спати біля каміна.

Ніч стояла темна, хоч в око стрель. Туман погустішав, і хоч дощу не було, повітря просякло вологою так, що за кілька хвилин Оліверові брови й волосся взялися памороззю.

Вони перейшли міст і рушили в напрямі вогників, що їх Олівер уже бачив раніше. Відстань була невелика, йшли вони швидко й незабаром досягли Чертсі.

- Ходімо навпростець,- прошепотів Сайкс.- Зараз усі сплять, ніхто нас не побачить.

Тобі погодився, й вони швидко рушили головною вулицею містечка, зовсім безлюдною о цій пізній порі. Лише де-не-де тьмяний промінчик вихоплювався з вікна спальні та зрідка порушував нічну тишу хрипкий гавкіт собак. Так нікого і не зустрівши, вони вийшли за місто, коли на церкві пробило другу годину.

Пришвидшивши ходу, вони звернули на дорогу, що відгалужувалася ліворуч, пройшли нею ще з чверть милі й зупинилися перед муром самотньої садиби. Навіть не передихнувши, Тобі Крекіт миттю видряпався на мур.

- Давай сюди хлопця,- сказав він.- Підсади його, а я підхоплю.

Олівер і незчувся, як Сайкс схопив його попід пахви, й за кілька секунд він лежав уже з Тобі на траві по той