Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Зате князь втікицький коли й буває в Києві, то лиш тоді, як кличуть діла княжі або кличе київський князь. А такий клич буває нечасто, коли раз на літо, а коли й раз на п'ять літ. Може, саме тому город цей за кожними відвідинами видається Богданкові новим, досі незнаним. І потреба приглянутись до нього за кожним разом своя. Колись полуденні ворота вабили, стіни, що ними обнесено город, потім — княжий терем, капище при теремі; тепер вразила вксокость, на яку вознеслась твердиня полянського племені пад рікою, далина, що стелиться від крутонаді на полуночний схід від города, а надто повноводі ріки, що зливаються нижче по течії в одну й котять привільні сині води до моря, в краї полудеіпіі. Та, дальня ріка, Дніпром паиовав .пуетельви, лише вріод об'явигься нa цій руг. По цій же, що під крутопаддю, снують та й снують. ви. Одні, спорожнившись, одпдивають від торжка в до,х, інші прибувають. З усього видно, не лише полянські сівереькі, з інших земель теж в.

"Князя Острозора можна зрозуміти, — став на мислі. — Ьму ве випадав бути байдужим до супротивного берега, р степу, що стелиться та й стелиться за Дніпром. Тота вмля воздаеть колись сторицею. Як і Дніпро, коли весь ане полянським".

ХШ

І— дуліби з древлянами, і поляни, і удагаі не забарилася відгукнутися на клич князя Вояота, прислали людей, гідів скласти всеантеьке сольство, прислали й подарунки, ар їх мають піднести в Константинополі імператору, імпевтриці, сенаторам, причетним до укладання ряду. А сам олот не почував себе ладним вирушати в таку далеку уть і в такім важливім для всієї землі ділі. Та несподіва слабість, що її зродила розмова з Миловидою, надовго —доклала його в ложе й підточила надійну ще, адавадвсь, рилу. Відлежуючись, зборов ніби її і на ноги став, дякую миловидиним ласкам та клопотам волхвів-баянів, а си|ли тієї, що була в тілі, не почував. Через те й не може стати ва твердій мислі, яку путь обрати, правлячись до Кон|стантинополя: таки морем чи сухопуттю? Кутригури не будуть після розмови з їхнім ханом перепоною, пропустять сельство через свою землю. І Віталіан зустріне достойно, певен, дасть супровід, до самого Константинополя доправить антів недоторканими. Та ба, се он яка тривала і зморва путь. Все верхи та верхи. А ступою весь час не правитимешся, більше риссю та вскач. Морем було б простіше і надійніше, коли б море видалося на той час справді гостинним. Як здолає його в один і в другий кінець, коли розбурхається? Чи не стане йому ще гірше, ніж на суходолі? Колись добре зносив хитавицю, одначе то було колись, вважай, тридцять літ тому. Тепер і князь Волот не той, і сила не та. Таке відчуття, що й поспішити треба з сольством до ромеїв та з укладанням ряду з ромеями. Не певен, що через зиму зможе вже податися в такі далекі мандри.

І все ж де буде ліпше? На якій із двох мандрівок май зупинити свій вибір? Таки на морській? Мабуть, що так. Там принаймпі сподіванка, що не застигне в морі бурі, а застигне, можна вийти на берег і переждати К. Тож так і' повелить слаи із земель содружних: лишайте, братове, комоней у Черні, лаштуйте подію, бо правитимемося Дністром, а там лиманом і морем.

Ще одне мав зробити до від'їзду: побесідувати якось із Миловидою. Сама не своя ходить відтоді, як сталася його неміч, далебі, винною почуває себе, а заговорити про свою вину не посмів. Як може їхати в таку далеку путь і не заспокоїти її, лишити при мислі, що таки винна?

Воно, коли вдуматись, то так і в. Мала б спитатися перед тим, як навертати доньок до своєї віри, чи вітепь їхній згоден на те, чи треба це їм? Зсвовволила, а чому, не втямить. Досі за нею не водилося такого. Ставить віру і право кожного обирати її незалежними від родинних уз, вище від них? Далебі, що так.

Аби не лякати більше, ніж налякана вже, влучив нагоду й повелів замирено:

— Лишаю вас надовго, Миловидко. Поклич синів, довьок, побесідувати тра.

— І малих?

— Атож.

Постояла, роздумуючи, й тоді вже сказала:

— Радимко, Добролик і Світозар серед дружинників. Либонь, надвечір аж прибудуть.

— То надвечір і збереш усіх.

Уже як сталося воно, його повеління, і Миловида пішла, виколисуючи в собі нові тривоги і стару печаль, збагнув, догадується, про що йтиметься. Збагнув і одумався. Нащо сказав так: і малих? Чи для малих годитиметься те, що налаштувався повідати дорослим? А втім, най уже буде, як е. Бесіда ся чимось скидатиметься на прощання, а попрощатись, вирушаючи в таку далеку путь, мусить з усіма.

І старші, надто доньки, і найменші, чи то самі по собі перейнялися тривогами, чи були напучені вже материним словом, — заходили до просторих хоромів, в яких вітепь їхній полюбляв думу думати та й усіх, хто вдавався до нього, приймати, бажали йому гараздів та й всідалися на лавицях, тихі й насторожені, видно було: очікують не знати чого. Лише ті, що прибули з поля, не хотіли чи не встигли уподібнитися іншим. І найстарший — Радимко, і два середульші — Добролик та Данко — зайшли недоречно збуджені та рвійні, ба навіть опісля, як розглянулися, не вгомонились. Лише перезиралися з матір'ю, сестрами, вітцем і ждали, що їм повідають.

Казав уже мамі вашій, — почав князь, — і вам оце кайу: правлюсь далеко і надовго. Господинею і повелительЕОЮ всім у теремі і на столі лишаю матір Миловиду. Рать | діла ратні покладаю на Стодорка і Власта. Будьте послушІі їм і дбайте про те, що велітимуть вам. Тобі, Радимку, Е вам, доньки мої, — поглянув у той бік, де сиділа Злата з Миленою, — ще одне буде повеління: яко старші, тримайтесь мами і допомагайте мамі. Ну, а ви, — вдався до найменших, — завжди були у нас добронравними отрочатаИг, гадаю, такими й будете?

— Будемо, отче, — твердо пообіцяв за всіх старший із рійці — Світозар. — Вертайте здорові з тамтих ромеїв, про ас не майте клопоту в мізках, а тривоги * серці. Буде, як Цв, злагідно і гоже.

— Спаси біг за певність. А тепер ідіть собі, ми ще поесідуемо тут із старшими та а мамою. Малі підійшли, поцілували вітцеві руку на прощання та рушили один за одним до порога. Світозар теж із Ними. ІТоді вже, як провів усіх, затримався біля дверей і сказав, Долаючи сум'яття:

— У мене прохання, отче.

— Кажи.

— Як будете в ромеях, придбайте там перегудницю, а то ^й гуслі найгодніші.

Княаь довго і пильно дивився на нього.

— Тобі дали ми з мамою ім'я Світозар, сподіваючись, ЇЗДО ти станеш провідною зорею для всієї Тивері, окрасою ураті тиверської, а ти все з пипелами бавишся, про гуслі рівслиш.

— Бо любі мені е. '— Ну, ну, — князь йому. — Хай буде так. Тішся, доки молод, гуслями. Придбаю, коли там, у ромеях, в такі. Як 'на мене, вони в слов'ян лиш знані.

— Він вельми ліпотно співав, отче, — озвалася Милана, отроча зачинило за собою двері. — І на дуді, пипелі мтинав таке, що не всякий зугарен.

— Нічим іншим не бавиться, — похвалилася й Злата, — лаше грає та й грає, надто там, у Соколиній Вежі. Піде на ивяе чи на узлісся, ляже усамітнений та й витинав на всі пади. Я не раз підкрадалась і чула.

Князь слухав їх уважно і думно. Коли ж стишилися, сказав:

— Кожному своя утіха. Ось тільки чи личить вона княжому синові. Ну, та повелів уже: доки молод, най тішиться. Підросте — порозумнішав. Я ось чому залишив вас, — звів на інше. — Невеселі думи .обсіли мене перед походом сим. А може, й погані передчуття — хто відає. Тому маю поговорити з вами.

Доньки не знали, про що піде річ, дивились, насторожені, і ждали. А Миловида одразу ж потупила зір і вкрилась червінню.

— Може, най отроки ідуть собі, — порадила і глянула благальне на мужа.

— Ні, хай чують і знають. Мова піде, діти мої, про те, як жити вам надалі і якого берега триматися. Ви знаєте, люд ваш споконвіку молиться своїм богам, тим, що е сущими на острові Буяні і шлють звідтам благодать свою для всіх, хто вірує в них і є вірний їм, має за ту віру твар земну і злаки земні, а ще — медоносні дощі на землю-плодоносипю. З того живе, на те уповав і уповатиме. Ви ж, — глянув на доньок, — чомусь зреклися а чи маєте намір зректися їх. Хотів би зватв: хто надоумив вас і що спонукало до того? Най мати ваша Миловида вірує Христу — у неї були на те свої причини. А що вас примусило зректися своїх богів, уповати на Христа?

— Ми не зреклися, отче, — не переставала дивитися на нього й дивуватись Милана.

— Як то — не зреклися? Ніби я не видів, як ви молилися.

Денька хотіла сказати щось і спіткнулася на слові.

— Молилися, однак не зреклися. Ми всього лиш прохали Христа, аби заступився. Хіба не відаєте: мати Миловида тому й увірувала в нього, що не наші боги, а Христос зглянувся на її благання ревні і одвів в останню мить жертовного ножа, порятував вас для неї.

— Пусте речеш! — розгнівався Волот. — Мою долю визначив жереб, правдивіше — воля ясноликого Хорса. Невже забули, що матір вашу принесено йому в жертву? Як можна не пам'ятати цього і уповати на іншого, чужого нашим родам бога? Невже не відаєте: боги не простять вам відступництва, а люд тверський тим паче. Доки я — князь і е серед вас, вдаватиме, що нічо не бачить і не знає, а не стане мене, скарає за відступництво, і найтяжчою карою. Чула, Миловидо, що речу?

Як сиділа, не підводячи очей, так і лишалася сидіти.

— Господь сказав, — мовила тихо, — хто не здатний вірити, той не здатний і терпіти. Вір мені — і витерпиш.

Не підвівся, охоплений полум'ям гніву, і не підвищив, як личило б мужу і князю, голосу. Дивився лиш на жону свою довше й пильніше, піж досі.

"Он як обернулося те, що благовів перед нею і дозволяв ромеям возити їй образи святих, письмена їхні. Навчилась тих письмен і ще сильніше увірувала".

— Я малію перед тобою на силі, жоно моя, — мовив уголос, — тому не можу бути суворим з тобою, як і гнівним на тебе, та сказати скажу: се мої діти, і має бути так, як я волію. На їхню долю й без того багато випало.

— Чи я приневолюю їх? Скажи, Милане, і ти. Злато?

— Знаю, — не став слухати доньок. — Приневолювати не приневолюєш, та спонукати байками про Христа спонукаєш. А тим вселяєш і віру в нього. І письмен задля того навчила, аби читали ті байки.

— Я, кпяже, всього лиш добра їм хочу.

— Не бачу того.

— Вислухай і побачиш. Ти он який вік прожив і між люду бував немало. Либонь, знаєшся ж на ньому.

— Ну то й що?

— Невже не удостовірився: на горе-безліття один є лік і одна розрада — пошук істини.

— Вона, гадаєш, у вірі Христовій?

— Не кажу так, одначе не кажу й ні.