Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Най паночок візьме отсю ковдру та й виспиться солодко.

Дала ряднину, подушку в голови, ще й притримувала драбину, коли Світличний. збиравсь на горище.

Тут було не менш чисто, як у хаті. З кроков звисали пучки трав, засушених квітів, в'язки грибів, якісь торбинки, було тут чисто підметено, сіно акуратно складене. Свіже, духмяне, воно так і вдарило Федорові в голову, зашелестіло м'яко під боком, Федір вмощувався, вмощувався, а тоді взяв і роззувся, скинув к бісу галіфе і сорочку і в самій білизні розпластався на ковдрі.

Проснувся од голосів: один басовитий, аж глухуватий, а другий дзвінкий і ясний.

— Що за їден? — допитувався бас.

— Я знаю? Людина.

— Ви хоча б запитали.

— Пощо маю питати? Бачу: голодний, то їсти дала. Стукнули двері, голоси зникли в хаті. Як не прислухався

Федір, нічого не міг розібрати. Поспіхом одягся, взувся, обережно підійшов до ляди. З-за дверей все ще лунали голоси. Намагаючись не рипнути, Світличний зліз по драбині, завмер у сінях. Голоси вже затихли, чулося лише чи то легеньке постукування, чи то шамотіння. Федір уже був подумав, чи не краще забратися, щоб не вскочити у якусь халепу, та одразу ж і передумав: "Та що я, з одним не справлюся в разі чого?" Рішуче насупився, одчинив хатні двері.

Стара стояла коло печі, кіт1 сидів біля неї, за столом пспоквапно жував літній чоловік. Коло високого ліжка чорніла мисливська рушниця. Федора так; і смикнуло вхопити її, але вчасно схаменувся. Тим більше чоловік за столом навіть не глянув у його бік, а продовжував Задумано жувати.

— От і паночок! — озвалася привітно стара, і. тоді лишень чоловік подивився на Світличного. В нього були такі ж чисті, як і в матері, очі, але в них не світилася приязнь — мерехтіла настороженість. Той насторожений вираз ще більше підкреслювали розколошкані брови, розкуйовджена кучма на голові й густа борода: наче навмисне він загнав свої очі у ті хащі волосяні, щоб їх не так видно було.

— Лісник? — запитав, вітаючись, Федір. Той лише кивнув головою.

— Давно лісникуємо?

— Ой, паночку, давно! — озвалася за сина стара.— Ще як па тамтій війні його тата герман убив.

Федір помовчав, надумуючись, що б його ще запитати. Урешті обережно перейшов до того, що найбільше муляло:

— В місті були?

— У місті, паночку, в місті! — відказала знову за мовчазного сина мати.

— З рушницею отак і ходили? — недовірливо запитав Федір.

— Не, паночку, не: кріса він у лісі лиша.

Федір з досадою оглянувся на стару, яка підпряглася відповідати за сина. Вже прямо спитав:

— Хто там: наші чи німці?

Про це, мабуть, стара ще не взнала од сина, бо промовчала. Натомість відповів її син:

— Герман.

— А де наші — не чули?

— Совіти? Совітів ніц нема.

— Ти що: німців ждав?

— Чом ждати мав — самі прийшли.

— Най їх шляк трафить, щоб ми їх мали чекати! — озвалася й стара.

— Та-ак...

Федір не знав уже, що й питати. І так було ясно: фашисти попереду. А він же надіявся сьогодні побачити своїх. Діла, будь ви неладні!

Та треба на щось зважуватись. Не сидіти ж в оцій хаті до скону!

— Спасибі вам, бабуню, за хліб-сіль, а я піду далі — Обмацав іще раз поглядом лісника, що й не подумав звестися за гостем.— От якби хто з вас ще й дорогу мені показав, аби оте місто обійти стороною, то не знав би, як вам і дякувати.

— Я, паночку, я! — зголосилась одразу стара, і Федір подумав, що так, мабуть, і краще: мало шо може статися, як піде отой пень, та ще й з рушницею! Та й довіряє він більше старій, а не синові.

— Важко ж вам буде?

— Нє, паночку, не!

І Федір переконався невдовзі, що й справді "не". Ступивши до лісу, стара мов переродилася. Аж випросталася в спині. Човником снувала поміж деревами: щось нахилиться та підбере, щось зірве й заховає у торбинку. Світличний, що нікуди не звертав із стежки, ледь устигав за нею.

З годину йшли навпростець, поки вибрались на дорогу. Стара сказала, щоб отак прямо по дорозі й ішов, нікуди не звертаючи.

— І далеко мене заведе оця ваша дорога?

— До тамтого кордону. Най вас Бог береже!

А коли Федір, подякувавши, пішов, закричала у спину:

— Паночку! Паночку!..

— Що, бабуню? — обернувся Світличний.

— Дійдете до першої хати — поміняйте мешти, бо німець злапає.

Мешти? А, взуття! — здогадався Світличний. Ну, це він навряд чи робитиме! Щоб отакі чоботи на якісь мешти міняти!

Знав би, до чого його призведуть хромові чоботи, послухався б старої.

За старим уже кордоном зіткнувся Федір із циганом. Власне, це був ще й не циган, а циганчук, років дванадцяти, однак поводився як справжнісінький циган: незалежно й гордо, рівня-рівнею Світличному. Причиною такої солідності був чи не майстерно сплетений батіг з коротким різьбленим .пужалном, а може, й смушева шапка, хоч і завелика для її власника, зате нова-новісінька, мов щойно обдерли ягня та нап'яли йому на голову. Циганчук і не думав поступитися з дороги Федорові, коли той підійшов до нього впритул.

— Мито збираєш?

Підліток бликнув на зарослого щетиною дядька, перевів погляд на чоботи, і очі його загорілися.

— Давай, братику, мінятися!

— Давай,— охоче погодився іФедір.— Тільки на що ж ти хочеш мінятися?

— Твої на мої! — швидко відповів циганчук і виставив наперед праву ногу в подраній калоші.

— Е, ні, так діло не піде! — не погодився Світличний.— От на шапку давай. І батіг на додачу!

— Багато ти, братку, хочеш. Давай на шапку.

— Ні, ще й батіг на додачу! — стояв на своєму Федір.

— Та ти подивись, яка шапкаї — циганчук зірвав її з голови, ще й вивернув,— А спідка!

— Гляди, не витруси вошу! — застеріг його Федір. З удаваним жалем додав: — Ні, братку, як ти не хочеш, а доведеться оддати й батіг.

— Пішли! — вхопив тоді за руку Світличного циганчук.

— Куди?

— До тата пішли! Це татів батіг.

І потягнув Світличного вбік од дороги. До невеликого гаю, де понад деревами звивався сизуватий димок.

Пішли то й пішли. Тим більше ще й не снідав. Може, поїсти дадуть.

В гаю стояв віз: ота споконвічна циганська домівка, яка мандрує разом з господарями, мов черепашка з равликом. Величезний просторий возище, куди можна було б півсвіту убгати, та ще й місце залишилося б. З окутими залізом колесами, з високою будкою: од холоду й спеки, од снігу й дощу. Недалеко іод тієї споруди паслися стриножені коні: коні добрячі, на них аж шкура вилискувала, певне, хазяїн любив їх, жалів. Трохи далі од воза горіло багаття: там на тринозі висів великий чорний казан, у ньому щось парувало, булькало. Федір потягнув жадібно носом — смачне. Біля багаття — стара циганка з .люлькою в зубах. Обличчя її — не світліше од казана. Циганка навіть голови не повернула, коли Федір підійшов та привітався, зате озвався до нього циган, який лінькувато лежав на попоні

у ХОЛОДОЧКу:

— Здоров, братку!

Циган був сивий, аж білий, тільки довгі вуса і густа борода зберегли від колишньої чорноти якусь ніби попелястість. Він теж тримав люльку в зубах, і Світличний механічно стромив руку до кишені за тютюном. Змайстрував цигарку, підсів до старого, потягнувся до люльки — прикурити, і лише тоді, як закурив, циган спитав, якось мовби знехотя:

— А що тобі, братку, треба?

9 А Дімаров

257

— А от...— махнув Федір на малого рукою.— Мінятися хоче.

— То він хоче мінятися! — устряв циганчук.

— Чим, братку, мінятися?

— Чобітьми,— знову озвавсь циганчук.— На шапку й батіг. Циган подивився уважно на Федорові чоботи, докірливо похитав

ГОЛОВОЮ:

— Нащо, братку, смієшся з малого?

Федорові стало незручно. А циган, все ще похитуючи головою, продовжував:

— Малого й слабкого гріх, братку, кривдити. І насміхатися

гріх.

— Та я ж пожартував,— виправдовувався Світличний.— До слова тільки прийшлося.— І щоб зам'яти неприємну розмову, запитав: — А ти що, в Бога віруєш?

— Це в якого, братку, Бога? Якщо в того, що люди малюють, то ні. А в оцього вірую.— І повів рукою довкола, показуючи на дерева, землю і небо.— Оце, братку, мій Бог!

— Хороший у тебе Бог,— мовив задумано Федір.

— Хороший, братку, хороший,— погодився циган.— Циганові іншого Бога й не треба. А ти звідки, братку, йдеш?

— Звідти,— махнув на захід рукою Світличний. І в свою чергу поцікавився: — Німців стрічав?

— Вчора бачив, сьогодні — ні,— байдуже відповів циган: війна, видно, його мало обходила.— А ти хто, братку, будеш?

Федір пригадав далеке дитинство, і наче зблиснуло: просторий над річкою берег, циганський табір і він, малий, танцює разом із циганчатами, простягає до дядьків долоню: "Красивий, багатий, позолоти ручку!.."

— Я теж, братку, циган!

— Циган?

Люлька так і зависла в старого у роті, він з недовір'ям дивився на Федора, а той уже натхнено брехав:

— Не віриш? Я сам тому, братку, не вірю. Та що ж поробиш, коли так воно і є,— і сумно покивав головою.

— Так чого ж ти, братку, такий?

— Отакий, як бачиш. Одстав малим ще од табору, загубився в дорозі, добрі люди й підібрали.

— Ай-ай! — хитав співчутливо головою старий. А потім, висмикнувши погаслу люльку з рота, закричав щось но-своєму до старої циганки, і та вперше одірвалася од свого варива. Підійшла, сива, розпатлана, схожа на відьму, подивилася пильно на Федора, буркнула щось під ніс і знову повернулася до вогнища.

— Жінка твоя?

— Жінка, братку, жінка.— Люлька знову диміла в циганових зубах.— А то мій син. А там он дочка,— кивнув на халабуду і знову щось вигукнув. В халабуді рдхилилася картата завіса, і на землю зіскочила дівчина: Федір аж рота роззявив, коли її побачив. На ній червона довга спідниця, а вище біліла сорочка, оголяючи смугляві руки та плечі. На плечі, на гнучку спину лилася розпущена чорна коса. Дівчина, мабуть, уже знала, що в них — чужий, можливо, й роздивилася Федора в якусь шпарку, бо ні здивувалася йому, ні злякалась: весело й трохи мовби з викликом глянула чорними, як сливи, очима. У Федора так і тьохнуло в серці, він аж підібрався увесь, дівчина ж, ухопивши з воза рушник, майнула поміж дерева — умиватися.

— Так оце твоя дочка? — спитав зачудовано Федір, і циган підтвердив, що так, ото вона, дочка його — Зара.

— Ще незаміжня?

— Була, братку, заміжня, та чоловік два місяці тому помер. Упав із кручі і вбився. А циган був, ой, циган!...— зажурився старий.

Федір однак не пройнявся його тугою: перед очима все ще стояла молода красуня. Торкнувсь обличчя — колючий, зарослий, спитав:

— У тебе немає часом чимось оце пошкребти?

— Є, братку.