Чорний вершник - Малик Володимир

Кажи прямо!

— Ми прибули з твердим наміром укласти мир, — незворушно вів далі Тяпкін, і в його сірих очах не промайнуло й тіні зніяковілості. — А міцний мир можна укласти тільки тоді, коли сторони передусім домовляться про кордони між державами…

Хан ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що він згоден з послом.

— Що ж пропонують уруси? — буркнув калга, що доводився двоюрідним братом ханові.

— Ми пропонуємо установити кордони між державами по річках Росі, Тясмину та Інгулу, — твердо проказав Тяпкін.

— Що?! — Калга схопився. — Це ж глум! Таке пропонував нам і Сухотін!

— Авжеж, авжеж! — зашварготіли еміри, аяни, салтани та мурзи, що товпилися у ханському наметі. — Мошкови знущаються з нас!

— Уже три роки не платять ханові казну!

— Хочуть відкраяти Київ і все Київське воєводство!

— І Запорожжя!

— А завтра захочуть Азов і Кубань!

Ракович ледве встигав перекладати.

Гарячковитий Микита Зотов, вистромивши з–за плеча посла Тяпкіна довгу цапину бороду, гукнув:

— Ми нічого зараз не кажемо про Азов і Кубань… Але дехто з беїв забув, що колись то теж була руська земля!

— Що?! — проревів не менш гарячий калга і, вирвавши з піхов шаблю, кинувся до дяка. — Я зарубаю цього невірного!

Тут хан двічі плеснув у долоні. Калга заховав шаблю і мовчки сів на своє місце. Беї теж замовкли, мов язики проковтнули. Настала тиша. Тільки чути було, як важко сопе дяк Зотов та шелестить за шатром осінній вітер.

— Не треба гарячкувати, — спокійно сказав хан. — Коли сходяться посли двох країн, щоб трактувати про мир, то вони завжди схожі на торговців на базарі: один хоче продати дорожче, а другий — купити якомога дешевше… Тому я розумію уруських послів, які заломили надто високу ціну.

— Ми хочемо почути вашу, хане, — спокійно проказав Тяп–кін.

Мюрад–Гірей хитро примружив праве око.

— Ми не вимагаємо надмірного, а тільки те, що нам належить по праву…

— Ми слухаємо, хане.

— Границею між нашими державами має бути Дніпро, а не Рось, не Тясмин, не Інгул… На всьому протязі — від Києва до володінь запорозьких козаків… Це раз, — Мюрад–Гірей загнув мізинець лівої руки. — По–друге, цар московський має сплатити мені заборговану за три роки казну, як це було встановлено договорами з царем Олексієм, і справно присилати її у майбутньому по старих розписах… І третє: установити перемир’я на двадцять літ… Якщо уруські посли згодні на це, то ми можемо підписати договір дуже швидко. Навіть завтра.

Микита Зотов щось пробурчав нерозбірливе, засовався на шовковому міндері. Але Тяпкін застережливо підняв вказівний палець лівої руки, даючи знак дякові, щоб мовчав, а сам сказав:

— Ми обміркуємо, великий хане, твої думки… Але нам ще хотілося б знати, як Крим тлумачить слова "від Києва до володінь запорозьких козаків". Чи це означає, що Київ і Запорожжя мають відійти до Порти й Криму, чи залишаться в складі Московської держави? Нам не ясно також, що буде з правим берегом і Брацлавщиною та Поділлям, де зараз гетьманує Юрій Хмельницький. Цар московський стоїть на тому, що Стамбул і Бахчисарай не повинні допомагати козакам цього гетьмана… Далі. Нас турбує доля наших полонених, що знаходяться в Криму. Зокрема доля боярина Василя Шереметьєва, котрий потрапив у полон під Чудновом до гетьмана польського Станіслава Потоцького, а той за двадцять тисяч злотих продав його кримському ханові… А також доля князя Андрія, сина воєводи Григорія Ромодановського, та інших руських людей. Ми могли б їх обміняти на татар і турків, що знаходяться у нас в полоні…

— Пан посол наговорив стільки, що ми змушені будемо думати цілий тиждень, — усміхнувся хан. — Але вже сьогодні можу сказати, що за боярина Шеремет–бея треба заплатити шістдесят тисяч срібних карбованців. Якщо врахувати двадцять тисяч злотих, виплачених за нього Потоцькому, та утримання протягом двадцяти років у полоні, то це зовсім не дорого… Ромодан–паша хай теж готує добрий капшук грошей за сина… Про всі інші умови я зможу сказати при наступній нашій зустрічі…

Хан підвівся. Це був знак, що переговори закінчилися. Посли теж встали і, вклонившись, вийшли з шатра.

5

Наступні місяці тривали безперервні торги. Поволі були узгоджені всі питання, крім двох — про кордон і Запорожжя.

Було домовлено укласти перемир’я на двадцять років.

Московські посли підтверджували давні договори про виплату ханові щорічної казни за те, щоб кримчаки не нападали на окраїнні землі Московської держави.

І хан, і султан зобов’язалися не допомагати козакам. Це означало, що Порта, по суті, відмовлялася від зазіхань на українські землі, які лежали на захід від Дніпра, і від дійової підтримки Юрію Хмельницькому.

Не викликало опору з боку Туреччини й Криму і питання про Київ. Мюрад–Гірей швидко погодився, що Київ з монастирями й городами, містечками й селами передається московському государю.

Після довгих суперечок обидві сторони врешті дійшли згоди і про обмін полоненими.

Жорстокі суперечки зайшли з приводу статусу Запорожжя, і особливо з приводу кордону.

Московське посольство, керуючись Переяславськими статтями та статтями пізніших років, які регулювали взаємини України й Москви, а також фактичним станом речей, — а стан був такий, що Січ Запорозька ще 1654 року разом з усім народом українським становила частину Московської держави, — домагалося, щоб Крим і Порта визнали приєднання Запорожжя до Москви. Хан люто опирався і, посилаючись на категоричний наказ султана, й слухати не хотів про це.

Тяпкін, Зотов і всі члени посольства прекрасно розуміли, чому опирається хан. Він боявся навіть подумати, що південні кордони Москви наблизяться майже до самого Перекопу, а тим більше — визнати такий стан речей. Він, звичайно, волів краще мати сусідом неспокійне, войовниче, але не таке вже сильне Запорожжя, ніж могутню Московську державу.

Врешті Тяпкін, зважаючи на те, що Запорожжя фактично визнає владу царя, вирішив не наполягати на своєму і просто зняти це питання з переговорів з тим, щоб порушити його потім у Стамбулі, під час одержання "затвердженої грамоти" від султана.

І султан, і хан вимагати, щоб кордоном був Дніпро, а Правобережжя залишалося нічиєю землею. Тяпкін не погоджувався. На кінець грудня переговори зайшли в тупик. Жодна із сторін не поступалася.

6

Охорону посольського стану несли сеймени Газі–бея. Вони ж доставляли з Ак–Мечеті паливо, продовольство та фураж. Сам бей майже кожного дня навідувався на Альму, цікавився, як живуть посли, чи не потребують чого, жартував і навіть намагався зав’язати дружні стосунки із Тяпкіним та Зотовим. Однак всі розуміли, що це хитрий ханський вивідач, і Зотов зразу відшив його, а Тяпкін тримався насторожено. Тільки Арсен Звенигора, за наказом Тяпкіна, не цурався беєвої дружби і, хоча язика при ньому не розпускав, не втрачав нагоди зав’язати розмову.

Про сутичку Арсена й Романа з беєм не знав ніхто. Так вони домовилися ще тоді, коли бей вивів їх із льоху і допровадив на вежу. Бей не хотів, щоб про це дізналися в Бахчисараї, а Звенигора й Воїнов вважали, що не варто даремно турбувати послів, які й без того мали чимало клопоту. До того ж вони почувалися винними, бо розуміли, що наражали все посольство на небезпеку.

В кінці грудня, коли після особливо бурхливих торгів з ханом Василь Тяпкін, вкрай змучений і не знаючи, що далі робити, мовчки лежав на тахті, вкрившись кожухом, а Микита Зотов з Раковичем писали біля змайстрованого запорожцями стола, бо татари обставили посольський дім по–своєму, без високих, узвичаєних в Європі меблів, прибув Газі–бей.

— Салям! — привітався він, скидаючи з голеної голови лисячий малахай і струшуючи з нього на глиняну долівку сніг.

— Будь здоров, бею, — відповів за всіх Арсен. — Сідай, гостем будеш!

— Дякую. Але не гостювати я приїхав, а вас запрошувати до себе в гості… Вірніше — на полювання… Поїдемо на Яйлу лисиць постріляємо.

— Я хворий, почуваю себе зле, — сказав з–під кожуха Тяпкін.

— А у нас, як бачиш, шановний бею, турбот невпрогорт, — сухо кинув від столу Микита Зотов.

По темному обличчю Газі–бея промайнула тінь.

— А я думав, що уруські посли захочуть розважитися. І Ванда–ханум сподівається… Бо це вона, згадавши шляхетські виїзди на зимові полювання в Ляхистані, тягне мене на Яйлу. Нашим жінкам–татаркам таке навіть і на думку не могло б спасти, бо не жіноче це діло. Але ж маю жінку–гяурку, мушу іноді задовольняти її бажання… Щоб не так сумувала за батьківщиною…

— А дуже сумує? — спитав Тяпкін, відгортаючи кожуха.

— Ще б пак! Тільки й мови про свій Ляхистан!..

— Коли б не хвороба, я із задоволенням прийняв би твоє запрошення, бею. Але, гадаю, наші молоді друзі не відмовляться поскакати на конях по засніжених горбах Яйли за звіриною і трохи розважитися.

— Я з радістю приймаю запрошення, — сказав Арсен.

— Я теж, — підвівся Роман.

Бей зрадів.

— От і добре. Тоді я накажу своїм людям осідлати ваших коней.

Він вийшов.

— Дивіться, хлопці, не накидайте оком на польку, а то бей вуха відріже! — усміхнувся Ракович. — Татарин у цьому ділі жарту не розуміє!

— Якось обійдеться, — сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на голову шапку.

На Яйлу невеликий мисливський загін прибув опівдні. Ванда, яка з Ак–Мечеті їхала в межиріччя Альми й Салгіру без чоловіка, у супроводі його сейменів, уже ждала їх в умовленому місці. Вона сиділа на великому сірому камені, що здіймався над горбкуватою, злегка засніженою рівниною, порослою подекуди кущами дроку, глоду та грабини і густо всіяною сухою травою і бур’янами. Була в чоловічому одязі: розшитому барвистою заполоччю кожушку на кшталт гуральських, в шальварах і теплих, на хутрі, чобітках. На голові мала, як і чоловік, лисячий малахай із червоною окантовкою, з–під якого вибивалися пасма густого білявого волосся.

— Вітаю, пані, — сплигнувши з коня і цілуючи руку Ванді, сказав Звенигора по–польськи. — Я радий вас бачити знову.

— Я теж, пане… Тут нечасто можна чути рідну мову. Правда, не далі як позавчора через Ак–Мечеть проїжджали до Кафи польські купці, але вони поспішали, і я тільки один вечір могла тішитися приємною бесідою з земляками із Кракова.

Залунав ріжок, і всі почали лагодитися до полювання. Бей послав загінчих із собаками, щоб заганяли звірину, сеймени виймали з сагайдаків луки, Ванда скочила на гнідого коня, їй подали легкий лук і два пістолі.

Козакам теж дали луки й стріли.

Їхали поволі лавою, на такій відстані, щоб можна було дістати дичину стрілою або кулею з пістоля.

Арсен жадібно вдивлявся у безкраю далечінь.