Володарка Понтиди - Косач Юрій

Як на те, Венеція в той час, просто сказавши, сходила з глузду. Кого і чого тільки я там не бачив? Яких тільки примх і розваг настачало це лукаве місто, що обсотувало тебе своєю безжурністю і принадністю так, як нещасну мушку обсотує павук. Цехіни мої летіли як дощ із моїх кишень. Бо я, в супроводі Зогу, товкся по всіх усюдах і на ділі переконувався, що назва дана Венеції, "Ти, Венеціє, усмішка світу", була вповні заслужена. Від Сан Джорджіо до Санта Маріа делля Салюте увесь Великий канал був завжди вкритий барками і гондолами, так що не видно було й води. Найрізноманітніші особистості вешталися на Піацеті, під палацом Дожів, біля святого Марка, кожний в масці, звичайно; були тут і турки, і алжирці в турбанах і широких шароварах, і англійці і німці в наймодніших перуках; все це тиснулося до крамниць, де виставлялись речі, мабуть з усіх скарбниць світа привезені сюди, а дещо таке, що я навіть, правду кажучи, не знав, до чого воно може служити і кому воно потрібне. Щодень було тут свято і то з найдрібнішого приводу: приїздив якийсь новий амбасадор чи якась знатніша фігура, негайно все місто оздоблювано; увечері засвічувано вогні і феєрверки; балам і концертам, перегонам на каналі, регатам не було ліку, так що я навіть сам добре не знав, куди мені краще іти, щоб потішити око, не кажучи про так звані "фреско", тобто прогулянки на гондолах, які влаштовувано сливе кожного полудня, від церкви Санта Лючіа до Хрестового мосту. Товкся я і по касинах і по гральних домах, навчившись грати і в бассето, і в макао, і в памфіле, і в тарока, і в колябрача. Все це врешті зводилось до одного: щоб ошахрувати тебе і вимантити у тебе з кишені як найбільше цехінів. Я програвав звичайно, але бувало, що й мені таланило, хоч не раз і не двічі, коли я загулявся було в гральній норі "Біссачо Бароні", яка містилася біля Палаццо Дукале і мала погану славу, мене мало що не покололи стилетами завидющі гравці. Коли б не Зогу, то було б мені самому непереливки. У норі, що її тримала відома на всю Венецію Люкреція Нані, де збіралися не тільки пройдисвіти, а навіть дуже знатні люди, ласі на гроші, як сенатори Контапені, Мемі, Граденігі, навіть із своїми жінками. Але й там я сам зловив за руку гульвісу, що грав значеними картами і поламав на ньому стільця. Всі мене за це похвалили і з місця запрошували мене до своїх домів у гості. Потім я того плутягу бачив у "Рідотто", що був раєм для шулерів, але що мені по тій підленькій креатурі; я тільки здалеку дивився як він шахрує наївних. Я давав йому десять дукатів, щоб він мені зрадив свій секрет, але ланець божився, що все щастя в грі походить у нього з нашіптування магічних сил, а зовсім не із зручності рук. Але це було, очевидно, брехнею. Ходили ми теж з Зогу відвідувати черниць в монастирі Єреміток, де збіралося в ждальні багато хороших паній і зальотних кавалерів і де крізь грати розмовляли з нами гарні єремітки. Одна з них, дівчина дуже молоденька, смалила до мене око і передала записку, прохаючи перелізти до неї через мур у монастирський сад, уночі, але, правду кажучи, я побоявся, бо Зогу мені сказав, що цю дівчину запроторила в монастир її сувора рідня, якій досить було її розбещеності і коли б мене з нею застали, то чекала б мене велика біда.

Ходили ми з Зогу дивитися на диких і дивовижних звірів, яких привезли були в Венецію і, справді, бачили ми носорога, якого ніби то, як казали, в Італії не бачено від часів імператора Тита. Він важив яких пів сотні тисяч фунтів, жер щодня шістдесять фунтів сіна, двадцять хлібів і пив чотирнадцять відер води. Звірина ця стояла собі в нагороді, а всі, особливо жінки, перлися звідусіль, щоб його побачити. Задля поганого запаху, я не міг там пробути, хоч звір і мене зацікавив. Ось там, біля носорогової загороди, я познайомився з одною сеньйорою, яка, як і я, зцікавістю приглядалася носорогові і, вислухавши оповіді доглядача про звички і вдачу цього створіння, тільки зітхнула і промовила до мене: "Милий Боже, яких то див нема на світі!" Я використав цю нагоду і в довшій промові притакнув її сентенції, після чого запросив її на прогулянку гондолею та до театру Сан-Бенедетто, де якраз виставляли "Слугу двох панів" Гольдоні. Ми щиро насміялися з комедії, а я встиг приглянутися моїй знайомій, яка, до речі скинула маску та назвалася Чечилією Монтефіоре, але не з княжого роду, а з купецького. Від неї я довідався незабаром всю її невибагливу історію. Чоловік її був арматором і його кораблі ходили в Кадікс і в Туніс, а навіть в Істамбул, але ні багатство, ні пиха його не вдоволяли її, бо він був чи не втричі старший від неї і як я міг зрозуміти, не дивлячись на довгий стан подружжя, моя Чечилія робила честь своїй святій, бо, як і згадана свята, була добродійною та цнотливою, мов світанок на провесні. До мене вона спалахнула відразу довір'ям і щирим почуванням, одначе наші любовні ігри далеко не йшли. Ні в гондолі, ні в театрі, ні в юрбі, що зібралась на показ шарлатанів, Чечилія не дозволяла мені жодної сміливішої вихватки та ще й соромила мене, хоч одночасно хвилювала мене своєю безсумнівною зальотністю. Звичайно так бува, що тиха вода береги рве. Вона була дебела і русява, рум'яна як на те і весела, то ж я залюбки проводив з нею час, мріючи про те, якби найшвидше дати їй те, чого їй не змогло дати її безталанне подружжя. Так проваландався я з нею з тиждень і був аж лихий на себе, що моє діло не поступає наперед, а принаймні хоч трохи заспокоїть забаги моєї натури, хвильованої присутністю біля мойого боку такої принадної жінки. Врешті одного вечора мені вдалося її затягти до моєї господи і я сливе був вже близький до осягнення моєї мети, коли ж Чечилія зблідла, знітилась і сказала, що рада душа її в рай, та її побожність і страх перед гріхом не пускають, бо сьогодні якраз день святого Христофора, під яким плавають кораблі її чоловіка і їй не випадає, а то цілком, грішити в той день. Я, хоч мусив остудити свій пил і терпеливо чекав до наступної зустрічі, але і тоді бісівка сказала мені, що це день святої Лючії, яка патронує містові, з якого походять її батьки і вона боїться, що коли згрішить у той день, то її батькам притрапиться лихо. Я мусив і цей раз скоритися і чекав дня, коли жодний із святих не заважатиме моїм забагам. Що я тільки не робив, щоб переконати її в безглуздості таких забобонів! Я впевняв її, що навпаки — всім святим буде тільки миле таке дозвілля її душі і плоті, яке ми збіраємося їм зготувати, врешті клявся і просив, гнівався і сердував, але нічого мені не допомогло для здобуття тієї фортеці так, що ми розійшлися досить опечалені. Я — з одного приводу, а вона — з другого. Дивна річ, що ця Чечилія як і княжна, немов змовившись, годували мене тільки обіцянками, немов умисне, чи призводом з гори, відтягаючи всілякі важливі речинці. Пізнаючи жінок, я вирішив, що це їхня звичайна поведінка, коли вони бажають когось прив'язати до себе. Проте, розміркувавши як слід справу, я прийшов до погляду, що моя Чечилія таки справді кермується тільки питоменною жінкам забобонністю і облудним прив'язанням до так званої чеснотливості, бо для більш рафінованої гри вона була ще надто молода і недосвідчена. Це скоріше я повинен був собі дорікати за свою розбещеність: доводити бідну молодицю до сліз і дорікати їй, що так берегти своєї коштовної невинності, може тільки розпусниця або людина, вщерть позбавлена серця. А може це я собі повинен був дорікати? Було ж таки достойніше не повертатись до тієї дразливої справи, хіба що Чечилія сама того захоче.

На другий день я був ще більше сумний і сказав мойому Зогу, що поїду на невелику прогулянку корабликом по ріці, та залишаю його на цілий день в господі. Я, справді, хотів розвіяти свої думки на вільному повітрі. Одначе, коли я наблизився до "бургієтто" — того маленького кораблика, що возив людей в околицю, почав іти сильний дощ і я схоронився в остерію, а пообідавши там смачно, вирішив повернутись до дому. Моє здивування було велике, коли я, не помічений ніким, увійшов у мою господу та затримався на порозі, бо почув чиїсь притишені голоси і жіноче хихотіння. Навшпиньках, я пішов далі. І щож? В моїй кімнаті, на софі, я побачив мою Чечилію, що пробувала, видать, серед повного дозвілля, і насолоджувалась любовною грою з ніким іншим як з моїм слугою — Зогу!

Озвірівши і збісившись, я схопив тростину і почав обох смагати, де трапилось, так що Чечилія впала навколішки і слізно просила мене пробачення, а Зогу чим скоріше накивав п'ятами. На Чечилію я не хотів і дивитися і прогнав її з очей.

Ввечері, я, серед меланхолійного настрою, розповів про цю подію абатові Гронкі і графові Вонсовичу. Вони реготали як навіжені, а абат аж хитав головою на тонких в'язах, дивуючись моїй недосвідченості щодо жіночих примх і хитрощів. Автім, казав він, бути пошитим у дурні жінкою, це не ганьба і більша частина чоловіків попадає в становище, подібне до мойого, ото ж не слід ремствувати і сумувати. На те з'явився Зогу і припав до моїх колін та божився-клявся, що він зовсім тут не винен, а що це клята фльондра намовляла його весь час і незлічене число разів до гріху. Що ж було робити мені?

Я, врешті, й сам почав сміятись, аж заходитись і прийняв Зогу знов до служби. Абат Гронкі твердив, що я вийшов сухеньким із біди, бо з такими невинними і побожними як Чечилія, попасти в халепу далеко легше, ніж з ким іншим. Насамперед ось така фльондра могла б позивати до суду. Могла б вчиняти й інші клопоти. При цьому абат розповів нам безліч історій із свого власного життя, одверто признаючись, що й його чимало разів жіноцтво залишало в дурнях. Були це оповіді, що подекуди перевищали дотепність історійок із "Декамерона", мабуть також невигаданих.

4

Моя сміховинна пригода з Чечилією Монтефіоре, чи як там звалася ота придзигльованка, не свідчила, що я не мав успіху у венецького жіноцтва. Навпаки, не було дня, щоб Зогу мені не приносив, або, щоб я сам не находив у своїх кишенях камзола листиків від найрізніших сеньор, які пропонували мені бути їх "чічісбеєм", чи "кавалієре серванте" гарантуючи, як це деякі робили, повну безпеку, солодкі хвилини розваги, безжурне життя. Деякі напастували мене, де трапилося, але навіть маски не здолали приховати їхньої бридоти чи старості — від тих я тікав прожогом.