Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Швидко з кіньми спакувались

Та й дали копитам знать.

Довго, довго ще лежали

Мовчки лицар наш і Санчо

І не рушались, неначе

Пильно слухали чмелів.

Далі обізвався Санчо:

«Пане, пане, Дон-Кіхоте!» -

«Га?» - озвався Дон-Кіхот.

Санчо

Оттепер би то нам, пане,

Дуже здався той чудовий

Харабарсовий бальзам!

Дон-Кіхот

Е, чого б тоді нам треба!

Та кленусь тобі, мій друже,

Не мине два дні, а певно

Будем мати той бальзам!

Санчо

Не мине два дні? А як ви

Думаєте, пане любий,

Кілько днів мине, заким ми

Зможемо на ноги встать?

Дон-Кіхот

Щодо себе, справді, друже,

Я сказать сього не можу.

Ну, та сам я тому винен!

Се ж не лицарі були.

Тілько з лицарями биться

Річ моя, а прочу зграю

Ти, мій друже, сам повинен,

Мов Самсон той, побивать.

Санчо

Пане, чоловік я тихий!

Побивать нікого в світі

Не бажаю і не буду.

Бог із ними з усіма!

Дон-Кіхот

Санчо, ось ти як говориш!

А остров би хтів дістати?

Але ж там прийдесь, небоже,

Часто бунти усмирять.

Санчо

Ей, господь там з тим островом!

Радше силуймося встати,

Та підняти Росінанта,

Та шукати нічлігу.

Дон-Кіхот

Ох-ох-ох! Болять же крижі!

Всі кістки мов перебиті…

Ні, небоже, я не встану,

Хоч би тут і пропадать.

Санчо

Ну, скажіте, любий пане,

Чи то все в лицарськім стані

Отакі гради та тучі

Лицарям на плечі йдуть?

Дон-Кіхот

Санчо, Санчо! Сто раз гірші

Муки, болі і пригоди

Мусили не раз терпіти

Попередники мої!

Лицар Амадіс, попавшись

В руки ворога, до сто́впа

Був прив’язаний і битий

Кінською уздою добу.

Лицар Феб попався в руки

Ворога, і той дав на́каз

Із піску, креміня й леду

Впакувать йому обід».

Так балакали нещасні,

Поки врешті Санчо Панса

Змігся, йойкаючи, встати

Й лицаря підрятувать.

Підняли оба коняку.

Та що з того: ані лицар

Сил не мав на нім сидіти,

Ані кінь - його нести.

От тоді-то Санчо Панса,

На осла, мов міх полови,

Натерхавши свого пана,

До осла коня прип’яв.

Сам же взяв осла за повід

І помаленьку, щохвилі

Проклинаючи лицарство

І янгезів, далі в путь!

Щастя бідним посприяло.

Не проїхали і мильку,

Як натрафили гостинець

І шинок на роздоріжжі.

Аж перехрестився Санчо.

Але Дон-Кіхот як тільки

Вздрів шинок, так зараз з нього

Пишний замок ізробив.

Чура, кінь, осел і лицар,

Наче півтора нещастя,

В’їхали у двір шинковий -

Що то там спіткає їх?..

«Відчиняйте замку брами,

Привітайте цвіт лицарства!» -

Так декламував наш лицар,

Лежачи вдовж на ослі.

«Гей, шинкарю! - мовив Санчо.-

Двох небіжчиків прийміте,

Хоч живих ще, та таких,

Що три чверті їм до смерті».

«Що ж се вам?» - шинкар питає.

«Ет, туман якийсь опутав:

Гримнули ми в пропасть кляту

І страшенно потовклись!»

Добродушний був шинкар,

Ще добріша в нього жінка,

Та не мали де, крім стайні,

Своїх гостей помістить.

Ліг на постелі наш лицар,

А край нього на землі

Санчо Панса на соломі

Під дірявим петеком.

Добродушная шинкарка

Принесла води, оливи

Та шматин, обом помила

Та перев’язала рани.

«Бог вам заплать, ясна пані! -

Мовив лицар.- Ще лиш нині

Ваша поміч нам потрібна -

Завтра й чорт нам не страшний.

Завтра я не сплю, не їм,

Поки не зварю чудовий

Ферабрасовий бальзам

І всіх болів не позбудусь!»

Глянула на Дон-Кіхота

Та шинкарка, мов на тура,

Та й питає Санчо Панси,

Що їй видавсь розумнішим:

«Хто такий твій пан, мій друже?» -

«О, мій пан - се славний муж! -

Мовить Санчо,- найблудніший,

Найхрабріший між лицарством!»

«Чом же се він найблудніший?

Що за гідність се така?» -

«О, се гідність страх велика:

Нині буків повні плечі,

Завтра царство, і корона,

І остро́в для чур в додатку».-

«Чом же ви,- пита шинкарка,-

Не здобули й графства ще?»

«О, ще час короткий, пані!

Місяця нема, як ми

Їздимо пригод шукати.

Та й пригоди ті, що досі

Нам лучалися, були

Все дрантиві. Та як пан біг

Дасть нам видержать всі біди,

Буки, болі, битви й глум,

Що нам суджено, то, певно,

Не мине нас царство-панство»,-

Так балакав Санчо Панса,

Поки з горя не заснув.

Та не так-то легко спати,

Як усі кістки й сустави

Пораховані ломаччям

Та пописані синцями.

Тож, як тільки засвітало,

Пробудився Дон-Кіхот,

Пробудився й Санчо Панса,

Але жаден встать не міг.

Довго ще вони чекали,

Розмовляли і стогнали,

Поки не прийшов шинкар

Глянуть, чи вони живі ще.

«Гей, вельможний пане графе!

Мовив лицар.- Майте ласку

Дать нам трохи розмарину,

Солі, і вина, й оливи».

Добродушний був шинкар;

Бачить, що людина хора

І плете щось у гарячці