Чмелик - Королів-Старий Василь

Так тяжко писати під цю спеку, що мабуть на цьому і закінчу, хоча варто було б записати багато-багато...

Але все ж таки мушу хоч в двох словах зазначити собі, як ми їхали з Каїра до порту Суец не верблюдами, а залізницею через Ізмалію, де півгодини чекали пересадки в добрій ресторації. Цікаві руїни на пригорку Тель-Баста, а також знаменитий шлях від Заказіка понад каналом, якого почали будувати ще фараони. Це — та біблійна земля "Госен", яку Фараон Менефта Перший, син Рамзеса Великого, віддав був братам Юсуфа... Тут же недалеко є руїни жидівського храму, якого було поставлено по плану історичного "Соломонового храму". Оце, дійсно, сива старовина!..

Від Ізмалії до Суеца залізниця знову біжить понад каналом. Тут чудові краєвиди, особливо — пейзаж з "Гірким Озером". Від станції Суеца ("Rue Colmar") залізницею ми доїхали аж до доків, де й сіли на свого знайомого "Гамбурга".

Ах! Хороша сторона — Єгипет! А мені особисто вона ще миліша через те, що тут улюблені барви наші: жовта та блакитна, бачиш їх на кожному кроці!..

— — —

Після Порт-Саїда, про який кажуть, що це справжнє пекло з чорними чортами й чортенятами, у нас значно змінилися товариші по столу. Зостались тільки ми, бразильці та дві італійки,— а додали нам кількох португальців, поляка й шістьох німців. Містер Скотт, після пригоди "з урятуванням від смерті Давида", перейшов до другого столу, де ще з’явилось кілька англійців та американців.

Найбільш цікаві німці. Це — члени ловецької експедиції знаменитого зоолога Карла Гаґенбека, що помер рік перед тим, а був організатором ловів диких звірів у Африці та по інших землях для Гамбурзького зоологічного парку. Вони їдуть від його фірми до Адену, де мають приймати транспорт впійманих в Судані звірів. Кажуть, що там є слони, пантери, жирафи, буйволи, страуси, левенята, павіани й чимало інших звірів та птиць. Два з них поїдуть далі, аж до Шанхаю, куди заберуть з Африки кількох верблюдів.

Я й Давид з ними вже познайомилися, а вони напевно розкажуть нам багато цікавих речей.

Страшенно вони незадоволені з їзди Суецьким Каналом. Кажуть, що це дуже неприємна частина дороги. Протока незвичайно вузька й цілу ніч, що вони їхали, не можна було й на хвилину заснути, бо кожних 10–15 хвилин зустрічається пароплав, сирена якого страшенно кричить, а прожектори зустрічного заливають увесь пароплав вогняним світлом, що пролазить у всі щілини. Закутатись в ковдру неможливо, бо страшенно парко, а сирена "Гамбурга" так само реве. А я знаю, як вона реве, аж у голові двигтить!.. Коли ж пароплави проходять один повз одного, то увесь час так і чекай, що зачепляться...

Цікаво тільки, що увесь канал (який має завдовжки 151 кілометр, тобто 150 верст) освітлено електрикою. А ще цікавіше було послухати містера Патрика, який каже, що й цей канал почали рити ще в прастарі часи, за кілька тисяч літ до нас, єгипетські фараони. І навіть не фараон, а фараонша Хатасу, що була дуже енергійною жінкою. Між іншим, варто зазначити, що в той час єгиптяни почували себе ніяково, що їхньою державою керує не чоловік, а жінка. Вони почали вимагати, щоб Хатасу вийшла заміж і передала царювання своєму чоловікові. Тоді вона звеліла прив’язати собі, як і інші єгиптяни, бороду й почала вдягатись в чоловіче вбрання. Таким чином, не виходячи заміж, зосталася вже "фараоном" Єгипту. Вона була добрим керівником і увесь час мала зносини з простим людом, виходячи вечорами в убогому вбранні й обходячи бідні оселі мешканців столиці. Це нагадує історію багдадського каліфа Гарун-Аль-Рашіда, тобто Гаруна Справедливого...

* * *

А взагалі, після оповідань ловців, мені не шкода, що я не проїхав Суецом! Одне тільки жаль, що не довелось побачити крамарів в Порт-Саїді, які, кажуть, витворяли на пароплаві неможливі речі, видряпуючись просто, по чому тільки можна, на корабель!..

Але, як гарно в Червоному Морі! Звісно, воно нітрохи не червоне,— а прозоре, ясно-синє й тихе, спокійне! Повіває приємний вітрець і так радісно та весело дивитись на піщаний бережок, що часом жовтою смужкою вимальовується на крайнебі.

Тільки якась непоборна лінь обгортає тіло й душу. Навіть не хочеться говорити: сидів би нерухомо на своєму довгому стільці-канапі й безцільно дивився на блакитно-синю воду, по якій де-не-де зриваються білі "зайчики", та пролітають срібними стрілами чайки...

І ця лагідна картина, особливо надвечір, коли червоніє сонце й великим колом швидко спускається у воду,— видається тлом, на якому розплітаються власні думки й згадки минулого. Чогось особливо часто випливає тепер любий образ нені, як вона, бувало, метушиться в білім убранню під горіхом коло літньої кабиці . Біля неї туптається лагідна Харитина, у якої завше щось в руках; за столом у альтанці з живої акації сидить з газетою або книжкою татусь, часами одкашлюється й поглядає понад окулярами навколо ясним, спокійним поглядом. Самзнай обперся одним боком об липу й терпливо очікує, що впаде йому зі столу, він навіть не хоче підводити вгору голови, бо тоді його дратують всі ті смачні речі, що лежать на столі й йому треба увесь час облизувати губи, щоб з них не збігала набридлива слина.

Здається, от-от рипне хвірточка; Самзнай побіжить назустріч, привітно махаючи хвостом, а з-за рогу дому — це ми всі знаємо без похибки — з’явиться тонка постава Олекси Івановича в сірих штанях і білому чесучевому піджаку. Він, ще не доходячи до альтанки, обов’язково запитає: чи прочитав тато нове число "Ради" й чи не було яких цікавих листів з Києва, а потім також обов’язково спитається у мене:

— Ну, що ж, Левіте! Чи не кортить вже тобі до Скінії? — або щось подібне...

Ех! Моє любе минуле!..— Де ти, де ти? Який це давній, солодкий сон! Здається, такий блідий і малобарвний сон, порівнюючи з тією мальовничою, шумливою, рухливою, голосною дійсністю, яку я бачу тепер. Але який ти яскравий й милий для мене! Бо й справді,— всі ці пальми, що бачив я в Єгипті,— я радо проміняв би на нашу непоказну липову алею; все це розкішне море я залюбки віддав би за тихий радісний вечір в рідній обстановці нашого полтавського дому. Невільно згадуєш байку про того нещасного чмелика, що заблудився в лісі й плакав за своєю хаткою, що була лише щілинкою в моху, а видавалася йому дорожчою й кращою за золоті царські палаци...

Отакий і я чмелик, якого носить доля по чужих світах... Правда, я знаю шлях до рідної хати, але ж коли мені він буде вільний? А хоч і буде вільний,— то хіба знайду я те, за чим плаче серце, згадкою про що воно наливається по вінця, стогне й ниє, як та сирена в тумані, як той одноманітний гуркіт корабельного гвинта?!..

Яка радість згадувати, але часами хотів би, щоб витерлося все з пам’яті,— бо не боліла б так тяжко душа...

Я, власне, не знаю, чого на мене сьогодні найшов такий сумний настрій?

А, правда! Перше, що до того мене штовхнуло,— були приставання отої розмальованої ляльки — Пурифкачіон, про яку сер Скотт колись сказав, що вона продавщиця рабів і через те він не хоче сидіти з нею за одним столом. Ми не знаємо, чи то правда, чи ні, але щодалі — то вона стає мені все огиднішою... Справді, "Потифариха" якась!..

І коли вона чіпляється до мене, то я невільно згадую мою ніжну голубку, чисту, як лілею, Гільдхен...

Ех, моя люба! Як би радісно було сидіти обіч з тобою в ці теплі ночі отут, на "Гамбурзі" й говорити, говорити без кінця й краю! Скільки нових легенд узнала б ти...

Ні, не можу більше писати! Піду до салону — відтіль чути музику й хтось співає; певне — італійці...

— — —

На Давида зробив велике враження наш переїзд з Каїру. Він все згадує бронзових крикунів — погонщиків, спокійно-презирливих верблюдів, що плюють, коли бувають чимсь незадоволені, селянок з величезними мальованими глечиками на голові, бедуїнські села, по яких бігають голісінькі, чорні, як опалені горшки, дітлахи. Мені вся ця обстановка увесь час страшенно нагадувала картини з Біблії, отож я й гадаю, чи не через те йому, караїмові, вона так до вподоби. Справді, які мальовничі постави арабів зустрічали ми в кольорових чалмах, в білих і синіх широких одягах, з довгими, білими й рудими бородами. Чисто тобі якісь старозавітні патріархи! Але я не записав всього того в свій час, а тепер вже немає охоти вертати до опису минулого, бо набігають щодень нові враження.

Сьогодні, наприклад, один з італійців, який говорить по-німецькому й трохи по-російському, бо він був довгий час в Одесі, розповів мені незвичайно цікаву річ. Я почав говорити про Неаполь і висловив свою шкоду, що не пощастило на цей раз побувати в Італії. От, він і почав розповідати про Італію, а потім мова перейшла на Гарібальді. І — дивна річ — те своє завзяття, що потім помогло йому так славно воювати за волю рідного краю, Гарібальді нібито вперше зазнав не деінде, як на Україні! Ще молодим хлопцем він був кілька разів на нашій землі й там, в Таганрозі він вперше зрозумів свої високі завдання, бо там, коли йому було 24 роки, прийнято його до конспіративного товариства "Молода Італія".

А було це так. На Різдвяних Святках 1831 року в якомусь шиночку в Таганрозі, де збиралися італійські моряки, Гарібальді зустрів свого земляка Кунео. Вони розговорились і Кунео перший повідомив Гарібальді про заснування у Франції італійським знаменитим патріотом, Джузеппе Маціні потаємного революційного товариства "Молода Італія". До цього товариства в той час вже пристало чимало молодих, завзятих італійських патріотів (від 20 до 40 літ) з метою, якою-будь ціною досягти визволення своєї вітчизни з-під чужого ярма.

"Молода Італія" мала такий девіз: "Словом, ділом і офірою досягти увільнення, відродження й об’єднання всіх країн італійських, щоб здобути незалежну, позбавлену всякого утиску з боку чужинців, Італійську Народну Республіку".

Гарібальді без вагання пристав до товариства. З того часу він рішучо ступив на революційний шлях й став робити велике діло увільнення рідного краю, яке й провів так блискучо!

Я кажу, що це через те, що на нашій землі вітає й живе вільний дух наших лицарів — запорожців, яким, була найдорожчим скарбом тільки воля!..

Воля!.. Коли ж то ти прокинешся знову в моїм ріднім краю? Коли покличеш нас, молодих синів Неньки України до товариства "Молода Україна", щоб ми взялися розбивати кайдани з Твоїх намучених, безсилих рук?! Коли вже народиться наш Гарібальді?!

"… І день іде, і ніч іде…

І, голову схопивши в руки,

Питаюся: коли ж прийде

Апостол правди?"…

Ми говорили про волю, про будуче життя, про "мир на землі"...