Білозуб - Джек Лондон
Недалечко стояв екіпаж. До господаря підійшли чоловік і жінка. Жінка простягла руку й обхопила його за шию... Це ж ворог так чинить! Мить, і Відон Скотт, визволившись із обіймів, схопив Білозуба, що гарчав і лютував як навіжений.
- Нічого, мамо,- казав Скотт, міцно тримаючи собаку й заспокоюючи його.- Він подумав, що ви хочете мені щось лихе заподіяти, а такого він не потерпить. Тепер усе гаразд. Незабаром він зрозуміє.
- А поки що мені можна приголубити свого сина, тільки коли його собаки нема поблизу,- усміхнулась мати, ще бліда з переляку.
Вона подивилася на Білозуба. Наїжившись, він гарчав і не відводив від неї гнівного погляду.
- Ні, він швидко зрозуміє, ось побачите,- відповів Скотт.
Він ласкаво заговорив до Білозуба, а коли той заспокоївся, наказав йому рішучим тоном:
- Ну, лягай! Чуєш?
Ці слова господареві Білозуб уже знав, і, хоч і не дуже радо, послухався.
- Тепер можна, мамо,- сказав Відон Скотт, простягаючи до неї руки, але й не спускаючи з ока собаки.
- Лежи! - остеріг він.- Лежи!
Білозуб був наїжився й намірився скочити, та після наказу ліг знову, стежачи за ворожими вчинками. Проте нічого поганого не сталося господареві, навіть коли й другий бог, чоловік, також його обняв. Потім речі поклали в екіпаж, туди ж посідали й боги, а Білозуб побіг за ними, подеколи наїжуючись проти коней,- мовляв, він не попустить, щоб вони заподіяли щось лихе його богові, якого вони так швидко везуть дорогою.
За чверть години екіпаж звернув у муровану браму й покотився алеєю з густих горіхових дерев, що їхнє верховіття тісно поспліталось між собою. Обабіч тяглися луки, на яких де-не-де росли величезні крислаті дуби. Недалеко за ними виблискували темним золотом обпалені від сонця покоси, різко виділяючись на ясній зелені лук, а далі видніли темно-бурі горби й гірські пасовища. На невеликому пагорку серед рівнини стояв будинок з довгою верандою і численними вікнами.
Але Білозуб не встиг як слід навіть глянути на все це. Тільки-но екіпаж завернув у браму, як на нього налетів кундель, гостромордий і з розпаленими від люті й злості очима. Нападник відрізав Білозуба від екіпажа. Своїм звичаєм мовчки наїжившись і без попередження Білозуб кинувся, щоб його схопити, та не схопив, а враз із розгону спинився й осів на передні лапи, щоб не зітнутися з цим собакою. Це була самиця, а закон його породи не дозволяв йому напасти на неї, як він нападав на інших собак.
У кунделя ж не було такого інстинкту. У ній навпаки - промовляв тільки страх перед Пустелею, що перейшов до неї від незчисленних поколінь, а найбільше страх перед вовком. Для неї Білозуб був вовк, цей прадавній хижак, що грабував і жер отари ще за тих без краю далеких часів, коли її предки вперше почали їх стерегти й пасти. Отож як Білозуб раптом спинився й навіть уперся в землю, щоб з нею не зітнутись, вона сама наскочила на нього. Він загарчав, коли вона вгородила йому зуби в плече, але й не спробував відповісти їй тим самим, а тільки відступив зніяковіло, пробуючи оббігти її. Він кидався туди й сюди, кружляв, вертався - та все дарма. Вона всюди переймала його й не пускала бігти за господарем.
- Назад, Коллі! - крикнув чужий бог з екіпажа.
Відон Скотт засміявся.
- Нічого, батьку. Йому це наука. Білозуб муситиме ще багато чого навчитись, тож хай починає. Він потрапить принатуритись.
Екіпаж котився далі, а Коллі все не давала Білозубові бігти. Він метнувся вбік, намагаючись обігнати її через луку. Але вона бігла внутрішнім, меншим, колом, і щоразу, повертаючи до екіпажа, він бачив перед собою два ряди вищирених білих зубів. Він перебіг дорогу й помчав галявиною з другого боку, однак вона й там не пустила його.
Тим часом екіпаж віз господаря все далі й далі. Білозуб бачив, як екіпаж і зовсім заховався за деревами. Становище було безнадійне. Білозуб спробував ще раз зробити круг. Коллі помчала за ним. Раптом, вживаючи давнього свого способу, він повернув назад, просто на неї, і вдарив її плечем у плече. Вона так швидко була бігла, що від удару не тільки впала на землю, а ще й перекинулась кілька разів. Силкуючись зупинитись, вона загрібала кігтями нарінок і гостро скавучала від обурення та ображеної гордості.
Білозуб не гаяв часу. Дорога була вільна, а йому цього тільки й треба було. Незабаром Коллі кинулась навздогін за ним, не перестаючи скавучати. Бігли тепер навпростець, і Білозуб міг тут показати їй, як слід бігати. Вона мчала як навіжена, напружуючи всі сили, напинаючись для кожного стрибка, а він біг мовчки й легко, немов привид, пролітаючи понад землею.
Оббігши круг будинку до під’їзду, Білозуб побачив, що екіпаж уже спинився, і господар саме висідає з нього. У цю мить він раптом усвідомив, що на нього хтось набігає збоку. Це був гончак. Білозуб хотів його зустріти належним чином, але сам він біг занадто швидко, а гончак був уже занадто близько. Все трапилось так несподівано, що не встиг він і озирнутись, як уже полетів на землю й перекинувся. Звівшись на ноги, він зробився такий лютий, аж скажений: вуха прищулені, губи скривились, ніс ізморщився, зуби клацають тільки що біля самого горла гончакові.
Господар біг до нього, але він був ще далеко, коли тут надбігла Коллі й урятувала собаку. Наскочила вона на Білозуба в останню мить, як він от-от мав схопити собаку за горло. Цей хижак з Пустелі ошукав її, випередив, та ще й до всього виваляв у піску, і вона тепер прилетіла, як чистий вихор, палаючи ображеною гідністю, справедливим обуренням і інстинктивною ненавистю. Вона вергнулася на Білозуба під прямим кутом саме в ту мить, коли він лаштувався скочити, і теж збила його з ніг. Він перекинувся й
