Листя землі - Дрозд Володимир
Поденну платню призначає не робітник, а хазяїн, і хазяїн вільний наймати до роботи, кого він сам схоче. Так було, і так буде повік. Хто не послухає мене, той потім гірко пожалкує, та пізно буде. Військ у царя досить, щоб із усього Краю пустелю зробити, якщо сього вимагатимуть інтереси держави. Наказуватимемо непослух силою зброї, винищуватимемо бунтівників, як бур'ян, і палитимемо їхні хати, якщо чинитимуть опір, без найменшого жалю".
Але стояли люди на своєму, і ніхто не йшов до роботи. І шумів сход сільський, як ліс перед грозою. Тоді дістав справник хустку, махнув над головою. Вискочив з-за школи драгунський загін і помчав, розмахуючи нагаями та шаблями, на гурт людський. Били без оглядки, не розбираючи, де старе, де мале, і багатьох було поранено та копитами коней покалічено. І тікали люди, хто куди бачив, через городи та левади. І зайняли драгуни череду сільську та пригнали в економію. І всю ніч ревіли корови у загорожі. Удосвіта приходили люди до Штоми, за худобу просили, але відказував Штома: "Хто до роботи в полі стане, тому корів повернемо, а всіх інших військо реквізує". І виходили люди в поле, гнів тамуючи. І казали тихо бойовіші: "Зберемо панам хліб, але не їстимуть яни сього хліба". А драгуни рушили з села і повезли з собою учителя Гриневнча та Якова Литвина з цегельні, бо старшина волосний вказав на них як на призвідців страйку. А Гаврила Латку Уляна у Мрин до лікарні возила, бо око йому драгуни нагайкою вибили на сході. Почистив лікар око Гаврилові, а далі Уляна лікувала, як могла.
Послі того побоїща на сході трохи було притихло в селі. ^Не притихло яно, а в глибач пішло, як у торфовиці на Замглаї: ні диму, ні вогню, а тліє.
Уже людяки по хатах не збиралися, книжок не читали уголос, се правда, а збиралися яни в Страхоліссі, та по ярах, та за Невклею в лозах, прокламації читали, а прокламації з Києва та Мрина доходили, мо', й од Устима, бо ще живий був Устим.
Дак не тольки ж прокламації та гомонки, не тольки. Бо я нікому ранєй не розказував, а се розкажу. Були ми ще дітьми, і пішли ми з Федосом Говорухою по гриби в Страхолісся, і заблудилися, і вже страшно, а куди йти — не знаємо. Калі чуєм, хтось наче стріляє, бах та бах. Ми й попрямували на ту стрільбу. І вийшли ми аж до Невклі, у Глинище ми прийшли. А в Глинищі тому, на дні, бездна глейова, корови тонули, од череди одбившись, і мало хто туди ходив, боялися. І бачимо ми з кущів: якісь дядьки внизу, і стріляють яни в кручу білу. А там ще біла глина, з неї, як нічого не стало, наші мило робили і в степу на хліб міняли. І помітили нас, бо сторожа там була розставлена. І привели нас до Гаврила Латки, за старшого йон був. Латку я знав, хоч і на іншому кутку йон проживав, у Несторки Уляни. І запитує сторожа в Гаврила Латки: "Що з ними рабіть?" Гаврило ж тади страшкий був, як чорт із Замглаю: одноокий, бо око йому ще ранєй драгуни нагайкою вибили, рубець од нагайки через усю щоку, у глею весь. Він стрельнув на нас одним оком і каже: "Обох вас знаю і в маток ваших під спідницями знайду, калі хоч слово про те, що туточки бачили, в селі бовкнете. Знайду і за язики на сухій гілляці повішу". Ми дьору, уже й не до грибів нам. Дак я так спужавсятади, що й досюль нікому не казав, а Федос — яно, бідне, і не встигло, мабуть, сказать. Бо як зчинив ото бучу Гаврило Латка, і прийшло військо, і бухнуло по селу з гармати, дак його у дворі осколком убило.
Се яни там, у Глинищі, пуляти з рушниць та ліворверів училися, се я знаю. Була я ще мала, а мій дід помирав, і тяжко йон помирав, муки великі приймаючи, рак йому нутро роз'їв, і ліченія ніякого. Дак йон, було, і гомонить, а я слухаю: "Може, мені се за гріхи така смертонька, бо як був я ще молодьон, і рибалив, і продавав рибу крамарям мринським, дак яни через мене, жидки ті, Гаврилові Латці ліворвери продавали, і був я ніби перекупщик, бо й мені із грошей обчеських якась копійка перепадала, та й крамарі оддячували. А тади кровиця людяцька пролилася, та й досюль яна ллється, не перестає уже скольки годків". А батько мій заводій великий у колгоспі був, і голодовки пережив, і тюрми, вже нашої, скуштував, і лишили його через те під німцем, щоб партизанам помагав, тольки його свої ж у перші дні й продали німцям. Дак йон, батько, каже дідові моєму: "Ніякий се не гріх на табє, а саме геройство. Тади війна з капіталом починалася, а капітал нашого брата, босака, ніколи не жалів, і єдину гомонку з нами капітал понімав — пулями. А кров людяцька — яна як гній для будучного щастя вселюдського, без доброго гною ніщо путнє не росте". А привели його, мого вже батька, розстрілювать на Воронову гору, де теперечки братська могила, і примусили його могилку для себе копать. І людяк зігнали, щоб дивилися та до нової власті страхом переймалися. Дак викопав мій батько могилку собі по коліна і каже: "Не треба глибокої, бо все одно, як наші повернуться, переховаєте мене в почесну землю". Аж так яно і сталося. Тепер у братській могилі його кісточки, під пам'ятником, і на свята марші коло неї грають, і діти почесна стоять, і гомонки красиві гомонять. А як підняли німці рушниці, дак йон сорочку на грудях своїх роздер і мовить до односельців, як ще дідові казав моєму: "Ми усі тольки гній для завтрашнього все-мирного щастя! Стріляйте, фашисти, хай і моя крівця послужить пролетаріату і трудовому селянству! За Родіну, за Сталіна жисть свою цвітущу оддаю!" Отакі людяки колись були, ні інших, ні себе не жаліли. А як стрелили німці в батька, матка моя де стояла, там і впала, наче в неї цілились. Додому на тачці одвезли. І довго яна не вставала, ноги однялися. А я корів колгоспних ганяла, з-під Воронежа вернулася, бо поболіли наші корови на ящур. Вернулася я додому, а мені й кажуть: нема вже твого батька, а матка не встає. А в сорок третім годі німці одступили, вийшли партизани з сіверських лісів, на плотах через Невклю переправилися, а військ наших у селі ще не було. І спіймали партизани біля скирти німчика якогось. У сорок першім, як наступали, усе на них блищало, і самі яни дуже впитані були, а се таке миршаве, соплі, звиняйте, через губу течуть, і руки підняті, як гілочки на вітру, хилитаються. Мо', од якого обозу відстало. Не знаю вже, що партизани збиралися з ним рабіть, а тольки на загальний двір привели, під комору поставили. Дак матка моя, а яна вже ходила, гвинтівку в партизана вихопила — і до його. Німчик смерть свою побачив, плаче: "Кіндер гауз, кіндер гауз". Дєтки, мовляв, удома зостались. А матка моя: "Мого ви не питали, як розстрілювали, чи є в його дєтки, чи є в його жонка!" І стрелила. Яна з ружжа уміла, у комуні колись була з батьком, їх там учили. І упав німчик, як травиночка скошена. І витекло йому око, се як сьогодні помню, бо ще псів одганяла, щоб не лизали яни крові. І відтягли хлапаки того німчика у вирву од снаряда, сяк-так пригребли, далєй сміття зверху стали люди висипать, і досюль йон там, під сміттям. Дак як случилося оце в Чорнобилі тому горе велике, і стали люди казать, що й до Пакуля дістало, і будуть Пакуль виселять, і не стане нашого Пакуля, потьопала я до голови сільради Андрона Мохнача. Так і так, кажу, дорогий наш голова Андроне Андрійовичу, а може, се німчик нас прокляв і біду накликає, той, чиї кості під сміттям у снарядній ямі догнивають? Чи не поставити нам тамочки хоч хрестика якого? Хоч і фашист йон, ворог наш лютий, а таки ж душа людяцька була. А йон грамотний, з молодих, учителював у селі, далєй яго на голову і обрали, начальство так розпорядилося з району, і пакульський йон з діда-прадіда. Дак йон посміхнувся невесело так і гомонить до мене: "Бабо, у нас ондечки біля цегельні в яру болєй трьохсот односельців наших лежать без хреста, без знаку. У тридцять третім їх, як овоч для худоби, у кагати склали, з голоду померли, засипали та й мовчком ось уже скольки літ, щоб швидше про те горе, про ту рану забули ми. Сказав якось у районі, щоб дозволили хоч хрест укопать над тими кагатами страшними, над тою могилою народною, дак на мене як цитькнули: "Хочеш партбілет на стіл червоний покласти?! — Я й принишк. — А ви про якогось німчика балачку заводите". — "Що ж, дитино, — одказую йому, — правдоньку, хоч і гірку, ти гомониш. Але ми ж бо їхні паросточки, дєтки, онуки та правнуки, і що живемо далєй на сій землі, їхнім душам од того тольки радість. Але, скажу табє, крівця крівцю притягує через довгі роки, як залізо в землі блискавку, докуль се з нами, людяками, буде?"
І раділа Уляна за сина свого Кузьму, від Нестора Семирозума народженого: був-бо він роботящий і до ремесел ручий змалку. Хоч і без батька ріс, а вивчився струмент у руках тримать. Ще хлопцем був, а вже заходився скриню сестрі своїй Оксані робить. А дошки на горищі ще од Нестора покійного лишалися, як заходився він був літак майструвать. І склав Кузьма за одну зиму скриню, і так склав, що люди приходили подивитися і дивувалися. І пішов він до цигана Луки, який табір залишив та до Теклі Канчучки у прийми пристав, у кузню. І робив біля горна чимало днів, і поробив стяги залізні, і оббив краї скрині. І зварив він фарб веселих з кори, коріння та олії, і намалював на віку скрині квіти чудернацькі, а боки скрині розмалював яблуками, грушами та вишнями. І не було скрині такої в Пакулі, і дивувалися, хто бачив, а Уляна пишалася сином. Але не знадобилася скриня для Оксани, бо пішла вона з Устимом у світи далекі. І ловив Кузьма рибу в Білорічиці, і ловилася риба, як мало в кого, усе йому давалась. А ловив він рибу з човника, ще Нестором, батьком його, видовбаного. А як пристав до Уляни Гаврило Латка, ловили вони вдвох рибу, а тісно двом було в душогубці.
Тоді сказав вітчиму Кузьма, а він його з першого дня дядьком звав, батьком не звав: "Дядьку, зроблю я собі баркаса і випливатиму в Невклю по рибу". Сміявся з його задумки Гаврило, бо сам він не був охочий до роботи і ремесла не знав: "Хлопче, щоб баркас зрабіть, треба багато лою в голові мать, а ти ще маладьон-зелений". І поїхали вони в казенний ліс, знайшли сосну без сучків, спиляли її біля самої землі, вершину та гілля однесли в Чортове болото і притопили за очеретом, а на пні посадили кущ ялівцю, щоб і слідів не зосталось од сосни.
