Володарка Понтиди - Косач Юрій

Перукар із заведення Галімбера чудово мене зачесав, приправивши буклі і підкосок; Афендик замовив ; для мене портатіну, в якій мене обносили б по місті, коли треба було б, два телепні, не кажучи про гондолу, що була також до мойого розпорядження, уся вистелена килими та золотоглавом. Гондольєри, зустрічаючи мене на каналах, славили незабаром уголос моє ім'я, бо я платив щедро і з грішми не лічився. За яких декілька днів, коли я почав з'являтися, чи то в галеріях на площі Санто Марко або в Касино і тратторіях, чи під церквами, мене вже розпізнали і кланялися. Я продовжував називати себе бароном Кеттінгом з Курляндії і оселився в окремому будинку, за спільним домовленням. В жоден спосіб, покищо, я не повинен був видати мойого зв'язку з графом Орловим чи з Афендиком, що його либонь напевно знали люди з Інквізиції.

Ставши твердою ногою на венецькому бруку, я насамперед звичайно наказав себе нести до вілли, де жила княжна, оточившись на всякий випадок найнятими на той день охоронцями. Але тут чекала мене несподіванка: княжни у Венеції не було. її будинок стояв із темними вікнами, з дверима на замку, спустошілий. Ніхто з околу не міг пояснити, коли і куди подалася вона та чому так спішно. З нею виїхав і її почт та її секретарі-шамбеляни, у яких я легко, з опису, пізнав моїх давніх знайомих, моїх воріженьків. Що ж, не залишалось нічого нічого іншого як піти геть, восвояси. І я й Афендик того вечора роздумували, де тепер було її шукати? Ми були певні, що вона в Венеції затрималась на довго, тим більше, що і французький амбасадор і маркіз Рошфор де Вількур, як нам було відомо, нікуди не виїздили.

На другий день я вдався до моїх друзів, за якими, признатись, навіть засумував. Проте я застав тільки графа Врону-Вонсовича, що спочатку не пізнав мене, а пізнавши, аж очманів з подиву. Він, ошелешений вкрай, просто не міг вимовити слова і тільки водив за мною своїми широко вибалушеними вирлами, ходив за мною слідом, припускаючи, що це йому верзеться. Я зареготав, обійняв його і сказав йому, що доля повернулась до мене з усміхом, що я був у важкій халепі, але з неї викараскався, а богатство своє завдячую батькам, які надіслали мені через знайомих вдосталь грошей, з якими вже ні я, ні він, не знатимемо злиднів. Тоді граф розповів мені, як вони з абатом Гронкі та Зогу дуже побивалися за мною, як шукали мойого тіла і вкінці, припустивши, що мене забито і вкинено трупа мойого в канал, дали навіть у церкву на відправлення заупокійної. Щодо абата Гронкі, то його справи дуже погані, бо він арештований начебто за писання Наклепів на одну високу особу, які то пасквілі замовила у нього друга висока особа. Він сидить тепер в палаці під Олов'яним Дахом, тобто у венецькій тюрмі, і невідомо, коли вийде. Сам граф Вонсович був також у жалісному стані — худий і обдертий, до того з виразними знаками шарларпанини на змізерованому і так обличчі. Зітхаючи і нарікаючи на невдячність людського життя в цій нашій юдолі, граф коротко оповів мені, що задля хліба йому довелося цей час пуститися у гру в фараона і в памфіле в одній із таємних нір гри, заложених сеньорою Граденігі і він навіть мав спочатку неабиякий успіх, одначе встряв у непотрібний спір із одним богомільним вельможею, який грав там щоночі, а потім уранці вимолював за це прощення собі в Санта Трініта. Спір міг би скінчитися і тюрмою, коли б не графові довгі ноги. На це з'явився в господі ата Гронкі ніхто інший як мій дальматинець, Зогу, що пізнавши мене, упав мені до ніг і я бачив по цьому хлопцеві, що він таки щиро радіє зустрічі зі мною. У нього теж було безліч пригод, яких він зазнавав як "чічісбей" при одній знатній сеньйорі та як учень у перукаря Легро, що засилав його на дім робити зачіски замужнім дамам, які з черги, всі як одна, падали на його гарну поставу, так що підчас таких відвідин, Зогу доводилось виконувати подвійну працю — і перукаря і кавалера, поки ревнющі чоловіки враз із найманими збірами не почесали йому спину киями. Тепер він був без роботи, голодний і нещасний, то ж, коли я запропонував йому стати моїм камердинером, гайдуком і тілоохоронцем, він з величезною радістю пристав на це. Графа і Зогу я обділив цехінами і обіцяв ще більше, Якщо вони допоможуть мені в знайденні хоч якого-небудь сліду княжни Володимирської. На погляд графа, княжну напевно видалила з міста Інквізація, що під цю пору дуже суворо стежить за іноземцями, а особисто за тими, що займаються політичними інтригами. Нема сумніву, гадав граф, що й присутність імператорициної ескадри в Адрійському морі та вістки про бомбардуванні Рагузи дійшли до венеціян і їх стурбували. Республіка тепер не може дозволяти собі на побут і протегування людей, немилих великим державам, то ж дуже правдоподібно, що княжну попросили залишити межі Венеції.

До речі, цей здогад графа Вонсовича не був позбавлений підстав. За декілька днів і пан Афендик дізнався через одного яригу, який діставав від нього гроші за різні відомості, а сам служив у Прокуратори, що княжна чи пак графиня Селінська дійсно була вислана Інквізицією за межі Венеції, але не стільки за політичні справи, як за приватні. Очевидячки, її справи пішли знов гірше і вона набралася боргів, а її шамбеляни торгували підозрілими акціями і валютою. їх, в одну ніч, не глядячи на те, що за княжною вступався досить відомий тут Кароль Радзивіл, видворено з Венеції. Про французів не було мови і ми з паном Афендик почали думати, чи не пробігла і між ними чорна кішка і маркіз Рошфор де Вількур раптово схолоднів або одержав наказ схолодніти.

Все це було невеселе. Граф Вонсович обіцяв поставити все на ноги, щоб викрити нове місце побуту княжни і найдоцільніше було ще сидіти в Венеції, бо що кращого можна було вигадати? Шлях княжни міг вести однаково добре до Риму, як і до Відня, або Істамбулу; я уявляв собі її розпач, я розумів її становище переслідуваної, стеженої і гнаної та ще й у товаристві пройдисвітів. А їй треба було тільки сягнути рукою по щастя — воно було вже так близько. Проте я знав, що я знайду її. Як ніколи ще, я безмежно вірив у цю зорю, що тепер так пристрасно і ясно мерехтіла над лагунами. Я знайду її, щоб дати їй до рук корону, якої ніхто досі не зміг дістати для неї — ні граф Лімбург-Стирум, ні маркіз Рошфор де Вількур, ні Уортлей, ні барон Шенк. В моїх руках була її доля,— так, яка ж моя доля інша ніж того наївного молодика, що зустрівся їй на балі Опери в Парижі! Я пройшов крізь пекло страждань, крізь смерть і зневіру, крізь розпач і безвихідь, я пізнав усе, я допив до дна мій келих, а тепер я ішов у світ переможцем, я нічого і нікого не боявся. Тепер мусіли б боятися мене.

О, фальшивий, о мерехтливий світе! Я пив безжурне Асті з графом Вроною і моїм вірним Зогу, ми шкодували, що з нами нема абата, ми згадували нашу рагузьку ескападу і говорили про змінність фортуни. Я знаю, що пан Афендик не був би надто вдоволений, що я завдаюся з такою компанією, але, врешті хто мені був пан Афендик? Щур, ярига, графів підніжок, автім і мій, бо ж у графовому реєстрі числився першим, граф знав, що я горю для справи княжни не з його наказу, а власним полум'ям, власною жагою. Таких людей він повинен цінити, таких людей так мало в цьому світі...

Ми вдарили келихами у келихи і я попрощався з добрим графом. Зогу пішов за мною. Ми їхали каналом Гранде гондолою проти зоряного неба, навкола нас грала музика. Венеція ще не спала, ще іскрилась і мигтіла як усміх. Я лежав на кермі, на ложі з килимів і руку занурював у ліниве плесо, що спалахувало діямантами, прорізуване виплеском весел. Хороше було жити, хороше було бути бадьорим! Я примкнув очі і думав про княжну. Де вона, куди несуть її баскі коні? В яких містах, у яких країнах, шукає вона свого щастя? То гасне, присипається попелом, то знов оживає і мерехтить — Фенікс, ніхто інший як чудесний птах Фенікс. Вона жила для химери, але ж і сама була химерою. Ні, — зривався я, — це не химера, це правда, це яв, це те, що його треба здобути і підкорити!

3

Не маючи нічого іншого до вибору, я здався на ласку долі і покірно чекав, поки прийде хоч яка-небудь вістка про княжну. Так минали тижні. Не зважаючи на всі наполегливі розшуки моїх підсобних — графа, Зогу та й абата Гронкі, якого нам таки пощастило звільнити з-під Олив'яних Дахів, слід по княжні канув у воду. До речі, зустріч з абатом Гронкі була дуже сердешна, коли він з'явився в старій своїй оселі, голодний і холодний. Я ніколи не шкодуватиму, що вжив всіх засобів [навіть і зв'язків пана Афендика в Інквізиції], щоб його визволити. Це була добра і розсудлива людина, яка мені дала багато цінних порад. Інша річ, що це був шалапут, яких мало, але ж бо, кожний на цьому світі має свої слабощі. Такий був і абат Гронкі. Я не міг вийти з дива, коли він розповів мені, що попав він під Дахи, власне, за справою нікого іншого як цього доброго Рокатані зі Львова, шамбеляна княжни Володимирської. Гронкі зустрів його колись на вулиці знецька і покрикував йому вслід, нагадуючи його старі віденські грішки. Мстива бестія, користаючи зі свойого знайомства з французькою амбасадою та ще може з деким, наплів несусвітніх небилиць на мойого доброго абата, так що його, довго не воловодячись, запроторили в темницю.

Отож розшуки були поки що безуспішні. Що було мені робити в Венеції, в цьому найрозпустнішому місті світа? Коли б я навіть робив із себе найневиннішу істоту і потупляв би очі мов той святий Джеронімо, проходячи поуз кушення, я не міг би, далебі, не міг би остоятись. Це мене турбувало: я ж прирікав вірність княжні доскінну. Але абат Гронкі, коли я звірився йому з моїх сумнівань, Тільки посміхнувся. "Добрий друже, — сказав він, — невже ви гадаєте, що ваша вибраниця серця візьме вам за зле, коли ви підете за покликом натури? Ні, стократ ні, і ніколи. Ваша насолода полегшить, безсумніву, і її страждання, яких вона зазнає через розлуку з вами. Ідіть назустріч натурі, не пригноблюйте її, бо вона — божий дар"...

Я послухав його ради, хоч, либонь така вже моя доля, мене і тут переслідувало постійне пошиття в дурні. Просто кажучи, коли я це згадую вже значно пізніше, мене в Венеції, не зважаючи на мій заможний вигляд і на брязкотіння цехінів у моїй калитці, вважали провінціалом і кожному веліли б, щоб такого віддати на поталу найхитрішому пройдисвітству.