Сердешна Оксана - Квітка-Основ'яненко
І за вечерею Оксана закидала про старшого, а мати й не слуха… та десь і усю ніч нашій Оксані снились салдати, а не так салдати, як їх старший…
Уранці, чи зробила що, чи ні, по своїй натурі побігла до подруг, щоб вп'ять зібратись їм дивитись на муштру. Підмовила - і веселенька. Негаразд з матір'ю пообідала - вже й чкурнула, вже й на колодках, вже й дивиться…
Аж вбігла смерком наша Оксана у хату до матері!… Раденька, веселенька, сміється, щебече, бігає, сяде, вп'ять скочить, кидається матері на шию, розказує, і де була, і що бачила, і з якою дівкою говорила, і як салдати муштрувались, а про старшого - нічичирк. Кругом коло нього що було, усе розказує, і тільки б про нього що сказати, то й замовчить, задумається, і так якраз як полом'я спихне, зачервоніється, засоромиться, рученьками закриється, перемовчить, та вп'ять за своє: поратись кинеться - то й гляди, те розіллє, те переверне, те розіб'є. Мати стане на неї гримати, а вона жартує, регочеться… та й розвадить матір.
Се ж така була сьогодні. Завтра ж то як увійшла у хату, так неначе і не вона. Смутна, невесела, очі понурить, сидить - ні з місця, і мовчить, як стіна. Чого мати не спита - «Не знаю. Не бачила. Не чула. Не доглядалась». От і уся розмова. Мати коло неї убивається: «Може, хочеш сього, того?» - розважа усім, а Оксана й не слуха її. Вечеряти не схотіла і, лежачи, усе тяжко здихала.
Що ж се сталося з нашою Оксаною? Мабуть, що недаром? Еге! Так-таки й є недаром. От бачите: прийшли у ту слободу, де вона жила, салдати на постій; а над ними був копитан і збирав їх на муштру надвечір, а дівчата сходилися дивитися на салдатів та розглядати б то, з якими би то опісля пожартувати. От меж ними і наша Оксана. Вона на салдатів не дуже й доглядалася, а усе дивилася на копитана: який то він бравий, який молодий, який красивий, який проворний, і усе його розглядувала, так що опріч його нікого й нічого не бачила. Отто у перший вечір так і хочеться, так і кортить її, усе про нього матері й щебетала.
На другий день вийшла зарані, а тут і охвицери вийшли, і копитан з ними, та як ще не усі салдати позбирались, так охвицери і давай з дівчатами розговорювати, та сміятися, та дещо вигадувати. А копитан накинув оком Оксану та й почав її хвалити: «Яка то вона, каже, красавиця! Скільки, каже, не походив по світу, скільки чого не видав, та не видав такої красавиці і меж панянками. Се, каже, чудо!» Се все Оксана чула і як на вогні горіла. Далі як підійшов до самої її, так вона б скрізь землю провалилась, щезла б, забігла на край світу. Він почав її розпитовати… так що ж бо. Пита: «Де ти живеш?» А вона каже: «Оксана».- «Є в тебе мати?» А вона каже: «Позавчора». І сама не тямить, що каже. Далі погладив її по щоці, та й каже: «Не стидись, душенька! Ми познайомимось з тобою». Тут вона трохи-трохи не сказала: «Та я вже й так вас люблю». Так-бо язик в неї не повернувся, засоромилась і світу не побачила. А дівчата ж то, подруги її, аж регочуться з своїми охвицерами, не так, як Оксана, що й слова не підбере, що йому й сказати. Поки салдати муштрувались, то копитан частісінько поглядав на Оксану, а та з нього очей не зводила - так і пильновала на нього, і вже в неї серденько так і б'ється, як та рибонька на удочці; а на душі ж то так весело-превесело, що й розказати не можна! Опісля усіх дівчат пішла додому Оксана, як розійшлись салдати і як копитан, йдучи біля неї, зняв шапочку та сказав: «Прощай, красавиця!», так вона й нестямилась і отто така весела прибігла до матері.
На другий день побігла Оксана поперед усіх на муштру дивитись. Що ж?.. дивиться: аж її копитан вже з другою дівчиною стоїть, жартує, заньма її… а вона ж то і при людях, і посеред вулиці, і ще куди - ще до вечора, а вона сміється та регочеться, що вже радісінька, що її копитан зайняв. Так-то думала Оксана, дивлячись на се, та їй чи досадно стало на копитана, що він, де вздрів дівку, та й почав її заньмати - і стида йому нема, чи стидно за дівку, що не втіка від нього, та й сама стоїть з ним і розговорює, та від сього аж поблідла, затрусилась та мерщій і вернулась додому… А коли правду сказати, Оксана й сама себе не тямила: вона думала так, а се їй було досадно, що копитан зайняв другу, а не її. Знаєте, серденько в неї молоденьке, саме себе не розбере; полюбила копитана, защеміло серденько, та як зроду вперше, так вона й сама не зна, що з нею є…
От у такім горі вернулася додому, ледве-ледве дійшла… і усе у її на думці отта дівка, що не постидилася з копитаном розговорювати, та й той копитан… бач який! нехай би возився з своїми салдатами; яке йому діло до дівчат? Хіба ми йому рівня? Жартуй собі з панянками!… Так-бо нічого б і не було, якби вона втекла, а то й стоїть, і регочеться… у! безстидниця! Побачила б її мати, що б тогді їй було!… Оттак-то усе сердилась і на неї, і на копитана увесь вечір, і як спати лягла, то усе у неї одні такі думки та гадки… аж сплакне сердешна, як їй допече до серця, що дівка себе не поберегла і що копитан опісля посміється з неї…
Чи спала, чи не спала, а вранці ухопила відра і пішла по воду - і троха чи не перше зроду! Бо й правда: де криниця, а вона потягнула аж геть вулицею до базару… думаючи, там близько кватера копитанова, то, мабуть, вже учорашня дівка снує коло неї, щоб тільки з ним побачитись… «Та вже не я буду, - аж крикнула Оксана, - коли тільки вздрю її з ним, то далебі, що матері її скажу: нехай зопинить її, нехай вона не робить слави на нас усіх!»
Аж гульк!.. копитан з-за хати… і
