Полтва - Андріяшик Роман

Одразу видно, що психологію ти студіювала в жіночій гімназії.

— Навіть де-небудь враховано, що такий-то Найда до такої-то пори лишиться вірогідно старим парубком і це можна використати так-то і так?

— Коли вже дишлом у мій тин...— Після паузи Найда сумовито промовив: — Бачиш, руки мої в мозолях. Але вони завжди розслаблені. В додатках до календарів про це пишуть: "Людина невпевнена в собі, всі її добрі наміри потребують підтримки сильнішої натури, через сором'язливість не сміє освідчитися жінці, котру кохає..." Може, й вони гортають календарі.

— Зате я певна, що твоя любов до новин служить службу.

— Є лази і перелази. Вони вивчають нас, ми — їх.

— О!

— Інакше не виходить.

— Стривай. Я про щось хотіла спитати, а ти нав'язав тему про архітекторів людської западні.

— Почнемо заново. Свид натякнув, що пошле тебе в повіти.

— Ага — про Івахіна. Невже ти з ним ніколи не посперечався? Він радіє нагоді зітятися, як алкоголік — конституційному святу чи футбольному матчу. При цьому він твердо вірить, що істини приблукали на Галичину його емігрантськими ногами. Якось каже: "Жандармерія була підпорою найсвятішої церкви? Була. Чого ж ви дивуєтеся, що вона підпирає ідею про справедливе суспільство!"

— Я — ти ж знаєш — не вмію сперечатися, — відказав Найда. — Та скажу інше: висловити небажання може той, хто має право висловлювати бажання. Одного разу Жора мені півдня втокмачував, що Київ — не Україна, що Україна — Чернеча гора, а Київ був і залишиться гопаковою околицею...

— А що ти хотів почути від білоемігранта? — запитала його Марта.— Що?

— Певно, що від колишнього лизуна царського престолу... — погодився Найда.— Отож, л написав довжелезний репортаж з діалогами, пейзажем і кажу: "Пане Івахін, віднесіть це, будь ласка, друкарці, і йдемо обідати". Він, мабуть, чекав, що в ресторані я дам язику волю ще й почастую пана Івахіна за те, що відкрив мені очі, а я замовив дві тарілки борщу і вразив його не менш, ніж офіціантку, що звикла до наших трапез.

Марта розсміялася.

— мені часто спадає на гадку дивовижне запитання: чому ніхто не напише книжку про те, що роблять у наші дні відомі літературні герої: Макбет, Отелло, Гамлет, Рас-тіньяк, Дон Кіхот?..

— Колись і я про це думав. Мені здавалося, що не слід повторювати те, що робили інші, боявся стати пародією на кого-небудь з тих героїв. А згодом я зрозумів, що все це дурниці. В наші дні людина проявляє себе в двох станах: або мусить вдавати, що не має власного ідеалу, не має за що боротися, не має життєвого риску, що її ніщо не бунтує і ніщо їй не загрожує, або є такою насправді. Схожість за певних обставин з Растіньяком чи блазнем не грає ніякої ролі, і на це можна не зважати. Правда, коли тобі щось закинуть, вважай — Ганнібал біля воріт —— й умій дотепно протеоретизувати свою безтямну поведінку.

— Приблизно ось так, — посміхнулася Марта. — "Є лази і перелази. Вони вивчають нас, ми — їх".

Найда теж посміхнувся.

—Допоможи, Захарочку, занести ці бесаги до двірника.

— Я червонію від збентеження. Мене ще жодна з жінок так не називала.

Він таки зашарівся. Поклавши пакунки долі, запалив цигарку, поглянув на всі боки, наче шукав чогось такого, що о посвідчило: "Ні, це мені причулося".

— До Галущака? — нарешті перепитав Найда. Подумавши, додав: — На твоєму місці я не лишав би речі в цього типа.

— Чому?

— По-перше, він обмацає кожну картоплину і цибулину. По-друге, коли після роботи всідатимеш до трамвая, тебе раптом можуть затримати і знайти між яблуками крамольні листівки.

— Господь з тобою, Захаре. Тобі щось погане наснилося.

Найда стенув плечима.

— У двірника — побічна посада?

— Це не те слово, — мовив Найда похмуро. — До прямих пропозицій вдаються у виняткових випадках. Деякі люди просто, не замислюючись, виконують функції, деяких спонукають патріотичні міркування, ще інших — породжена жорстокість, а ще інших — побоювання, що зіскніють в обозі приречених. Ці останні — найпас-кудніші. Недарма кажуть, що нема лютішого вовка за перевертня.

— На сьогодні досить, Захарочку, — з удаваною гримаскою нудьги сказала Марта.

— Але тобі не зашкодить знати, що Свид, Івахін... працюють свідомо?

— Свид? — вигукнула Марта. — Ні, ти сьогодні ні на кого не схожий.

— Благословен, хто вмирає, поминувши свинство.

— Звичайно, це свинство. Коли цікавляться звичками, стежать за кожним кроком... Я повинна боятися сама себе, як вибухової машинки. "Манія переслідування,— згадала вона Юліанові слова, — мучить тих, хто не відчуває спорідненості з панівною верхівкою".

— Пробач, Мартусю, та я не хочу, щоб ти лишала речі в двірника.

— А я навмисно це зроблю, — розсердилась Марта. Вона шпурнула пакунки за непричинені двері до комірки і гукнула:

— Ви на місці, пане Галущак? Закиньте куди-небудь, щоб не заважало.

Найда не чекав її. Роздягаючись у коридорі, вона чула, як він говорив комусь за дверима скаржним баском:

— Знаєте, коли найліпше риба ловиться? Коли корок на вудці сусіда — наче заворожений, а твій гульк та гульк і за кожним смиком усе товстіший лин. Такі ми, люди...

її одразу покликали до редактора. У кабінеті, як завше заклавши ногу за ногу, сидів Полянський. Він сидів обличчям до вікна і пускав між подвійні рами кільця пахучого цигаркового диму. На привітання відповів лиш Свид.

— Виберіть з газет найцікавіші повідомлення про діяльність злочинного світу...

"Найцікавіші... Злочинного..."

— ...і напишіть... Будь-що. Дозволяю імпровізацію. Двісті рядків.

— Повірте...— почала було Марта.

— Вірю, це вам надокучило. Що вдієш, пані Марто? Треба. Ну! Трішки праці, трішки фантазії. Далебі, вам це вдається. Я читав, що на Личаківській заставі згоріла будка старого шевця — її, звісно, підпалили. Хвилююча деталь. У будці згорів собака. Гадаючи, що господар усередині, метнувся в полум'я. Зворушливо? Молоду городянку кинули в каналізаційний люк біля театру. Уявіть собі її стан, коли бандити підважили люк і дівчина вчула шум скаженої смердючої лави в каналі... Комірники отруїли власника будинку. Ще два-три факти. Треба, пані Марто. Міщух тоді добрий сім'янин і член громади, — Свид усміхнувся в бік Полянського, одначе той незворушно дивився на вулицю,— коли довкола нишпорять злочинці, коли він знає, що є апарат, ціла армія, яка оберігає його від зненацька занесеного ножа. Прошу. Коментар віддайте секретарці, я ввечері прочитаю.

Коли Марта зачинила двері, в кабінеті пролунав регіт. Майже непритомніючи від злості, Марта стала перед дзеркалом у коридорі.

— Не варто.

"Не варто, — каже Юліан, — жалітися, коли важко. Адже всім щось долягає. І не треба на людях сердитися. Усі ж роздратовані, ледве стримуються".

Біля вбиральні в кінці коридору Найда розмовляв з Іва-хіним.

— Реформу людських душ? — лункорозлягався між стінами його бас. — Оце — діло! Це, їй-бо, діло.

— А якщо на нашому прикладі,— аж пританцьовував Івахін,— переконують всіх, що ви — черв яки, вам судилося загинути, як неповноцінним істотам; може, наше життя, наші оці шизофренічні розмови, наші бурхливі ресторанні ночі хтось планує і домагається здійснення своїх планів?

"Майже те саме, що Найда говорив мені, — подумала Марта. — Але, слухаючи Івахіна, він посміхається і кидає безглузді репліки".

— Може, воно на ліпше? — сказав Найда голосно, щоб і Марта почула.— Це ніби гімнастика, що зміцнює сили.

Він став розповідати, як з приятелем, будучи студентом, муштрував хирлявого гімназиста, багацького синка.

—; Приятель десь розкопав збірник вправ з гіпнозу. Свої досліди ми проводили на цьому гімназистові. Він оддавав нам цукор, сало, прянощі — лиш би його не мучили. А ми перебивалися на сухарях з молоком, чому не поласувати. Якось гімназист поскаржився батькові — суворий, статний чолов'яга під вусом. Той, замість заступитися і нагримати на нас, каже синові: "Терпи, козаче, отаманом будеш". Через два-три роки гімнастика йогів і випробування волі дали про себе знати: такий парубчисько вигнався, майже вдвоє вищий за батька, та кремезний, натоптаний, нам удвох уже з ним не справитися. То, кажу, може, це ліпше.

Нащадок експропрійованих рязанських поміщиків, Іва-хін став настільки чутливим, пригнобленим галичанином, що якась там бували ця була ви слухана з очевидними муками.

— А колонізаторський нігілізм? — рвонувся він далі.— Якщо все заперечувати — нічого й не виникне.

Найда погасив недокурок і, кинувши Івахіну: "Що ж, стрибай через калюжі", — рушив до Марти.

— Юліана дуже покусали? — запитав.

— У якому розумінні?

— Його ж відпустили?

— Цього разу тебе погано поінформували, — відповіла Марта.

— Ні?

— Авжеж ні.

— Гм...

Найда в задумі пройшовся вздовж коридору. Марта не чекала, доки він вернеться. Вмостившись за своїм столиком біля вікна, поклала перед собою аркуш чистого паперу і чорнильний прилад. Через секунду і Найда пришни-бав у "цех" та понуро продибуляв мимо у свій куток.

— Що ж, приготуємо для Каркасонського монастиря розчину, — пробурмотів він. — Конгломерат правди і вічної попівщини. — Заскрипіло перо.

Годинник на ратуші вибив дванадцяту. Співробітники газети розбіглися по рестораціях. Марта вийняла з шухляди бутерброди, розгвинтила термос, та зайшов Свид і вона все миттю сховала.

— Ви не образилися, пані Марто?

— З якої причини?

— І слава Богу. — Вважаючи, що рівновага в стосунках відновлена, Свид вмостився на стільці з протилежного боку столика. — Колись, Мартусю, народ живив місто здоровою силою і незайманим глуздом. Нині — немовби сплачує данину. Місто наводнюють нікчеми. Чому вйходці з села через три дні стають перевертнями?

— Бо бракує мужності.

Свид без дозволу запалив цигарку.

— Безбожно курю, — посміхнувся. — Бракує мужності... Я зневажаю категоризми. Я шаную аналіз.

— І категоризми — наслідок спостережень.

— Але в аналізі — присмак втручання. Свид звівся і заходив довкола столика.

— Бракує мужності! Ні. У місті вища поляризація стосунків... Що пише Юліан, пані Марто?

Марта промовчала.

Погляд Свида упав на аркуш розмальованого козлами паперу. Марта перехопила цей погляд і почервоніла: до обіду вона не змогла написати ні рядка. Одначе Свид удав, що нічого не зрозумів.

— Ні, пані Марто, масові явища треба досліджувати. Коли я думаю про нашу історію...

— Чому ви всі до запаморочення пройнялися серйозними проблемами? — обірвала його Марта.

Свид осміхнувся.

— Коли вийде на роботу Мирося Коваль, Мартусю?

— Десь цими днями.

— Коли я думаю про нашу історію, мене також покидає мужність,— очікуючи протесту, Свид посміхався.