Одиниця з обманом - Нестайко Всеволод

Як завжди на незнайомому місці, усі закрутили головами, роззираючись довкола.

Галочка й Свєточка озиралися сторожко, з погано прихованим страхом. Хлопці, а з ними й Макароніна, озиралися підкреслено войовниче, як командири перед атакою.

– О! А он теж халабуда і смугастий стовп! —вигукнув Ігор Дмитруха.

Справді, і по той бік рейок стояла дерев'яна халабуда, а поряд з нею смугастий стовп, навіть два стовпи з написами.

– То у який же бік нам іти? — спитала Макароніна.

Валера Галушкинський хихикнув:

– "Балка так і балка — так. Один копил показує на восток, другий копил показує на запад. А посередині — кам'яна хвігура чоловіка..."

І, піднявши ногу, застиг у комічній позі. Нещодавно по телевізору передавали фільм-спектакль "Сто тисяч", і Валера вже кілька днів, де треба й не треба, повторював репліки копача Бонавентури. Зараз вийшло до речі, і всі засміялися. Навіть Галочка й Свєточка. Хоча настрій у них був не дуже веселий.

– Ти згадай, ви рейки переходили чи ні? — спитав Ігор Вітасика.

Вітасик задумався, потім рішуче замотав головою:

– Ні! Не переходили! Ні!

– Ну то ходімо! — скомандував Ігор. І вони рушили лісовою дорогою.

И тогда наверняка.

Вдруг запляшут облака,—

бадьоро заспівав Вітасик, щоб розвіяти незручність, яка виникла через оту плутанину з халабудами та стовпами.

И кузнечик запиликает на скрипке,—

дружно підхопили Ігор, Валера і Макароніна.

С голубого ручейка

Начинается река.

Ну, а дружба

Начинается с улнбки,—

дзвінкою луною котилася по лісу поперед них пісня.

– А ви чого не співаєте? — обернулася Макароніна до Галочки й Свєточки.

Ті лише плечима стенули і одмахнулися.

– Ех ви, манна каша-простокваша! Уже скисли! Додому, до мамусі захотілось! Ха-ха-ха! —— засміялася Макароніна.— Звикли за мамину спідницю триматися, тюті-матюті!

Галочка й Свєточка тільки почервоніли, але не сказали нічого.

Все далі й далі заходили вони в ліс. Проминули ще одну дерев'яну халабуду, конусоподібну, схожу на індіянський вігвам. Ліс дедалі густішав. Обабіч стежки упереміж стіною стояли дуби, берези, ліщина, а над ними здіймалися стрункі голі стовбури сосон, що шуміли кронами високо вгорі.

Нараз попереду посвітлішало. Дерева розступились і відкрили осяяну сонцем велику галявину. Галявина була не зовсім звичайна, а обгороджена гостроверхими, у метр заввишки, кілками.

– Що це? — спитала Галочка.

– Резервація, — таємниче сказав Валера.

– Для тигрів,— ще таємничіше додав Ігор.

– І ягуарів,— не лишився осторонь Вітасик.

– А що? Думаєте, тут нема диких звірів, нема? — сказала Свєточка, і оченята її зробилися круглими й нерухомими, як у ляльки.

– Ходімте назад. Ану її, ту каланчу! Вже пізно,— сказала Галочка.

– Мами уже там, знаєте, як хвилюються! — сказала Свєточка.

– Ех ви, мамусині донечки! — вигукнула Макаро-ніна.— Недарма все-таки хлопці нас зневажають. Манна каша-простокваша!.. Ех, чому я не хлопець!

Хлопці гордо перезирнулися.

– Скільки ще до каланчі? — спитав Ігор.

– Та десь уже близько,— винувато сказав Вітасик.— Я пам'ятаю, ми хвилин п'ять ішли, не більше.

– А ми вже йдемо десять,— сказала Галочка.

– Може, ми не в той бік пішли? — сказала Свєточка.

Вітасик опустив очі.

– Треба вилізти на дерево і подивитися,— сказав Ігор.— Ти ж кажеш, що каланча здоровенницька. То її з дерева неодмінно буде видно.

– Я! Я! Я полізу! — вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.

Їй так хотілося саме зараз, після прояву дівчачої слабодухості подружок, довести хлопцям свою спритність!..

Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, і Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.

– Ой! — зойкнули одночасно Галочка й Светочка.

Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.

– Ха!.. Ха-ха!.. М'яка посадка... Хи-хи-хи... От летіла! Правда ж?

Щось у лісі репнуло,

Баба з дуба гепнула.

Так тобі, бабо, й треба,

Щоб не лазила на небо!

Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання...

– Ой! У тебе ж кров! — скрикнула Галочка.

Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.

– Ет! Подряпина! — махнула рукою Макароніна.— Зараз листочком заліплю і все.

Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинялася. Рана була глибока — падаючи, Макароніна напоролася на сук.

– Ого-го! — сказав Валера.

– Угу-у! — промимрив Вітасик.

А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.

– Ут! Не зупиняється чогось...— зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.

– Ого-го! — повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.

– Угу-у...— ледь чутно промимрив Вітасик.

– Треба... треба швидку допомогу...— якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була явна дурниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш швидку допомогу? Але він мусив хоч цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.

Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну.

– Не зупиняється, ти диви...— прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.

Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами у двадцять хвилин. А кров тече й тече.

– Треба негайно перев'язати,— сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.

– Чим? — звела брови Свєточка.

– Ану допоможи! — рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого білого фартушка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.

– Ой! Нащо?! — тихо, самими губами промовила Макароніна.

– Мовчи!.. Ану давай!..— і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.

Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від свого фартушка. А потім ще одну одірвала Галочка.

Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні... І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.

Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось у горлі і боялася розплакатися.

А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні...

Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши "стільчик", і наказали:

– Сідай!

– Та ні, я сама, не треба!

– Сідай! — владно повторили вони.— Ти що, не розумієш — тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!

І Макароніна сіла і обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.

Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:

– Ну, давайте вже ми! Давайте!

Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались.

Але й тоді спершу показали, як треба робити "стільчик", пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.

І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.

До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі і благополучно домчали Макароніну додому...

...Чотири дні Макароніна в школу не приходила.

А на п'ятий день двері класу розчинились і... всі здивовано ойкнули — ніхто її спершу не впізнав.

Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові — великий білий шовковий бант. І біла пов'язка на лівій позі майже не кидалась у вічі.

І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна — дуже гарненька дівчинка...

* * *

За третьою ж партою, поруч з Макароніною, сидить Ярик Божко. Як і Шурик Бабенко, він тихий, непомітний і скромний. Про таких завжди кажуть, що він і мухи не скривдить. Чи є він у класі, чи нема його — мало хто й помічає.

Але одного разу...

Ярик Божко

Одного разу Ярикові приснилося, що Ігор Дмитруха — не Ігор Дмитруха, а граф Монте-Крісто. У чалмі, з павиним пером, у мінливому, як у циркового фокусника, халаті, він сидів на атласних подушках У своїй печері скарбів, а перед ним стояв навколішках весь четвертий "Б" клас. Граф Дмитруха дивився кислим поглядом, кривився і казав, як звичайно казала Ліна Митрофанівна, коли учні погано поводилися на уроках: "Ну куди це годиться!" Учні хором жалібно спитали: "То не даси?"

Ігор Монте-Крісто ворухнув нижньою щелепою і пхекнув: "Обійдеться..."

Прокинувшись, Ярик зітхнув так глибоко, що мама стривожено запитала:

– Тобі щось болить? Ти, може, захворів? Ярик ще раз зітхнув і сказав:

– Чого там болить... Нічого не болить...

– А чого ж ти зітхаєш?

– Просто так... Що казати?..

Хіба мама зрозуміє?..

Нічого вона не зрозуміє. Мами таких речей ніколи не розуміють.

Ви думаєте, просто так, з доброго дива наснився Ярикові Ігор Дмитруха в образі графа Монте-Крісто?.. Ні!.. Бо Ігор Дмитруха — це... Чесно кажучи, графу Монте-Крісто далеко до Ігоря Дмитрухи. Граф Монте-Крісто — вигадка, в уяві, а Ігор Дмитруха живий-живісінький, он сидить через одну парту. І що ті казкові графові брильянти-діаманти порівняно з багатством Ігоря Дмитрухи!.. Юринда!

Ігор Дмитруха мав те, чого не мав ніхто!..

І чого той граф Монте-Крісто ніколи не пробував і навіть не нюхав.

І за що він, безперечно, оддав би всі свої брильянти-діаманти.

Ігореве багатство називалося "кау-гуммі".

Або жувальна гумка.

Або попросту жувачка чи жуйка.

Брат Ігоря Дмитрухи Едуард Дмитруха був спортсмен, майстер спорту — баскетболіст, часто їздив на змагання за кордон і звідти привозив Ігореві оте щастя. Ігор, звичайно, приносив у клас і, кого хотів, того частував, а кого не хотів, того не частував. І ті, кого він частував, щасливо поблискуючи очима, плямкали на уроках. А ті, кого він не частував, або неприховано заздро позирали на щасливчиків, або гордо вдавали, що це для них — тьху! — і заздрили потай, у глибині душі.

Ярик заздрив потай.

Якої тільки жувачки не приносив Ігор Дмитруха!.. Була в нього і пласкенька, довгастенька, у різноколірних обгортках, наче тонюсінькі шоколадки... І в целофановому мішечку, схожа на цукерки... І в тюбиках, як ото карамель "Спорт" по вісім копійок...