Його останній уклін - Артур Конан Дойль

- Зараз я почуваю себе на двадцять літ молодшим, Холмсе. Ніколи ще не був такий щасливий, як тоді, коли одержав вашу телеграму з проханням приїхати автомобілем до Гаріча. І ви, Холмсе, теж анітрохи не змінилися, хіба що оця жахлива борідка...

- Батьківщина вимагає жертви, Ватсоне,- мовив Холмс, смикнувши себе за борідку.- Завтра це стане лише недобрим спогадом. Зголю бороду, зміню ще трохи обличчя й знову стану в готелі «Кларідж» самим собою - таким, як був до цієї американської штучки... пробачте, Ватсоне, я зовсім, напевно, забув англійську мову,- таким, як був до цього виступу в ролі американця.

- Але ж ви покинули роботу, Холмсе. Ми чули, що ви живете самітником серед бджіл та книжок на маленькій фермі в Сасексі.

- Саме так, Ватсоне. Ось плід мого дозвілля, праця моїх останніх років! - Він узяв зі столу книжку й прочитав заголовок: - «Практичний посібник із бджільництва, з додатком деяких спостережень над бджолиною маткою». Як сказав Шекспір, «я зробив це, хлопчик». Погляньте на плід нічних роздумів і повних праці днів, коли я стежив за працьовитими бджілками так само, як колись за злочинцями в Лондоні.

- Але як сталося, що ви знову взялися до роботи?

- Мені й самому дивно. На міністра закордонних справ я не зважав би, але коли вже сам прем’єр зробив ласку відвідати мій скромний прихисток!.. Річ у тім, Ватсоне, що цей джентльмен на канапі - занадто твердий горішок для нас. Зі свого боку це найкращий фахівець. У нас увесь час щось було не до ладу, й ніхто не міг зрозуміти чому. Деяких агентів підозрювали, ловили, проте було видно, що ними керує чиясь дужа таємна рука. Конче потрібно було її викрити. На мене тиснули, наполягали, щоб я взявся за цю справу. Вона коштувала мені двох років життя, Ватсоне, але ці роки принесли чимало приємних хвилювань. Спочатку я вирушив до Чикаго, пройшов школу в таємному ірландському товаристві в Буфало, завдав неабиякого клопоту констеблям у Скіберині й нарешті привернув до себе увагу одного з агентів фон Борка; той відрекомендував мене як найпевнішу людину,- отже, як бачите, роботи було багато. Відтоді фон Борк вшановував мене своєю довірою, незважаючи на те, що чи не всі його наміри руйнувались і п’ятеро найкращих агентів потрапили за ґрати. Я стежив за ними, Ватсоне, й прибирав їх, тільки-но вони дозрівали... Ну, сер, гадаю, вам уже краще?

Останнє зауваження було адресоване самому фон Боркові, що спочатку важко дихав і моргав, але тепер лежав тихо, слухаючи Холмсову розповідь. Раптом обличчя його злісно перекосилось і він вивергнув шалений потік німецької лайки. Холмс, поки його арештант сипав прокльонами, швидко переглядав документи.

- Німецька мова не дуже мелодійна, але найвиразніша з усіх мов,- зауважив Холмс, коли фон Борк знесилено зупинився.- Овва, овва! - додав він, уважно оглянувши копію якогось креслення.- Ще одна пташка потрапила до клітки. Я й не думав, що цей скарбник - такий негідник, хоч і давно вже накинув на нього оком. А вам, містере фон Борку, доведеться багато за що відповідати.

Полонений важко підвів голову й вирячився на свого ворога з дивною сумішшю подиву та ненависті в очах.

- Я з вами поквитаюсь, Олтемонте,- поволі проказав він.- Хай це мені коштуватиме життя, але я з вами поквитаюся.

- Мила давня пісенька,- мовив Холмс.- Як часто я чув її раніше! Улюблений мотив небіжчика професора Моріарті. І полковник Себастьян Морен теж, бува, її наспівував. А я й досі живий і пасічникую в Сасексі.

- Клятий зраднику, подвійний зраднику! - вигукнув німець, силкуючись розірвати ремені й спопеляючи Холмса лютими очима.

- Ні, ні, все це не так погано,- сказав, усміхаючись, Холмс.- Як вам доводять мої слова, ніякого містера Олтемонта з Чикаго не існує. Я використав його, й він зник.

- То хто ж ви?

- Анітрохи не важить, хто я такий, проте якщо вже вам так цікаво, містере фон Борку, то можу сказати, що це не перше моє знайомство з членами вашої родини. Колись я розплутав чимало справ у Німеччині, тож моє ім’я, напевно, відоме вам.

- Хотів би я знати його,- похмуро сказав німець.

- Це я сприяв тому, щоб розірвалася спілка між Ірен Адлер та покійним королем Богемії, коли ваш двоюрідний брат Генріх був послом. Це я врятував графа фон Ґрафенштайна, старшого брата вашої матері, від руки вбивці - нігіліста Кльопмана. Це я...

Фон Борк здивовано сів.

- Є лише одна людина...- почав він.

- Саме так,- підтвердив Холмс.

Фон Борк застогнав і знову впав на канапу.

- І майже всі відомості йшли через вас! - вигукнув він.- Чого ж вони варті? Що я наробив? Кінець моїй кар’єрі!

- Матеріал у вас справді не дуже певний,- відказав Холмс.- Він потребує перевірки, але часу у вас на те замало. Ваш адмірал виявить, що нові гармати більші, а крейсери трохи швидші, ніж він сподівався.

Фон Борк у відчаї вхопився за власне горло.

- Свого часу виявиться ще чимало помилок. Проте у вас є одна риса, вельми рідкісна для німця, містере фон Борку: ви спортсмен і не ображатиметесь на мене, коли зрозумієте, що, обдуривши стількох людей, насамкінець виявились обдурені самі. Врешті-решт ви працювали на користь своєї країни, а я - на користь своєї,- що може бути природнішим? І до того ж,- додав він без жодної злості, поклавши долоню йому на плече,- краще буде загинути від руки шляхетного ворога. Я вже переглянув усі папери, Ватсоне. Якщо ви допоможете мені підняти полоненого, то гадаю, що нам слід негайно вирушати до Лондона.

Зсунути фон Борка з місця було нелегко: відчай подвоїв його сили. Нарешті, вхопивши німця за обидва лікті, двоє друзів неквапом повели його садовою стежкою - тією самою, якою він лише кілька годин тому так гордовито походжав, вислуховуючи привітання відомого дипломата. Після короткої боротьби його, досі скрученого по руках ременями, посадили на вільне місце в маленькому автомобілі. Поряд із ним поставили його дорогоцінну валізу.

- Сподіваюсь, вам зручно, наскільки це дозволяють обставини? - мовив Холмс, коли було скінчено останні приготування.- Чи не дозволю я собі зайвого, коли запалю сигару й суну