Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Хай уже цариця полів — їй же по штату належить, його ж діло святе: вірний кінь, гостра шаблюка і грізне кавалерійське: "Дайош!"
Згадав про свою шаблюку: лишив її в кімнаті над ліжком. Заскочить якийсь миршавий німчик (чомусь уявляв їх лише миршавими) та й прихопить. Федір аж закректав од досади і подивився знову в бік міста, на асфальт, і одразу ж помітив на ньому якийсь рух: з-за обрію, з отієї рудої чорнильної плями виповзала якась мовби ниточка. Підводи? Машини? — важко було розібрати. Тим більше не можна було розгледіти,— наші то рухаються чи, може, й ворог.
Світличний вибрав поглядом наймолодшого бійця, наказав збігати до капітана та доповісти, що на шляху помічено рух.
Поки молодик бігав, усі прокинулися, звелися на ноги. Стояли й тривожно вдивлялися в рухливу нитку, що виповзала, розмотуючись з невидимого клубка.
Повернувся захеканий посланець:
— Капітан передає, що то німці! Треба готуватись до бою! 1 не стріляти, поки гармати не почнуть...
На людей, на узлісся, на поле одразу ж упала невидима тінь. Холодком війнула кожному в обличчя, неприємно пробігла по спинах.
— Шикуйся! — скомандував Федір, і досить-таки розмаїта команда його, чіпляючись довгими гвинтівками за землю, почала невміло шикуватися в стрій. Світличний став перед строєм, помахав порожнім наганом (всі набої вистріляв у містечку): — Слухайте, хлопці, сюди! Щоб лежали й не дихали, поки скомандую! А тепер — по місцях.
Світличний вирив окопчик за десяток кроків позаду, на горбку, щоб було видно взвод. Поклав на бруствер важку трилінійку (з точнісінько такою починав воювати в громадянську), висипав поруч патрони, примостив дві гранати. ГІокрутив-новертів наган у руці: і викидати жалко, і користі мало,— поклав поряд з гранатами. Дістав із-за вуха цигарку, стромив, не запалюючи, до рота. Звузивши очі, вдивлявся в дорогу, ген аж туди, де вже не ниточка — стрічка невблаганно посувалася на них. Неозброєним оком он видно і низькі, мовби приплеснуті машини з гарматами. "Танки! Скільки ж то їх?.." Нарахував більше десятка. "Добре ж, що хоч гармати є в капітана!" Позаду, за танками, вантажні машини. Наповнені солдатами. "Щось на десант і не схоже. Невже прорвалися регулярні частини?" Світличний перевів погляд на своє військо, що порозтікалося по окопах, і таке воно йому здалося жалюгідне та немічне супроти отих танків і машин, що він аж скривився. Повернувся, оглянувсь назад: там, розтинаючи навпіл поля, теж простягся асфальт, безлюдний, мов вимерлий. "Де ж вони в біса, наші регулярні частини? Поки начухаються, од нас тільки мокре місце лишиться". Світличний зло сплюнув, вийняв з рота цигарку, понюхав, застромив знову за вухо: після бою закуримо. Спер гвинтівку на бруствер, потягнув затвор, досилаючи набій у патронник. І вже у проріз прицілу, поверх гостренької мушки, став видивлятися ворога.
Здавалося, відтоді, як помітив рух на дорозі, минуло не менше години, а колона наче приклеїлась до асфальту. Та ось тонке комарине дзижчання переросло в басовитий гул, і танки мов зірвалися з місця — навально помчали вперед. Федір подивився в бік мосту, там уже нікого не було видно — всі поховалися в окопи. Не помічалося руху і в кущах, де замаскувалися наші гармати. Майже фізично відчув, як, завмерши, напружився кожен гармаш. Він теж нетерпляче чекав першого пострілу, вгадуючи, коли пролунає: чи тоді, як передній танк доїде до он того горбочка чи отого он видолинка. Здавалося, від того, вгадає він чи ні, залежатиме успіх майбутнього бою. Але танки перемахнули через горбочок, минули і видолинок, а пострілів усе не було. "Ну, відкривайте ж вогонь! Паліть!"
СВІТЛИЧНИЙ намітив одинокого явора, що стояв зовсім близько од мосту.— далі пропускати танки не можна було.
Танк наближався до того дерева все швидше й швидше — незугарна квадратна коробка з товстою короткою гарматою попереду, з чорним хрестом на борту. Миготіли блискучі відполіровані траки гусениць, а дерево мов саме набігало на нього. Федір аж звівся на ліктях, аж дух зачаїв, чекаючи неминучого пострілу. Він не бачив уже решти колони, а бачив лише передній танк. Танк і дерево — вони швидко зближалися.
І тільки вони зблизились — ударила гармата.
Постріл ляснув по напружених нервах, мов батогом. одразу ж недалеко од головного танка, обіч дороги, зметнувся чорний фонтан, і тугий гуркіт вибуху докотився до окопів. Танк мов ще швидше рвонув уперед, його наче підхльоснув одинокий той постріл; фонтан похитавшись, став осідати, та на зміну йому на дорозі ближче, далі, поміж танками і машинами затанцювали чорні фонтани,— гарматні розрізнені постріли злилися одразу ж докупи. А танки мчали неушкоджені — Федір уже й кулак об землю побив, матюкаючи гармашів.
Та ось на передньому танкові, на боковій частині, гостро спалахнула зірочка, танк шарпонувся убік, осів, огорнувся димом. З диму вискочило кілька постатей у чорному, побігли назад, пригинаючись. Один одразу впав — лише тепер розрізнив Федір у гарматному ревиську тріскотняву гвинтівок, довгі черги єдиного станкача. Понад окопчиками пронісся радісний гомін: 'Підбили! Підбили!" — збуджені люди висувалися з окопів, щоб краще роздивитися, як горить танк, тим більше що в цей бік ніхто й не стріляв: бій клекотів унизу, біля містка.
Однак довго оте безкарне споглядання тривати не могло: гітлерівці, втративши зопалу кілька танків і добрий десяток машин, перестали врешті атакувати місток і вирішили прорвати оборону з флангів.
У роки громадянської Світличному не раз доводилося потрапляти під артилерійський обстріл. То було найнеприєм-ніше, коли лежиш безсилий, лежиш і чекаєш чергового вибуху, ї нічого не можеш удіяти, хіба що міцніше притиснутись до землі. У роки громадянської не раз доводилося лежати Федорові під ворожими снарядами, але всі оті обстріли були ніщо порівняно з оцим.
Обстріл тривав, може, кілька хвилин, може, й годину: час утратив нормальний свій вимір, години-хвилини тут нічого не важили. Федір отямився лише тоді, як враз усе стихло й раптова тиша стала не менш нестерпною й болісною, ніж ревище вибухів. Федір звів важку голову, і по його запалених, засипаних пилом очах різонуло чисте денне світло. Він аж зажмурився, а коли розплющив очі — одразу ж побачив фашистів.
Вони бігли ріденьким ланцюжком, спускаючись з протилежного боку до річечки, а позаду розверталися вантажні машини, і з них теж вистрибували солдати. Тих машин було стільки, що Федір аж оглянувся на ліс, щоб пересвідчитись, чи він ще не щез. І бійці його взводу, котрі чудом уціліли під час обстрілу, теж, мабуть, стали оглядатися на ліс, бо ось одна скоцюрблена постать вистрибнула з окопу, друга, третя.
— Стій! — закричав страшно Федір і метнувся навперейми, але так і не добіг німці мовби тільки й чекали, щоб хтось виткнувся з окопів — сипонули кулями з автоматів.
Що було далі, Світличний не пам'ятає. Він лежав і стріляв. І ще, мабуть, хтось із його взводу стріляв, не могло ж усіх перебити одразу. А німці вже були по цей бік річечки і бігом підіймалися вгору. У нього раптом скінчилися патрони й гранат уже не було під рукою, бо вискочив же зі свого окопу, нічого не прихопивши. "Ну, все, каюк!" Та німець, що біг на нього, викидаючи довгі ноги в коротких чоботях, раптом наче спіткнувся. Спіткнувся й, заламуючись у спині, став повільно осідати на землю. Інші, які бігли праворуч і ліворуч, теж стали спотикатися й падати, випускаючи з рук автомати. Лише тепер у тріскотні пострілів розрізнив Світличний басовитий стукіт нашого станкача — звідти, од мосту, довгими чергами вимітав ворога з наших позицій. І Федір, ухопивши гвинтівку з прим-кнутим багнетом, зірвався на ноги і закричав, роздираючи рота: "А... таку вашу мать! — і побіг, наставивши перед собою багнета, на фашистів, що поспіхом — скочувались до річечки. І він таки одного наздогнав, наздогнав уже біля води, хоч німець біг щодуху, вимахуючи довгими ліктями, і кургузий мундирчик на ньому аж лопотів. Та Федір біг іще швидше, розпалений люттю за те, що йому довелося щойно пережити. Він не випустив би оцього фашиста нізащо, хай би усі їхні танки навалились на нього, і коли таки наздогнав, то з усього маху загородив йому в спину багнета!
Гітлерівець ураз зупинився, досі зігнута спина його вигнулася дугою, він —-викинув догори руки, наче збирався молитися, а голову заломив набік. Федір одскочив, висмикнув багнет, німець одразу ж упав йому до ніг і харчав, і бив руками об землю, Федір одвернувся од нього і одразу ж побачив, що кілька чоловік його взводу, які піднялися слідом за ним, пригинаючись, бігли назад до окопів. Аж тепер почув, як довкола густо тьохкали кулі,— з того боку, од непорушних машин, густо сунули фашисти.
Ті, що бігли попереду, не! затрималися біля окопів — подалися до лісу. І Світличний гнався їм услід. Розумів, цього разу вже не затримати ворога, тим більше що й станкач, який їх так здорово виручив, не подавав уже голосу.
У лісі, задиханий, упав безсило на землю. Серце гупало молотом, дерева хитались, мов п'яні, дуже хотілося пити. Лежав безсилий, прислухався до недалекого бою, який лунав тут мовби ще дужче — ліс аж стогнав. Думав про свій взвод. Оглянувся в надії побачити хоч одного із своїх бійців, але поміж деревами було світло і порожньо, лише гухкала, тріщала луна.
І тоді подумав про капітана. І як не тягнуло його у глиб лісу, він, звівшись, повернув назад, до узлісся.
Бій уже вщух. Обірвався так раптово, як і почався,— жоден постріл не порушував тиші. На шляху, перед мостом, догорав головний танк, його спихали вбік два інші, звільняючи для подальшого руху дорогу, а в подовбаних, понівечених вибухами, напівзасипаних окопах густо валялися трупи. Кілька наших бійців, збитих у гурт, стояли коло самого мосту, довкола них метушилися озброєні гітлерівці. Федір до болю в очах став вдивлятися, чи не видно в отому гуртові капітана, але його, здається, там не було. Відчувши якусь полегкість, перевів погляд туди, де стояли гармати.
Звідти теж поверталися окупанти, женучи поперед себе кількох наших військових, і в одного була біла од бинтів голова, а другого двоє тягли попідруки. Але й серед них не було схожого на капітана, отже, капітан або лежить серед убитих, або йому пощастило якось урятуватися.
