Лоліта - Володимир Набоков

читаючи, вона була вiдвезена до примiської кав'ярнi. З'їла вона там порядний брекфаст, я не мiг нарiкати; навiть вiдклала журнал, щоб їсти; та вона, така завжди весела, була на подив зажурна. Я знав, що Лолiтонька може бути аж як неприємною, а тому дужився тримати себе в руках, та з хоробрим усмiхом чекав на бурю. Я не взяв ванну, не поголився, i в мене не подiяв шлунок. Хирляли нерви. Менi не подобалось, що моя маленька коханка зводила плечима й напинала нiздрi, коли я важився захопити її безневинними балачками. Я ґречно спитав, наприклад, чи знала що-небудь про забави у лiсi Фiллiс Чатфiльд, котра залишила табiр трохи ранiше, щоб поїхати до батькiв у Мейн? "Послухай", сказала Лолiта, зробивши плакучу гримасу, "давай вiднайдемо iншу тему для розмови". За тим я спробував — без успiху, як я не прицмокував — зацiкавити її дорожньою мапою. Дозволю собi нагадати терплячому читачевi (чию ласкаву догоду слiд би перейняти й Лолiтi!), що метою нашої подорожi було веселе мiстечко Лепiнґвiль, яке було десь поблизу гiпотетичного шпиталю. План був цiлком довiльним (як, на жаль, довiльною появила себе надалi не одна намiчена мета подорожi), й менi дрижали жижки, коли я питав себе, як учинити, щоб весь замисел зостався правдоподiбним, i який вигадати iнший правдоподiбний маршрут пiсля того, як ми передивимось усi кiнодрами в Лепiнґвiлi. Iншими словами, Гумберт став усе далi й далi нiяковiти. Воно було вельми своєрiдним, це почування: виснажлива, бридка задуха — нiби я сидiв поруч з маленькою тiнню когось, вбитого мною.

Iз порухом, який зробила Лолiта, щоб влiзти знову в авто, по її обличчю майнув вираз болю. Вiн майнув iзнову, багатозначнiше, коли вона всiлась поруч зi мною. Не сумнiваюсь, що другий раз це було зроблено спецiально для мене. Не з розуму, я спитав, у чому рiч. "Нiчого, тварюко", вiдказала вона.

Я не второпав i перепитав. Вона промовчала. "Ви залишаєте Брайслaнд", проголосив плакат над дорогою. Балакуча ж Лолiта мовчала. Холоднi павуки повзали менi по спинi. Сирота. Самотнє, кинуте напризволяще дитя, з яким мiцно-збудований, смердлявий мужчина енергiйно виконав статевий акт тричi за один цей ранок. Мабуть, втiлення довгорiчної мети й перевершило всi очiкування; але точнiше воно сягнуло дальше мети — й перенеслось у страшний сон. Я вдiяв необережно, глупо й пiдло. I якщо вже визнавати все, скажу: десь на днi темної вирви я вiдчував клохкотiння хотi — таким потворним було жадання, збуджуване в менi цiєю нещасною нiмфеткою! До терзань сумлiння домiшувалась нестерпна думка, що її кепський настрiй, мабуть, завадить менi знов оволодiти нею, як тiльки знайду тиху селянську стежину, де ми могли б спинитись на хвилинку. Словом, бiдний Гумберт був у жахливому станi, й поки з безтямною неухильнiстю авто наближалось до Лепiнґвiля, водiй його даремно дужився вигадати яку-небудь примiтивну гру, пiд грайливим прикриттям якої вiн посмiв би звернутись до своєї супутницi. Втiм, вона перша зiрвала мовчанку: "Ах, скрикнула вона, — розчавлена вивiрка! Як шкода це..." "Так, чи не правда", поспiшив пiдхопити розмову догiдливий, повний надiї Гум.

"Зупинись-но бiля бензинної станцiї", вела далi Лолiта. "Менi треба в уборну".

"Ми зупинимося, де схочеш", сказав я.

I далi, коли красива, затишна, велична хаща (дуби, подумав я — тiєї пори я зовсiм не знався на американських деревах) зайшлась вiдзиватись зеленим вiдлунням на гладкий бiг машини, й раптом обiч, пiщана, оторочена папроттю стежка глянула на нас, перш нiж майнути в хащу, я проказав, що ми — "Далi їдьмо!" верескливо урвала Лолiта.

"Слухаюсь. Нема чого яритись" (куш, бiдний звiре, куш!).

Я скоса поглянув на неї. Слава богу, малятко всмiхалось! "Кретин!" проговорила вона, солодко всмiхаючись менi, "Гадюка! Я була свiженькою стокроткою, i дивись, що ти зробив зi мною. Я, власне, мала б викликати полiцiю й сказати їм, що ти мене зґвалтував. Ах ти, брудний, брудний старух!" Вона не жартувала. В голосi її бринiла зловiсна iстерична нотка. Трохи по тому, вона стала скаржитись, втягуючи з шипiнням повiтря, що їй "там всерединi все болить", що вона не може сидiти, що я розворошив у нiй там щось. Пiт котився менi по шиї, й ми ледь не переїхали звiрятко — не вивiрку, — яке перебiгало шосе зi здiйнятим трубою хвостом, i знову моя зла супутниця обiзвала мене негiдником. Коли ми спинились бiля бензинного пункту, вона видерлась без жодного слова й довго не була. Повiльно, ласкаво, похилий друг зi зламаним носом витер менi скло — вони це роблять по-рiзному в кожному мiсцi, уживаючи цiлу гаму пристосувань, вiд замшевої ганчiрки до намиленої щiтки: цей дiяв рожевою губкою.

Нарештi вона з'явилась: "Слухай", сказала вона тим нейтральним тоном, вiд якого менi ставало боляче: "Дай менi декiлька п'ятакiв i гривеникiв. Я хочу подзвонити мамi в лiкарню. Який номер?" "Сiдай в авто", вiдповiв я. "Ти не можеш дзвонити за цим номером".

"Чому?" "Влiзай — захлопни дверку".

Вона влiзла й захлопнула дверку. Дiдусь-гаражист усмiхнувся їй свiтосяйно. Ми вимахнули на дорогу.

"Чому я не можу подзвонити мамi, якщо хочу?" "Тому", сказав я, "що твоя мати померла".

33.

В великому Лепiнґвiлi я купив їй чотири книжечки комiксiв, коробку цукерок, коробку гiгiєнiчних подушечок, двi пляшки кока-коли, манiкюрний набiр, дорожнiй годинник зi свiтловим циферблатом, каблучку зi справжнiм топазом, тенiсну ракетку, роликовi ковзани, покрiпленi до високих бiлих чобiток, бiнокль, портативну радiолку, жувальної гуми, прозорий пластиковий макiнтош, темнi окуляри, багато носильних речей — модних светрiв, штанцiв, усяких лiтнiх платтiв...

У тамтешньому готелi в нас були окремi кiмнати, та посеред ночi вона, ридаючи, перейшла до мене й ми тихенько з нею помирились. Їй, розумiєте, зовсiм нема до кого було пiти.

Кiнець першої частини.

1

ЧАСТИНА II 1.