Серця трьох - Джек Лондон

- А це й справді скидається на бездонну порожнечу,- сказав Френк, кинувши в отвір невеличкий камінчик.

Минуло кілька секунд, поки вони почули стук.

- Мабуть, і це ще не дно,- мовила Леонсія,- він міг стукнутись об якийсь прискалок і там залягти.

- Ось що допоможе нам зміряти глибину,- промовив Френк, ухопивши гаківницю, що валялась серед кісток, і лагодячись жбурнути її вниз.

Але старий спинив його:

- Священні вузлики кажуть: «Хто образить порожнечу під ногами Чіа, той помре наглою й жахливою смертю».

- Я не маю наміру ображати священну порожнечу,- всміхнувся Френк, кидаючи додолу гаківницю.- Та що ж ми маємо тепер робити, старий? Легко сказати: «З вуст Чіа до вуха Хцатля». А як це зробити? Помацай лишень священні вузлики, дідусю, і скажи тоді нам: як і чим.

Для сина жерця, пеона з потовченими колінами, вибила година смерті. Але він і гадки не мав, що сьогодні бачить сонце востаннє. Нехай би сталося що завгодно, нехай би хоч як намагався він уникнути своєї долі,- цей день мусив бути його останнім днем. Якби він і залишився на варті біля входу в печеру, його напевно вбили б були Торес і Манчено, що стежили за ним.

Але, замість чатувати при вході, боязкий пеон вирішив піти на оглядини поблизу й через це помер не на вільному повітрі. А втім, хода годинникових стрілок не змінила своєї швидкості, і він і не наблизив, і не віддалив цим свого кінця. Поки пеон був на розвідинах, Альварес Торес і Хосе Манчено підійшли до печери. Величезні, обкладені перловими скойками очі Чіа, що горіли на скелі,- це було забагато для забобонної душі кару.

- Увіходьте самі,- сказав він Торесові,- а я лишуся тут і вартуватиму.

І Торес, в якому текла завзята кров його зважливця-предка, що протягом кількох століть чесно стояв серед трупів у лаві мерців, увійшов у печеру майя так само сміливо, як уступив туди його предок.

Щойно Торес зник з очей, як Манчено, що не боявся по-зрадницькому вбити першу-ліпшу живу людину і разом з тим надзвичайно лякався незрозумілих для нього явищ природи, забув про обов’язок вартового й зник у хащах. Тим-то пеон, повернувшись заспокоєний із розвідин і охочий дізнатися секрети майя, свого батька і його священної китиці, не знайшов нікого біля входу й теж увійшов у печеру відразу після Тореса.

Останній, щоб його не викрили ті, кого він переслідував, ішов повільно й обережно. Видовисько мертвяків у залі мумій на якусь часину затримало його. З цікавістю розглядав він людей, про яких розповідали стільки історій і історія для яких урвалась тут, у передпокої богів майя. Найбільше зацікавила його мумія, що стояла на кінці лави. Схожість її з ним самим була дуже разюча, і Торес був певний, що дивиться на котрогось зі своїх предків по прямій лінії.

Стоячи перед мумією, він почув чиюсь ходу і почав шукати місця, де б заховатися. Йому спав на думку диявольський план. Знявши шолом із голови свого предка, він наклав його собі на голову. Потім загорнувся в зітлілий плащ, оперезався великим мечем і взувсь у величезні зогнилі чоботи, що мало не розсипалися, коли він засунув у них ноги. Далі він якнайобережніше узяв голу мумію й примістив її в темний куток за спинами інших мумій.

Нарешті, ставши на місце мумії в лаві й поклавши руку на меча, він прибрав ту саму позу, що була й у мумії.

Торес тільки очима стежив за пеоном, що боязко й повагом проходив поміж трупів. Побачивши Тореса, пеон раптом спинився, витріщив очі з жаху і почав бурмотіти якусь молитву майя. Стоячи лице в лице з пеоном, Торесові лишалося тільки прислухатися та обмірковувати своє становище. Зачувши, що пеон одійшов, Торес подивився йому вслід і помітив, як той спинився на закруті коридора, вагаючись, чи йти далі. Торес хотів був скористатися з нагоди й підніс уже меча, щоб розтрощити пеонові голову. Але дарма що був день, навіть година смерті пеона: остання секунда його ще не настала. Не тут, у цім коридорі, і не від Торесової руки судилось йому вмерти. Отож Торес спустив меча, і пеон пішов собі далі.

Зі своїм батьком, Леонсією й Френком він зустрівся саме тоді, як Френк просив жерця вичитати з вузликів, як і чим відкрити Хцатлеве вухо.

- Засунь руку в рот Чіа й витягни звідти ключа! - звелів старий своєму боязкому синові. Але той скорився цьому наказові не відразу й з видимою неохотою.

- Вона не вкусить тебе, вона з каменю,- глузливо дорікнув Френк.

- Боги майя не бувають кам’яні,- дорікнув йому старий.- Це тільки ввижається, ніби їх зроблено з каменю. Вони живуть і завжди виявляють свою вічну волю чи то з-під каменю, чи то крізь нього, чи то через камінь.

Леонсія відсахнулася від жерця й притулилася до Френка, немов шукаючи захисту.

- Я знаю, що зараз має скоїтись щось жахливе,- вихопилось у неї,- мені моторошно тут, всередині гори, серед цих мертвяків. Я люблю блакитне небо, лагідне сонячне світло й безкрає море. Зараз скоїться щось страшне. Я знаю, що воно має скоїтись.

Поки Френк заспокоював її, пеон доживав останні секунди останньої хвилини свого життя. А коли, прикликавши до себе всю свою мужність, він усунув руку в рот богині, пробила остання секунда, і годинник його життя спинився. Злякано скрикнувши, він висмикнув руку й глянув на зап’ясток, де з артерії виступила крапелька крові.

Ряба гадюча голова, ніби на глум, вистромила язика, а тоді, увібравши його, зникла в темряві богининого рота.

- Пекельниця! - зойкнула Леонсія, впізнавши гадюку.

А пеон, і собі впізнавши пекельницю й збагнувши, що неминуче вмре від її отрути, жахнувся, ступив крок назад, попав у яму й щез у проваллі, що його багато століть закривали ноги Чіа.

Цілу хвилину ніхто не казав ані слова. Старий жрець озвався перший:

- Я образив Чіа, і вона поглинула мого сина.