Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Мати... сестри. А ти? Чи мати з сестрами годгиі втішити младомладу вдову у її смутку, висушити такі Ічасті сльози? Покон роду нашого саме тобі велить прийти І до Данаї і стати їй утіхою замість Мезаміра, покласти край Р'беаліттям тієї младомладої жони, як і безліттю її сива. і Кедагаст видовжив з дива лик свій, та одразу ж і оскалився.

— Се що ж собі старе басиха надумала? Хоче, щоб я послюбився з Данаєю?— Ти сам зажадаєш слюбу, коли прийдеш та угледиш [яка є нвні Даная.

Сказала й пішла собі, спираючись на костур. Мовби урезонювала тим: "Подумай, отроче. Я, щоб знав, діло кажу і рЯіло не яке-небудь". Воно й правда, пощо їй здибуватись ріуао і натякати. Не інакше як мала з Данаєю бесіду або J врягледілася до розквітлої по родах Дапаї й стала на маслі: така не може лишатися без мужа-охорони. Тінь зарощів і хоті не мине її, коли залишиться сама. А з тою | тінню прийде й безліття. Ано, то вже як водиться. Де неЕнає мужа-оборони, там пнеться через поріг і обсідає жону Обида. Одначе чому наставниця саме до нього прийшла і не так заговорила? Всього лиш пригадала, що є такий поои: коли овдовіє младомлада жона, на місце усопшого чи 'гиблого мужа її має прийти його непослюблений брат і яти тоту жону під своє накриття, чи такою є воля самої иаї?

І стояв біля свого Гриваня, там, де затримала його ДанаїА наставниця, думав, і сів на Гриваня та рушив — знову умав. Відверто кажучи, йому не до слюбу зараз — не нася ще в отроцтві і не натішився привіллям, що його дає отроцтво. Та коли про слюб із Данаєю заговорила сама Даная, то чом і не піти до неї та не приглянутись, яка є нині.

"Ніби ти не був і не бачив", — нагадує сторонній голос.

"Бачити бачив, — борониться Келагаст, — та он як давно, тоді ще, як проводжала в останню путь та прощалась із Мезаміром. Чи в траурі могла затьмити ліпотою? Та й мені до її ліпоти хіба було?"

. "Ліпоту ніщо не зугарне затьмити, — знову той голос. — Ліпота завжди являє себе ліпотою".

"А от і ні. Одна вона тоді, коли прибита печаллю-осмутою, і зовсім інша, коли на серці світлий день".

"Який же він може бути світлий у Данаї-вдови?"

"У Данаї-вдови, може, й не світлий, а в Данаї-матері? Та ще в тої, що виколисала в собі мисль: у Мезаміра є брат, він не повинен лишити її з дитям малим напризволяще. Така мисль завжди уподібнюється світлій сподіванці, а де світла сподіванка, там і воскресіння. Чи жадаючим багато треба, аби піднестися духом і обернути ніч у день?

Здавалось, і не хотів думати про те, що посіяла в ньому словом-загадкою наставниця, а засів її не давав супокою весь день, не дав і тоді, як надійшла ніч. Лежав горілиць — думав про Данаю, перевертався ниць — знову думав, ба навіть чув у собі якусь тоскну потребу піти, поглянути на неї, утвердитись, чи то ж справді така, як її малює стара. Далебі, й не заснув би тієї ночі, коли б не став-таки на думці: чом і не піти та не поглянути на Данаю, коли того хоче сама Даная?

Він не належав до тих, що чують у собі сум'яття, зважуючись на неузвичаене чи й сороміцьке діло. Ото лишень і вагань було: слухатись чи не слухатися наставниці, іти чи не йти до Данаї. Коли надумав: піду, не став дошукуватися вагомої причини, вихопився на Гриваня й подався до теремка, що його обсідала у Волині спадкоємиця княжого столу. А все ж, як прибув до Данаї та спинився перед Данаєю, не міг не піддатися підспудній силі сум'яття: жона та справді постала перед ним такою, якої не видів досі та й не сподівався видіти. Худе та довге колись дівча, ото тільки й звабне тим, що мало ліпше, ніж у інших, вбрання та ще великі сині очі, довгі й пушисті коси, котрі оповивали всю її, надто на ігрищах, — видавалося тепер дивом, спроможним не лише вразити, а й позбавити тями. Гаптована шовком туніка з барвистої заморської паволоки щільно лежала на в міру розповнілому й від того до осліпу витонченому стані, а по-молодечому веселі і задерикуваті колись очі, навпаки, світили лагідною тишею, вид її, —трішки зболений, вішки зачудований, був і ліпим та милим, і якимсь зніжев-просвітленим, ніби опроміненим зсередини. — . Кликала, Данає? — завважив нарешті, що мовчить Ідовго, і похопився з словом, а вже як виголосив йото, іагнув: сказав не те, що слід, — Даная із зболено-зачудовам стала раптом сполохано-зніченою. Тиха замрія в очах іінилася іскорками ляку, ба навіть справжнього перепукення, а блідий і зніжений вид її покрився свідком жіочої цноти — червінню.

— Хотіла порадитись, Келагасте, — мовила через силу, вясе, що не одразу зборола в собі тоту ніяковість. — Муі на дулібах он скільки, а звіритись не кожному і тим іе не з усім можу.

розглянулась і вже тоді запросила пройти до сусідньої ті, сісти на достойне високого гостя місце.

— Були у мене старійшини родів, — силилася затьмити і ще непоборену ніяковість словом. — Сказали, надходить t віча, на якому йтиметься про старшого серед князів у їді Трояновій. А в нас і на Дулібах немає його. Радять, ) самій сідати на отній стіл, бути княгинею, або вказати І^огось із воєвод. Думала-гадала і ні на що не зважилась. tin лячно, воєводам немає віри. Єдиний, на кого можу сластися, се ти, Келагасте. Скажи... — Вона подумала гь-другу, не зводячи з дівера аж надто пильного позирку К своїх, а вже потім повідала те, що надумала: — Скати міг би бути ним, моїм повіреним серед воїв?

— Себто привідцею дружини?

— Ано.

"0н які " — спішила потішитись мисль, а вже за мислю це.

Привідцею дружини завжди був князь. Не завжди. З волі князя міг бути хтось і з воєвод. ти і був би ним з моєї волі.

Бачив: Даная жде — не діждеться його згоди. Таки іавді тільки йому вірить чи натякає — будеш привідцею жини, то куди подінешся, станеш і мужем?

— Коли ти, жона, береш на себе таку повинність, то Buy не взяти її мені? Одначе...

— Що одначе? — не втрималась і поспішила перепитати.

— Воєвода з мене надто младомладий. Чи Даная не вів старші і достойніші бути привідцями в дружині.

— Старші не будуть уже молодими, а достойність, гадаю, де з часом, тим паче, що ти являв уже , і не раз.

— Винагородив її неприхована вдячним зором і усміхнувся

— А ворохобні серед чільних мужів через ці твої гадки не буде?

— Коли станеш поруч зі мною і станеш з вірою та правдою в серці — .не буде, — сказала й простягла свою пещеноніжну, мовби в набілі купану, руку. Простягла й поклала на його десницю. — Ти — брат мого мужа Мезаміра, се раз, а друге, є сином славного в родах наших Ідарича. Хто посміє ворохобитися, коли станемо при столі вітця мого в парі?

Казала щось і далі, та Келагаст не дослухався до тих казань. Чув: від того її доторку возбуяла у тілі кров, зродилось і стало всевладним бажання припасти устами до Данаїної руки й сказати тим Данаї: як хочеш, так і чини, я вже не піду від тебе.

Ладен був переступити через всі перестороги й стати ва ту звабну стезю, ба цілився уже переступити, та в останню мить всевладність бажання змаліла раптом і змусила бути дорослішим та поміркованішим. Звівся й став перед Данаєю на весь свій, гідний роду Ідарича і справжнього анта, зріст.

— Коли так воліє Даная, най буде, як воліє: стаю під її руку й беру на себе всі її повинності.

Княжна теж підвелася й стала перед Келагастом достойною доньки антів: і висока була, і ставна, і до лиха красна.

— З вірою та правдою?

— Ано. Чи Даная не відає: якщо вже обіцяє Келагаст, то обіцяє твердо.

Як і перед сим світила на нього опроміненим зсередини і, може, саме тому до безуму звабним видом. Лишень більше снаги було зараз на ньому та ще рішучості. Прйсяйбіг, має намір сказати щось, а то й вчинити таке, чому й сама не годна повірити, та не стає одваги переступити через саму себе.

— Може, Келагаст хоче глянути на небожа?

— А то ж як. Чи годен піти із сего теремка, не побачивши і не привітавшись із тим, хто продовжить рід брата мого?

— То ходім, покажу.

Йшла попереду й манила за собою звабами, брала дитя до рук — і ще знадніш манила. Бо не лише вид, очі її, такі теплі і такі осяйні, — вся вона променилася, осміхаючись, та хвалячись сипом своїм, та тішачись з того, що має його.

— Як найменувала пебожа, Данає?

— Ім'ям вітця його — Мезаміром, — не сказала — виспівала ті кілька слів.

Стояв і милувався нею, її турботами, и тоді вже, як передала малого Мезаміра няні та стала перед ним, націлена казати щось, не захотів слухати, підніс до уст її десницю й поцілував підкреслено вдячним цілунком.

Коли виходив, нагледів Данаїну наставницю й поспішив відшукати привід відійти з нею осторонь.

— Бабця може принести мені якусь там тасьму? — звернувся до неї тоді вже, як спинивсь біля Гривадя. — Нелад тут, у сідлі, тра закріпити.

— Чом ні, зараз принесу.

. Даная стояла надто далеко, щоб чути, про що говори'.тимуть. А проте, коли наставниця надійшла, заговорив І утаємничено-стишено.

— То все є правда?

— Що саме?

— Ну, що Даная волів, аби я поклав крам її вдовиному | безліттю?

— Мені, молодче, не личить казати неправду, — роз, гнівалась. '., — Стривай, — зупинив її. — Я ось що хочу запитати:

Наставниця чула про те 8 уст самої Даваї чи всього лиш Здогадується? Якщо чула і певна, так насправді й є, то най скаже Данаї ще одну правду: я згоден взяти її під своє накриття.

— А сам ти не годен сказати того?

— Скажу, одначе опісля вже.

— Йой, — не без глуму засміялася наставниця. — Що то ,за мужі пішли тепера. Стару бабу просять, аби умкнула дівку.

— Що вигадуєш! — розгнівався. — Чи про умикання йдеться?

— А то пі? Гадаєш, така, як Даная, сама прийде і скаже: "Бери мене, хочу бути твоєю".

Сказала й пішла пріч. А він, Келагаст, мусив лишатися сам на себе й тетеріти з дива. Се що ж вона собі думає, та стара карга? Апо, що думає і що рече? Де видано, аби умикали кііяжу доньку, та ще вдову, та до всього коли не сьогодні, то завтра княгиню? З глузду з'їхала. Присяйбіг, не інакше, як з'їхала.

Вихопився на Гриваня і погнав спересердя чвалом. Схоже, що мав намір розвіяти все те по вітрові. Та ба, і чвал ие допоміг. Перегодом упевнився: час теж не допомагав... Одие, Даная нічо не робить, аби став привідцею дружини, а друге, сама не йде ані з мислі, ані з серця. Як заронилася туди непереборною звабою, так і не перестає бути нею. Водив молодців на стрільбище і клопотався стрільбою, а думав про Данаю, уривалася мить лишитися самим із собою та розібратися в собі — бачив Данаю і тільки Данаю.