Володарка Понтиди - Косач Юрій

Ви — ні в тих, ні в сих. Не бійтеся нічого — ви серед приятелів. Вам бажають тільки добра. Ясновельможний граф вже нераз дав докази своєї симпатії до вас, а оце дає їх знов. Якщо б не його люди, то ви сьогодні не жили б. На жаль, ми надто пізно дізналися про ваш поєдинок і не встигли прибути на час. Розбишак покарано — будьте певні, інквізиція вже зайнялася ними. З деяких причин, які ви пізніше знатимете, ми лишили Христанека в спокої, але словом честі гарантую вам покару і для нього. Таким чином, хіба не ясно вам, що все діється для вашого добра?..."

"Ваша світлосте, — звернувся я, перебиваючи Афендикову мову, до графа, який пахкав люльочкою і через дим мовчки спостерігав мене, — я вдячний вам за вашу прихильність і нічого в світі я собі не бажав би як вашої доброзичливості, але я повинен вам сказати те, що вже говорено панові Афендику не раз і не двічі. Які б не були ваші добродійства по відношенні до мене, але ви не зобов'яжете мене до служби вам, яка, я певен того, звернена проти безпеки й інтересів однієї особи, яку я шаную і кохаю понад усе. Це я хотів вам сказати, щоб не було непорозумінь. Я — цілком у ваших руках і дійте як знаєте..."

Виснажений довгою мовою, я впав на подушки, а граф нахилився до мене і поплескав своєю рукою в діамантах по моїй худій руці, що, до речі, мені скажено боліла.

"Це мені дуже подобається, кавалере, — ота ваша заява, — сказав він, — знав вас, знав, але тільки з оповідей вашого доброго земляка. Не помилився він — ви юнак меткий і, головне, — на вас можна покластися, вам довіряти. Пробачте нам насамперед за деякі містифікації. Мене і Афендика, пробачте. Але це було доконче потрібне, бо, звольте знати, що справа поважна. Це справа, ну, я б сказав навіть — державного значення. Поясніть йому, Афендику..."

Мій землячок, що його грімаси і поведінка була при графові ще більш улеслива, ще більш цукрована, зложив і свої рученята на животі і заскрипів своїм притишеним канцелярським голосом:

"— Ваша помилка, кавалере Рославець, полягає в тому, що ви — його світлість графа та й мене, — покірного вашого слугу, вважаєте заклятими ворогами княжни Володимирської чи пак імператориці Єлисавети II, Dei Gratia королеви України і Понтиди та всіх Русей владарки. Вас здивує, коли освідчу вам, що й ми їй сприяємо і сприяли всією душею. Все, що ви чули досі від мене, було нещире, а чому, спитаєте? Бо ми хотіли переконатися, чи справді ви такі вірні справі її величності, чи це тільки ваша примха. Коротко кажучи: чи можемо вам довіритися..."

"Ви хочете сказати, — перебив я його, — що все те, що ви говорили мені в Парижі та й потім, це було тільки маскування?"

"Найзвичайнісіньке, мій пане, — захихотів Афендик,— тільки ваша недосвідченість і юність не догляділи того. Ми хотіли вас випробувати так, як пробують золото — чи щире воно. Водночас ми берегли вас мов тую зіницю ока".

"Так чого ж ви, з біса, мовчали і мені не сказали того! — кволо вигукнув я, — невже стільки часу треба було, щоб переконатися, що я не шальвіра?"

"Тож бо то, дорогий земляче, — знов уклонився Афендик, — знаючи вашу палкість, молодечий запал, порвистість, ми не хотіли поспішати. Якби то тільки ви входили в гру! Зважте, що його світлість граф Олексій Григорович також визнав дочку покійної імператориці Єлисавети Петрівни і славного козака Олекси Розума законною володаркою. Але чи не слід було дати справі визріти? Чи можна ось так, ні з того, ні з сього, проголосити це? Уявляєте собі, мій друже, що це означає, коли такий славний і хоробрий воїн, граф Орлов, якого ім'я нині на устах усієї Європи, проголосить свої вірнопіддані почуття і беззастережну вірність безталанній онуці Петра Великого?.."

Він повернув своє щупаче обличчя до графа і мені здалось— підморгнув. А граф пустив цілим клубом дим із люльки.

"— Гаразд, — озвався я, — а чому ж тоді граф із своєю ескадрою бомбардував оце недавно Рагузу, домагаючись видачі королеви Понту?"

"— Кожна політична дія має свої закони тактики, — скривився Афендик, — чи ви не збагнули, що це тільки стратегія? Тільки воєнний маневр! Невже ви гадаєте, що граф, мавши під собою таку силу на морі, не завагався б не то що збомбардувати, але зрівняти з землею не лише Рагузу? Та ж тільки півроти графових морських гвардійців могли б довершити арешту княжни Володимирської і, повірте мені, — ніхто не писнув би на її захист... Це була невелика демонстрація нашої сили..."

Так, зрозуміло, я це знав краще від нього. Однак мені ніяк не містилося в голові те, що цей чоловік, якого я ще недавно цурався як шпика, мізерного яриги, якого мармиза викликала у мене тільки погороду, тепер мав би стати моїм однодумцем! Я хотів почути графове слово. Признатись, я вірив би йому більше.

"Це правда, — озвався своїм співучим і приємним голосом адмірал Орлов, — люди звикли єднати мене з узурпаторкою, хоч, правду сказати, там більше мій братік Григір старався, ніж я. Узурпаторка добре знає, що я думаю про неї..."

Він загоготів і кинув слівце, якого імператориця Катерина напевно не хотіла б почути. Шлафрок його від реготу аж розхилився і на дужих грудях зазолотився хрестик. Його рубашність мені подобалася.

"— Чи ви розумієте тепер, кавалере Рославець, — затер руки Афендик, — що й його світлість, з уваги на інтриги і підшепти проти нього, поширювані деким у Петербурзі, мусить до часу робити добру міну до злої гри. До часу — повторюю, а час цей ось-ось наближається..."

Хоч і якою цікавою була для мене розмова, але вона мене втомлювала. Граф це побачив і підвівся та знов поклав свою широку п'ятірню на мою кволу руку.

"— Швидше виздоровлюйте, Рославець, відпочивайте, нічим не журіться. Як тільки стане вам краще, будемо робити велике діло, козаче..."

І безжурно регочучи, він підморгнув мені, виріс аж до стелі своєю дебелою постаттю велетня і вийшов із моєї кімнати, а за ним поплентався і Афендик. Ще й за дверима чув я розкотистий регіт велетня.

Я ще був надто кволий, щоб боротися з дрімотою.

Вона засотувала мене і я западав у довгі, хвилясті години півсну, пів'яву. Постаті чергувались біля мене — черниці, лікаря, служок, іноді виринала пика Афендика з його жаб’ячими очима з-за окулярів.

В кімнаті було тихо, чути було тільки як капає віск із свічок або як черниця шелестить чотками, беззгучно мовлячи свої молитви. Мені давали мікстури й бальзами, перев'язували мої рани. Я стогнав, іноді горів у фебрі, але свідомість мене не покидала вже ні разу — все, що скоїлось зі мною за цей час, чітко тепер виступало, коли я лежав серед моторошної тиші, в цій притьмареній кімнаті і думав, скільки то припаде ще на мойому віці ось таких витівок долі?

Три чи чотири дні минуло після графового візиту у мене, й я почав швидко поправлятися. Рани мої гоїлися, правда, я ще був кволий, але мав вовчий апетит і снагу до життя. З кожним днем, з кожною годиною, мені хотілося нарешті встати з ліжка, обірвати ті здокучілі завіси з вікон і перебувати з веселим днем, з молодим життям. І тоді тільки я почав передумувати як слід всю зміну мого становища. Більше того: мені видалось, що фортуна стала ласкавішою до мене; все лихо було в мені, в моїй палкій вдачі, в моїй довірливості, в нерозважності. Не диво, що граф і Афендик витратили стільки часу, щоб мене перевірити. Звичайно, що такому не легко йняти віру. Крім того я був досі самотній, мій розум не міг обійняти всього, чим мене випробувала доля. Тепер, однак, Фортуна сама веде мене за руку, все якось проясніло, я наблизився до верхів'їв. Чи думали мої батьки, чи гадали коли-небудь, що їхній син втішатиметься довір'ям одного із найзнаменитіших мужів доби?.. А що скаже тепер на те все княжна? Бо ж наслідки приступлення цього мужа до справи княжни, як подумати, просто необчислимі. Це цілковито зміняє всю справу і її ситуацію.

Що ж, граф Олексій Орлов — це не підлі креатури — Доманський, Христанек або Рокатані, ба, куди до нього і Радзівіллам або Рошфорам де Вількурам! Швидше, тільки швидше, стати на ноги! А бідні граф Вонсович та абат Гронкі? Чи сниться їм, де і з ким перебуває тепер їхній приятель, якого вони поблажливо вважали сердегою, але напевно й невдахою?

Черниця, яка пильнувала мене, говорила, що мені либонь сняться хороші сни, бо я сплю і посміхаюсь. Але що з наш вона, ця істота, схожа на сіру мишу? Кращого сну не може бути як тільки життя; це наше дивне і таїнне життя.

2

До карнавалу було ще далеко, але я крізь розхилене вікно бачив як забавляється Венеція: починалась бо "Сенза", старовинний, великий ярмарок. І музика, і сміх дівочий, що я його чув попід вікнами, і вигуки продавців, бадьорили, заохочували мене до життя. Граф Орлов від'їхав до своєї ескадри з тим, щоб незабаром повернутись, а перед тим ще зайшов до мене на хвилину і обдарував мене по-князівськи. Насамперед він приніс мені патент на секунд-майора морської гвардії. Вищої ранги він не міг мені, як мовив, дати із-за мойого молодого віку та недосвідченості. Крім того він подарував мені табакерку, саджену діямантами і яспісами як ознаку особистої симпатії та при мені наказав панові Афендикові видавати мені стільки грошей, скільки мені буде потрібно, відповідно до мойого стану і моїх завдань. Щодо княжни Володимирської, то він велів мені як тільки видужаю, з'явитись у неї та передати їй його найкращі бажання і запевнення у відданості. Він, мовляв, готовий із своєю ескадрою ставитись до її наказів кожної хвилини. Але все це дуже секретно, тільки до віч, покищо... Це велика, державна таємниця.

Нічого говорити, що ці подарунки і дружба людини, були для мене зразком галантності і лицарськості. Все це не тільки піднесло мене на духу, але й тілесно підбадьорило. Я почав уже вставати і з палічкою проходжуватись по кімнаті та з вікна дивився на Венецію, а на другий тиждень вже почував себе зовсім здоровим. Тільки шрами на мойому обличчі вказували на недавно перебуту лиху подію. Але я знав, що тепер фортуна обернулась до мене і відплата ланцям, які привели були мене до такого жалісливого стану, не за горами. Афендик, хотів чи не хотів, мусів виконувати накази графа і вручив мені на початок чималу калитку з дукатами. Насамперед мені слід було одягнутися і я придбав декілька каптанів наймоднішого коліру: кармазинового, "мазарінівського", блошиного, фісташкового, морського; я закупив куфри англійських манжетів, паризьких камізоль і шліфів, черевиків з червоними закаблуками, не кажучи про найрізніші дрібниці як пряжки, застіжки, дармовиси, бинди і маски, не забувши при тому і модних венеціанських "табарро" — коротких плащів у білому та блакитному колірі з золотими защіпками та палічок із срібними галочками.