Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Що везете в тій колясці,

Бо інакше вам капут!»

Стали монахи, зжахнулись,

Далі кажуть: «Пане любий

Ми не є погане плем’я,

Ані дідьче, ми черці.

Хто там їде в тій колясці -

Ми не знаємо. Самі ми

Поспішаєм у святого

Бенедикта монастир».

«Брехуни! мене не здуриш!» -

Крикнув лицар і коняку

Сп’яв острогами та й просто

Списом на черця погнав.

Був би, певно, скрізь-наскрізь

Проколов йому живіт,

Та чернець не ждав, а з мула

Кинувшись, беркиць під пліт.

Другий бачить, що біда,

Шарпнув мула вбік уздою,

Скочив в рів, а відси в поле

Та й погнав навпроцапи.

Отаке сповнивши діло,

Дон-Кіхот поїхав гордо

Назустріч колясці - славну

Там пригоду він найшов.

А бенедиктинець бачить,

Що той чорт у блясі вже

На його не диба душу,

То й вільніше відітхнув.

Ось він рачки, хильцем-хильцем

Виповз із рову, на мула,-

Як шурне у чисте поле,

Тільки порох закуривсь.

Швидко здибав свого фратра,

Що, відсапавшись, край жита

Ждав, що далі з того буде,-

Аж розплакались оба.

«Фратер, що за біс якийсь

Учепився нас? - промовив

Перший.- Що було з тобою?

Він не вбив тебе? Пустив?»

«За гріхи се наші, брате,-

Мовив другий, цокотячи

Із переляку зубами,-

Смерть зирнула в очі нам!»

І оба хреститись стали

І молитись та зо страхом,

З каяттям у монастир свій

Манівцями поплелись.

«Радуйтесь, прекрасні дами,-

Мовив тим часом наш лицар,

Наблизи́вшись до коляси,-

Ви тепер свобідні вже.

Чорна шайка та злодійська,

Що вас силоміць везла

На затрату, перхла в поле,

Моїм списом поражена.

А щоб знали ви, хто вам

Висвідчив таку прислугу,-

Я се Дон-Кіхот з Ламанчі,

Блудний лицар, ваш слуга.

Блудний лицар, а невольник

Дульчінеї із Тобозо.

К ній ви їдьте, їй скажіте

Все, що я зробив для вас».

Розбалакався наш лицар

І не швидко б і скінчив,

Аже тут наблизивсь до нього

Подорожніх дам слуга.

То біскаєць був, конюх.

З мови лицаря второпав

Лиш тото, що до Тобозо

Він вертатись їм велить.

Се розлютило його.

«Йдіть до чорта, пане лицар!

Не спиняйте нас в дорозі,

Бо вас заб’ю, як сверщка».

Гордо глянув Дон-Кіхот

На слугу. «Не будь ти лицар,

Я б з тобою тут лицарську

Мав розправу, ти, блощице!»

«Я не лицар? Я блощиця?

Брешеш ти, сухая тико!

Я біскаєць, а біскаєць

Кождий лицар, чорт бери!

Ну-бо, киньте сю коцюбу,

А возьміть за шаблю! Я вам

Гнеть покажу, чи я лицар!» -

Так біскаєць говорив.

Не сказавши й слова більше,

Дон-Кіхот свій спис відкинув,

Виняв шаблю й на біскайця

Рушив, наче кіт на миш.

Та біскаєць тож не заєць.

Шаблю з піхви, а з коляси

Вхопив подушку візницьку

Шкіряну замість щита.

Ледве лицар наблизився.

Як не втне його біскаєць

У рам’я! Напевно, був би

Пересік його напів.

Але лицар захистився,

Своїм щитом. Не чекав

Наш біскаєць, що дальш буде,

Але ще раз рубонув.

В голову попала шабля,

Відкусила, мов собака,

Часть лицарського шолома.

Ще й пів-уха на закуску.

Гей, розлютився наш лицар!

Встав у стременах, обіруч

Вхопив меч і наче громом

Враз біскайця оглушив.

Зверха в тім’я меч талапнув,

Та хоч не розсік доразу

Голови задля подушки,

То, проте, такий міцний

Був удар, що у біскайця

Аж свічки в очах засяли,

Кров із уст, із ух, із носа

Бризнула, і він, мов сніп,

Впав на землю. Дон-Кіхот

Гнеть зіскочив з Росінанта,

До очей йому наставив

Вістря свойого меча.

«Піддавайся! - крикнув грізно.-

Піддавайсь, коли не хочеш,

Щоб я тут в отсій же хвилі

Голову тобі відсік!»

Та біскаєць був зомлілий,

Лежачи, ногами дригав

І харчав, і, певно, був би

Не добром скінчився бій,

Якби дами із коляси,

Бачачи, куди йде діло,

Не повисідали живо,

Щоб спасати конюха́.

Ось вони просити стали

Лицаря, аби дав спокій.

«Га, як так, відмовив гордо

Дон-Кіхот,- най буде й так.

Сьому лицарю готов я

Дарувать життя, лиш мушу

Ставити одну умову,

Від котрої не відступлю:

Най мені він прирече

Зараз їхать до Тобозо

І прекрасній Дульчінеї

Там віддать себе в услуги».

«Добре, добре»,- прирекли

Переляканії дами,

Навіть не дочувши добре,

Що там лицар говорив.

«Га, як так,- сказав наш лицар,-

То прощайте, красні дами!»

І, вклонившись чемно, сів

На коняку та й поїхав.

Не проїхав десять кроків

Дон-Кіхот до того місця,

Де лишив був Санчо Пансу,

Коли сей на землю - тиць!

«Пане,- каже,- от тепер ви,

Певно, царство вже здобули,

То зволіть мені в владання

Дать обіцяний остро́в!»

«Сину мій,- відмовив лицар,-

Не здобув я ще остро́ва,

Тільки стратив ось півуха,-

Та бог ласкав ще на нас!