Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
- Можеш запалити свічку,- мовив він, ставлячи її на стіл.- Ось тобі книжка, читай, поки по тебе не прийдуть. На добраніч!
- На добраніч,- тихо сказав Олівер.
Єврей підійшов до дверей, озирнувся на хлопчика, а тоді зупинився й окликнув його.
Олівер підвів очі й побачив, що Фейгін показує на свічку: мовляв, запали. Хлопчик запалив її й поставив свічника на стіл. Старий, насупивши брови, похмуро дивився на нього з темного кутка кімнати.
- Стережись, Олівере, стережись! - сказав він і грізно покивав пальцем.- Сайкс людина жорстока. Коли його власна кров скипає, пролити чужу йому за іграшку. Хоч би що сталося - мовчи. Роби все, що він велить. Запам’ятай це! - Вимовивши останню фразу з особливим притиском, Фейгін зобразив на своєму обличчі страхітливу посмішку і, кивнувши головою, вийшов з кімнати.
Залишившись на самоті, Олівер підпер голову рукою і з тяжким серцем замислився над тим, що почув. Та чим більше він розмірковував над Фейгіновою пересторогою, тим менше розумів, що за нею криється. Він не міг збагнути, з якою зловмисною метою його відсилають до Сайкса й чому тієї самої мети не можна досягти, залишивши його у Фейгіна. Після довгих роздумів Олівер дійшов висновку, що він, певно, буде грабіжникові за слугу, доки той не підшукає собі когось кращого. Олівер так напоневірявся в своєму житті, натерпівся тут таких страждань, що ця нова переміна вже не могла глибоко засмутити його. Кілька хвилин він сидів занурений у свої думки, а тоді тяжко зітхнув, зняв із свічки нагар і розгорнув книжку, яку залишив йому Фейгін.
Спочатку він неуважливо гортав її, та незабаром якийсь пасаж привернув його увагу, і він заглибився в читання. У книжці йшлося про знаменитих злочинців і про кару, яка їх спостигла; сторінки її були зачитані, заяложені. Хлопець читав про злочини такі жахливі, що аж кров холола в жилах: про таємні вбивства на безлюдних дорогах; про трупи, сховані від людських очей у глибоких ямах та на дні криниць; проте навіть найглибші могили не могли вдержати в собі ті останки й по багатьох роках викидали їх на поверхню. Від цього жахливого видовища вбивці божеволіли, зізнавались у своїх злочинах і благали, щоб їх повісили, бо тільки шибениця могла покласти край їхнім душевним мукам. Олівер читав і про людей, які в ліжках своїх серед ночі давали волю розбещеній уяві і, спонукувані нею (як потім вони розповідали), чинили вбивства такі криваві, що в читача мороз пробігав поза шкірою й тремтіли руки та ноги. До того ж змальовувалися всі ці страхіття так яскраво й детально, що пожовклі сторінки, здавалося, були просочені загуслою кров’ю, а слова шелестіли у вухах, неначе нашіптувані замогильними голосами забитих.
Охоплений жахом, Олівер згорнув книжку й відкинув її від себе. Потім упав навколішки й почав благати бога, щоб той уберіг його від лиходійства й краще зразу прибрав до себе, аніж прирік на таке страшне злочинне життя. Поволі заспокоюючись, він тихим, уривчастим голосом молив порятунку від нової небезпеки, благав господа зглянутися на бідного, всіма покинутого хлопця, який ніколи не знав любові друзів і рідних, і, якщо можна, допомогти йому зараз, коли він, нещасний і самотній, опинився в цьому кублі зла і розпусти.
Він скінчив молитись, але все ще затуляв обличчя руками, коли шурхіт змусив його озирнутись. Коло дверей стояла якась постать. Здригнувшись, він скрикнув:
- Що це? Хто це?
- Я. Це я,- відповів тремтячий голос.
Олівер підніс над головою свічку і впізнав Ненсі.
- Постав свічку,- попросила дівчина, відвертаючись.- Світло ріже мені очі.
Олівер помітив, що Ненсі дуже бліда, і, відчувши жаль до неї, спитав, чи вона часом не занедужала. Дівчина опустилася на стілець спиною до нього, заломила руки, але нічого не відповіла.
- Прости мене, господи! - зрештою вигукнула вона.- Як я могла!..
- Що сталося? - спитав Олівер.- Я допоможу вам, ви тільки скажіть. Залюбки допоможу, слово честі.
Дівчина загойдалася на стільці вперед-назад, захрипіла і схопилася за горло, наче їй забракло повітря.
- Ненсі! - скрикнув Олівер.- Що з вами?
Дівчина затупотіла ногами, затарабанила кулаками по колінах, а тоді нараз затихла і загорнулась у хустку, тремтячи, ніби її пройняв холод.
Олівер розворушив жар у каміні. Підсунувшись ближче до вогню, дівчина ще довго сиділа мовчки. Потім підвела голову й роззирнулася.
- Сама не знаю, що на мене часом находить,- мовила вона, удаючи, ніби поправляє на собі одежу.- Може, ця кімната на мене діє. Вона така брудна й вогка. Ну, Ноллі, любий, ти вже готовий?
- Я маю йти з вами? - спитав Олівер.
- Так, мене прислав Білл,- відповіла дівчина.- Ти підеш зі мною.
- Нащо? - спитав Олівер, сахнувшись.
- Нащо? - перепитала дівчина й одвернулась, зустрівшися з ним очима.- Та ти не бійся, гірше тобі не буде.
- Я цьому не вірю,- мовив Олівер, пильно дивлячись на неї.
- Гаразд, хай буде по-твоєму,- силувано засміялася дівчина.- Краще тобі не буде.
Олівер бачив, що Пенсі ставиться до нього співчутливо, і хотів уже був звернутися до неї з благанням вирятувати його. Аж раптом йому спало на думку, що, власне, ще тільки одинадцята година, на вулицях багато людей і хтось із них, може, повірить йому і прийде на поміч. Тож він підійшов до Пенсі й квапливо сказав, що готовий іти.
Але дівчина помітила його короткий роздум і здогадалась, що він замислив. Слухаючи хлопця, вона втупила в нього пильний погляд, який свідчив: вона зрозуміла геть усе.
- Тихше! - прошепотіла вона, нахиляючись до нього, і, сторожко озирнувшись, показала на двері,- В тебе нічого не вийде. Я все робила, щоб допомогти тобі, але надаремне. З тебе не спускають очей. Може, колись тобі пощастить вирватися звідси, але - не зараз.
Вражений напругою, що бриніла в її словах, Олівер здивовано подивився на неї. Здавалося, дівчина казала правду; обличчя в неї було бліде, стривожене, вона
