Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій
На перший погляд король віддавав належне війську, яке в скрутний для держави час виступило озброєно і зорганізовано на її захист і своїми вмілими сміливими діями сприяло одержанню беззаперечної перемоги в московському поході королевича Владислава.
Однак зверхній, бундючний тон, яким Замойський зачитував грамоту говорив скоріш про зневагу до козаків, ніж визнання їх заслуг. Але не це було головним в королівській грамоті, що спочатку насторожило, а потім збурило козаків так, що не дослухавши воєводу козаки вголос, перебиваючи його, почали висловлювати своє обурення. Стало зрозуміло, що грамоту король писав разом з коронним гетьманом Польщі Станіславом Жолкевським. І головним чином вона була направлена на протиставлення Сагайдачного разом зі старшиною, козацькому війську, особливо "низовцям".
Король в своїй грамоті відзначав не заслуги війська і козацької старшини в поході, а дякував Сагайдачного за те : "що гамує він і карає Військо Запорозьке, а особливо тих, що називають себе козаками, не належачи до Війська Запорозького. А також тих хто самовільно без дозволу короля нападає на турецькі міста і псує трактати з цісарем турецьким, забороняє їм ходити на Чорне море, і всяку зичливість та послужливість показує з іншими старинними товаришами своїми нам і Річі Посполитій".
Не дослухавши Замойського, наперед вискочив Яків Бородавка. Весь почервонілий від обурення він захлинаючись слиною не добираючи слів почав викрикувати свою промову.
– Панове-товариші! Низовці, брати мої! Ще не знало Запорожжя подібної зради! Ми з вами кров проливали, втрачали товаришів щоб біла кістка, старшина наша, одержувала королівські привілеї а нас козаків запорозьких до польського пана в ярмо. Вас козаки в неволю, а Сагайдачному його родині і потомству королівську ласку і опіку!
Сагайдачний, слухаючи нового київського воєводу хмурнів, але стримувався, готуючись після його виступу спростувати зміст королівської грамоти. Звиклий до екстремальних непродуманих вчинків полковника Бородавки, він спочатку вирішив і його не перебивати, проте випалені бездумно слова Бородавки були наскільки образливі і принизливі для нього, що його рука вмить була на поруччі шаблі і лише Михайло Мазепа, який був завжди поруч встиг стримати руку Сагайдачного і відвернув непоправиме. Одночасно полковники Дорошенко, Куліш і Гаркуша, обступивши Бородавку відтіснили його далі від Сагайдачного, а той лишився попереду і миттєво оцінивши ситуацію звернувся до війська і киян, які заповнили Софіївську площу.
– Шановний Людо київський! Братове-товариші, Військо Запорозьке! Ми зібралися з вами на цьому святому для всіх нас місці не для того, щоб заслуховувати польського шляхтича Замойського. Ми його ще не знаємо, але вже видно що то не рівня нашому славному батьку Василю Острозькому. Який десятиліття був київським воєводою, дбав про розквіт Києва, віри нашої православної і добробут України-Русі! Та й то сказати, ми не потребуємо ласки шляхтича Замойського, бо не він а король польський просив у нас допомоги для королевича Владислава, і від короля ми почуємо як він виконає дані нам обіцянки. От тоді і ми подумаємо чи приставати надалі на його прохання, чи нехай сам вправляється зі своїми ворогами. Він висилав до нас з проханням допомоги канцлера Сапегу, от з ним ми до короля і поїдемо, і від короля будемо знати, яка нам подяка за московський похід. А сьогодні маємо свято і право на відпочинок, то ж скористаємося своїм правом. На відпочинок мало часу, попереду нові походи і битви з ворогами віри християнської! Панове полковники, розмістіть полки та забезпечте всім необхідним!
Довбиші вдарили в литаври, в Київських церквах задзвонили святкові дзвони. А Сагайдачний запросив до себе всю козацьку старшину, яка брала участь у московському поході. Сагайдачний бачив, що його зустрічали дружина з донькою, але тому що сталося на Софіївській площі необхідно було дати оцінку і убезпечитися від повторення. Бородавка, і не він один вже рік чекають на виконання даних королем обіцянок. А те що сьогодні дозволив собі Замойський мало один наслідок, розбрат серед козаків. Єдине, чого не розумів Сагайдачний – за чиєї ініціативи діяв Замойський.
Справа в тому, що польсько–турецькі відносини продовжували погіршуватись. Доходили звістки, що сам турецький султан збирається з військом проти Речі Посполитої, щоби забрати всі полуденні землі до самого Києва, чим убезпечити себе від походів запорозьких козаків. А без козаків стримати турецьку навалу полякам не по силі. То ж чвари між козаками не з руки королю. Тому Сагайдачний схилявся до думки, що Замойський все-таки проявив дурну ініціативу, а його завдання загасити полум'я, яке ще не розгорілося.
Полковники теж розуміли складність моменту, тому швидко давши розпорядження сотникам зібралися у Сагайдачного. Яків Бородавка розумів, що мова піде в першу чергу про його вчинок. Але був налаштований на виправдання своєї поведінки. Сказане Замойським обурило не тільки його. А головне було досить подібне до правди, у всякому разі було в дусі польської політики по відношенню до козаків. Не боявся він і різких заходів з боку Сагайдачного. Похід закінчено і закони військового часу перестали діяти. Проте доки до світлиці не ввійшов Сагайдачний всі полковники напружено мовчали.
Сагайдачний зайшов у супроводі Михайла Мазепи і Максима Лободи, помолившись на образи, пройшов до покуття і мовчки сів на лаву. Трохи помовчавши підняв очі від столу і подивився на полковників. То були його побратими, з якими він був у десятках смертельних боїв. Там вони, не задумуючись, закривали собою один другого від ворогів, і вмивалися кров'ю, не відчуваючи своя то кров, чи кров побратима… Але то в бою. А проти підступу і підлоти більшість із них пасувала. Серед козаків підлість то річ не часта, а то і взагалі не можлива. Козаки були довірливі мов діти. Не зважаючи на те, що в бою вигадували скільки хитрощів та збивали цим ворога з пантелику. Але то в бою… Може тому вони так часто програвали в перемовах, особливо з поляками.
Складність розмови з полковниками полягала в тому, що Бородавка мав підстави так говорити і у нього були однодумці. Та що там! Сагайдачний, маючи трохи більше інформації, напевне знав, що поляки уклавши угоду з Москвою мають на меті розібратися з козаками, число яких постійно росте і поляки вже давно не мають на них управи. Саме тому Жолкевський згадав свої підлі звитяги, які він використав у боротьбі з Наливайком та Лободою ще в перші козацькі війни, і намовив до їх використання короля. На що той з задоволенням погодився. То ж Сагайдачний, навіть без цього інциденту, мав необхідність дати собі раду. І вже знав що сказати полковникам. Прийняте ним рішення було єдиним, проте далеко не бездоганним.
– Якове, ти знаєш чим ворог різниться від побратима, який тебе зрадив?
Всі присутні чекали різких неприємних слів від Сагайдачного і більшість зрозуміла би гетьмана. Щоби хто не говорив, чи то Замойський, чи хто інший, але те, що полковник Бородавка дозволив собі висловити перед військом і киянами не піддавалось виправданню. І тим більш несподіваним був спокійний ледь стомлений голос Сагайдачного. Бородавка не знав чи відповідати щось на це питання, чи чекати, що далі скаже гетьман. А Сагайдачний продовжив не чекаючи, що скаже Яков.
– Ти завше знаєш як буде діяти ворог. Коли він сильніший — зробить спробу тебе знищити, коли слабший — попросить милості, а при нагоді встромить ніж в спину. Від побратима ти не ховаєш спину, знаєш при небезпеці він тебе захистить. І ти ніколи навіть в найстрашнішому сні не сподіваєшся на зраду. Тому побратим який зраджує, якщо він навіть діє з найкращих мотивів, в десятки раз страшніший ворога. І його власна дурість не може бути йому виправданням.
Яків зробив спробу піднятися і щось сказати, але Сагайдачний підняв застережне правицю.
– Зачекай, Якове, дослухай. Я тебе не вважаю зрадником, та від цього не легше. Ось перед тобою сидить Максим Лобода. Він, в два роки лишився круглим сиротою. Його батько, може ти й не чув, був лицарем Війська Запорозького, і буде жити в пам'яті козаків доти, доки буде жити Військо Запорозьке. Ми студенти, Острозької академії, оплакували його загибель. Але особливо серце боліло від того, що не в чесному бою загинув гетьман Григорій Лобода. Його стратили найближчі побратими, про що він не міг навіть сподіватися. Козаки повірили ворогу, тому самому Жолкевському, який тобі задурив сьогодні голову. Може ти не знаєш, що сталося потім, я нагадаю аби ти деколи і думав трохи.
Козаки стратили гетьмана Лободу, а самі разом з жінками і дітьми через два тижні були вирізані до ноги жовнірами Жолкевського! Здається то не може бути правдою, але ось син Григорія Лободи, ось я що маю добру пам'ять, і сьогодні моє серце крає той спогад. Живий і Жолкевський, і його заповітна мрія знищити козаків, щоб і спогади про них розвіялися в Дикому полі. Та здається мені, його час настане скоріше. Так хто тоді ти Якове? Мій побратим, чи мій ворог? Чи може тобі Жолкевський побратим?
Яків Бородавка встав. Було видно, що він розгублений, проте Сагайдачний знову його зупинив.
– Не треба більше слів Якове, зрозумієш – тобі на користь, не зрозумієш зла на тебе тримати не буду.
Панове полковники, а тепер до справи! Доки ми з вами були в Московії поляки відійшли від московських страхів, розправили крила, і король з Жолкевським готує нову комісію Війська Запорозького. А татари, за рік нашої відсутності, зовсім страх втратили. Гуляють по руських землях наче у себе в Криму, пора їм нагадати хто тут господар. То ж пропоную щоби полковники Дорошенко, Бородавка, Милостивий, зі своїми полками перевірили як живеться татарам, а ми з Гаркушею, Скороненком, Кулішем підготуємо військо до сеймової комісії. А крім того є ще одна дуже важлива справа, пора і ксьондзів з єзуїтами поставити на місце бо не стає життя від них руському православ'ю! Ось такі плани. Чи будуть зауваження або інші пропозиції ?
Полковники мовчали. Вони може вперше відчули наскільки вирізняється серед них Сагайдачний. У війську завжди було прийнято старшого і мудрішого називати батьком, хоч деколи то було і смішно, коли старший по віку але менше побувши на Січі називав молодшого батьком.
