Володарка Понтиди - Косач Юрій
Пастушки, женучи худобу, також мене сахалися.
Я обійшов розлогу монастирську споруду, зайшов за північний мур, сів на камінь та й чекав. Було пустельно й тихо, тільки вільхи сумно шелевіли на ранньому вітрі. На монастирській вежі вже вибило шосту і я почав нетерпеливитися. Я міркував собі, що, коли б Христанек не з'явився, то як мені його вивабити з палацику та примусити до відвіту.
Втім за монастирським гамбаром, із-за глухої стіни почувся шерех кроків. Незабаром я таки побачив Христанека, Він був пишно зодягнений, все на ньому мерехтіло у сонці: і рожевистий атлас каптана і сріблиста парчева камізоля і золотисте шитво. Обличчя його було пихате, і хоч погляд був упевнений, але очиці його стрибали мов мишенята. За ним ішов гайдук несучи шпаги. Христанек мені з-панська вклонився і спитав, де мій секундант, бо ж він принаймні привів слугу. Я шорстко відповів йому, що мені свідків не потрібно, та й крім того я нікого не знаю у цьому місті. Якщо він уб'є мене, то очевидців не буде. Бо ж крім усього іншого, у Венеції за поєдинки таки карають. Було б добре, щоб ми якнайшвидше закінчили нашу справу. І скинувши камзола та закотивши рукави, я вихопив шпагу та став у позицію. Та й він скинув свого каптана, який підхопив слуга, добув і собі шпагу та кілька хвилин вивертав нею, пробуючи її гнучкість.
"То ж захищайся, підляче!" — вигукнув я з серцем і метнувся на нього. Очевидячки, він легковажив собі мене, бо ж нічого не знав про мої фехтувальні лекції в Женеві, тож я сам дав йому змогу трохи похизуватися своєю пихою. Спочатку я навіть прикинувся, що він мене тисне, але тільки на те, щоб узяти добру відстань. Тоді, маючи перед собою його підлу мармизу і пригадуючи собі, скільки лиха він мені накоїв, як шалений шарпнувся на нього, раз по раз атакуючи його шпагою. Я нею вигравав мов іграшкою, стрибав і відстрибував, крутився дзиґою, чортом, то напирав на нього з такою хижістю, що він не встигав захиститись своїм лезом і безпересталі відступав. Я побачив, що мій противник спочатку счудувався, звідки у мене взялася така майстерність, а дедалі його охопив таки й переляк. Тільки тепер він збагнув, що зі мною напереливки і навіть помітно сполотнів. Це мені справляло неймовірне задоволення. Нарешті негідник збагнув, що матиме заслужену заплату... Моя перевага стала безсумнівною. Я вже декілька разів легко поранив шальвіру і це налякало його ще більше, а вістря моєї невблаганної шпаги задзвеніло йому засудом смерті. Гайдук стояв наодшибі і трусився та боязко озирався, мабуть, щоб якнайшвидше покинути свого пана-невдаху.
"Що ж, мостіпане Христанек, — з усміхом говорив я, — бачу, що ви такого по Рославцеві — недотепі не сподівалися? Либонь гадали, що ви його довіку водитимете за ніс. А я тебе таки, песій сину, провчу, як покидати товариша у біді..."
Він мовчки і переляканий на смерть, невміло захищався та відступав. А коли я ще гостріше заатакував його, бажаючи нарешті скінчити цю історію, він зненацька озирнувся зарепетував: "Антоніо! Ахмете! сюди..." Вже якийсь час перед тим, мені чулося якісь шемріння і шерех за муром комори, але я не звертав на це уваги. Аж тепер вибігло звідти кілька мугирів. Це були, судячи з їх вигляду, розбишаки, конюхи, гайдуки, озброєні, хто ножакою, хто дрюком, хто залізним гаком. Самозрозуміло, це були люди, найняті Христанеком. Ясно було, що вони бігли просто на мене.
"Як? Гукнув я, стільки на одного?"
Нічого було сподіватись від бандитів чесності. Їхній злодійський пан підбехтував їх, відсунувшись на бік. Мерзотник зготував мені підлу пастку. Йшлося вже про моє життя. Я круто обернувся, стрибнув до муру, щоб захистити хоч плечі від нападу. Я захищався як сто бісів. Чуприна падала мені на очі, голова моя стугоніла, я бився навіжено. Знала, що одному ланцеві я проткнув горлянку, і він покотився по землі. Другого смальнув я по руках так, що він кинув свого дрюка і вівкаючи, побіг геть. Третьому всадив шпагу в живіт. Він упав і закачався по камінні, репетуючи і кленучи. Але їх зоставалось з Христанеком принаймні ще четверо. Шпага літала мов блискавиця з однієї руки в другу, напасники ганялися за мною по всьому оболонні і я висмикувався їм, одночасно завдаючи поран. Але котромусь з них таки вдалось зайти із-заду і полоснути мене ножем так, що я захолітався і в очах моїх потемніло.
Саме цю мить використав Христанек і боляче кольнув мене під ребро та в рам'я. Другий телепень виріс переді мною і рубонув мене у чоло так, що кров заслала мені очі. Я випустив з руки шпагу і почав осідати на каміння. Тоді щераз майнуло зміїне обличчя Христанека і я відчув гострий біль у грудях.
В хвилині, коли мене полоснула Христанекова шпага, мені зробилось тільки солоно в роті. Я побачив скравок неба, а тоді зненацька поплили перед моїми очима сині тороки наших чернігівських борів, блиснув срібнохвилий Сойм і мені здалося, що надімною шуміли розлогі дуби, а моя матінка поклала свою лагідну руку на моє чоло. Мені стало солодко-рахманно. Це вдарила моя година, це прощалася моя душа з життям. І полинула у блакиті.
ЧАСТИНА СЬОМА
ВЕНЕЦІЯ — ТИ УСМІШКА СВІТУ
...І струнчіє на берегах лагун —
королева блакиті моря — Венеція.
Андре Шеньє, поет XVIII ст.
Найвищий час упоратися з цяєю
негідницею, закоренілою шахрайкою,
з цією креатурою, напів божевільною
жінкою, яка присвоює собі ім'я і походження,
до чого не має найменших підстав.
Катерина II адміралу Ол. Орлову у Середземному морі, 1774.
Треба зберігати розум не тільки у злі,
але й у добрі.
Ф. Квінт Горацій, "Оди", III.
1
А проте мені не судилось умерти від розбишак і харциза Христанека. Я відчинив очі і ніяк не міг доглупатись, де я і що зі мною. Я довго силкувався усвідомити все, що зі мною скоїлося і не міг. Я хотів поворушитися, але не міг, скалки жагтіли в мойому тілі; я був сповитий і тоді все, що відбулося за муром монастиря Санто Джеронімо, стало переді мною болісно живе. Гіркота, гнів, відчай огортали мене, я хотів зірватися, в цю ж мить скочити і добиватися відплати. Одначе чиясь рука лагідно поклала мене знов на подушки. Наді мною схилилась жінка із сторожким і лагідним обличчям і я побачив, що це черниця. Тепер тільки я почав розглядатися по мойому околі. Я лежав на широкому ліжку, покривало було дороге, атласне. А уся кімната хороше прибрана і простора, з високими вікнами, затінена важкими завісами. Палахкотіли свічки і від того в усій кімнаті було жовтаве, тремке відсвіття. Крім черниці, що сиділа біля мене, у моїх ногах стояв чоловік у перуці і в окулярах на довгому носі, — мабуть лікар.
"Будьте спокійні, кавалере Рославець, — промовив він, взявши мене за перегуб руки, — ви перебуваєте серед друзів. Ваші рани вже гояться. Ручусь, що за три тижні ви будете на ногах".
Він дивився на мене поверх окулярів; це був добрий дідок. "Мене нападено зненацька, — переривисто сказав я, — підло і зрадницько". "Знаємо, знаємо, — сказав дідок, — це прикра історійка. Але будьте певні — напасники будуть покарані. Граф подбає вже про це.".
"Який граф?"
Але лікар не доказав, а застиг у поклоні, обернувшись. Черниця підвелася і відійшла у глиб кімнати. У сяйві свічок широко розчинилися двері і в кімнату увійшов поставний, дуже гладкий і гарний чоловік, може середнього віку. На ньому був пишний турецький шлафрок, сніговий комір сорочки відтіняв його пелехату, наче левову, голову.
В руці, що так і палахкотіла діамантами на перстнях, курилась глиняна люльочка. Чоловік цей підійшов аж до мойого ліжка і засміявся — зуби у нього були перлисті, а посміх такий приязний, що я й сам посміхнувся. У цій людині було щось орле, сміле, мов сто блискавиць, пристрасно-молоде, аж хотілося дивитись на неї. Втім моя увага ковзнулася з цієї приємної людини на другу, що увійшла теж у кімнату і стала собі сумирно осторонь. Я впізнав нікого іншого, тільки мойого старого лисюру Афендика, який осьде прибожнювався у свойому чорному каптанику, тихий та гожий, так якби вперше мене бачив.
"Якже наш юнак і кавалер, що потерпів таку аварію?" — загомонів пан у шлафроку, пахнувши з люльочки. Сірі очі його привітливо сміялися.
"Що це все значить, пане Афендику?" — сердито, але либонь дуже слабким голосом, проказав я. Афендик, мені здавалось, уникав глянути мені у вічі, а відсунувся навшпиньках і клопітливо прикрив мене покривалом.
"Не гарячіться, кавалере Рославець. Все виясниться як по писаному. Нарешті я маю честь рекомендувати вас особисто вашому добродійові, якому ви вже декілька разів завдячували ваше спасіння з різних історій. Це — його милість і світлість граф Олексій Григорович Орлов, адмірал флота і..."
І він схилився в уклоні перед панком у шлафроку в такій влесливій поставі, в якій завмирають перед вельможами яриги або гайдуки.
Що ж до мене, то я знімовнів. Так, це власне був він — герой з-під Чесми і Хіоса, орел морів, командир всіх морських сил імперії і сам фаворит імператориці, висуванець чи улюбленець її, отой силач, що гне підкови!...
Чув я, чував я про нього вдосталь. І незалежно від моєї волі, я сказав би, якоюсь магією, мене потягнуло до нього; він мені страшенно сподобався, як ніхто досі, кого я тільки стрівав у мойому житті. Здається, що ця симпатія була взаємна, бо й граф, розсівшись у кріслі, дивився лагідно на мене, так начебто ми були собі друзі, які давно не бачились, або вірні побратими. Проте, якщо серце моє без застережень виповідалося за Орловим, то розум все ж таки заявив свої права холодним з'ясуванням собі справи, що як би там не було, але я перебуваю серед ворогів і то дуже небезпечних. Якщо це справді був адмірал Орлов, то я пропав. Якщо це був той самий адмірал Орлов, який нещодавно бомбардував Рагузу! Старий ярижник дочекався свого: він мене видав у руки імператорициного достойника, який мене відійшле їй в ралець або простісінько в Сибір. Ніхто не буде довго митикувати, що там і як там зі мною, а звалить на мене все — і інтригу, і змову, і зраду. Піт виступив на мені — я вже передбачував як рватимуть мені ніздрі, я чув як шкварчить моя спина, на якій випалюють тавро. Мені здалось, що я вже у лабетах таємної експедиції його високоблагороддя Шешковського... Афендик видно, відгадав мої думки. Він знаком руки наказав лікарю і черниці вийти і сказав мені таке:
"Кавалере Рославець, я можу читати ваші думки на вашому обличчі, що міняється.
