Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав
О, чув. Не злякаєш. Отак батьки на доньку сердилися, аж поки й внученя не знайшлося. Та яке ж материнське серце може витримати. І не видержали ж, пішли таки, та й провідали. Та такі ж раді, радесенькі. Та хвалить мати дитя, ой, який же добрий та гарний у мене зять. А сусідки, не бувши лихими, — що, вже добрий і гарний? А був поганий ще й двоголовий, ха, ха. Та хіба Галі хотілося города, ні ж. Хіба Галя з своїм Грицьком живе гірше, як у городі. Ні! Да, я пригадую, як у нас колись, це вже давненько, були збори в колгоспі. І виступив голова колгоспу. І сказав до одної дівчини. Ти, мовляв, чого покинула роботу і пішла в місто. Що ти цій матері поможеш? Ти думаєш, як ти натягнула штани і їдеш в село до матері, то ти її потішиш цим? Везе дві порожні торби і кружляє ними попід носом. А матері ні фіги. А як ти назад їдеш — о, видно, дві торби в руках, а дві на плечах, та ще й стара мати зігнулась тащить ледве торбу. А що ти матері привезла? Ну й правда, з таких і Галинка буде сміятися. Бо вона живе зі своїм Грицьком. Живе, поживає і добра наживає... Та чи не той це візок, не та голобелька сторч неба, що мене привезли, а це знов на висілки, знов слободу заживати, аж і щоб і там нове кріпацтво спіткало. Ще-но не встигнеш хазяйкою стати у кожній новій хаті, а вже якісь покупці, уже ж нагадують, що й тут Павло приймакував. А я вернулася до свеї першої хати, й анікуди тепер не вступлюся. Позаймали сусідоньки й городи, що тільки й цієї хати, цього подвір'я; та так спозирають з низів і верхів уже-ж і своїх городів, чого це ця баба блукальна загріває здуплявілого стовпа навсхід сонця. Хіба ж би то я не впізнала, і чия дочка, й невістка, — а чия то, що горда, голову дере, що й крюком не дістанеш. А що вийшло — і не генерала, і не полковника попало, а бачите, що попало, вибирала, вибирала, а як улипла в таке, що ноги не витягнеш. Куди воно годиться, — там гуляло, та десь і дівся, як корова язиком злизала. А їй, бідній, від людей і сорому не обібраться. Ну, то й що думаєте, це їй першій таке чи що? Мати є, є, баба ще теж чіпкенька, догледить собі унучатко, світ великий. А вона? А вона ще молода, гарна, не думайте, ще якогось знайде, ого. На молоці ошпарилася, то на воду буде дмухати... А це — чи це вони такі повиростані, що не пізнаю нікого.
Аж геть не ті сусіди, дочки, невістки, онуки. Чи ж так само назиркують за цим-го обійстям, які то ще хазяї давніші вертаються, на своє право зазіхають. Кому-то так моєї смертоньки треба, аби вже й папери на право зжовтіли по канцеляріях, а тоді вже з інакшим правом приступитися до цього добра, та розгребти і посліднє. Та ще ж видно мені у горище і прядку, і-но вгребуся стовпцем під той золотявий солом'яний затишок, то й у змерхлому сіні нашарити можна аж дві гребінки і днище, — ото нікому непотребне начиння! Я себе знов в'явлю, як було дора-ніше, така сорочка на мені, ще й гарна бланка, аж не так видко ці балуки на руках. То знов ізлізу на свій поріг, і вже ті сапальниці аж постають. Таке щось пороблено з цею жін-вою, ноги стовпами аж попід цицьки, а не йде, а як-то нею оборочає, й аж знати, що пона-плоджували дітей, а чоловіків зігнали, — такий-то рід, отаке поріддя. А ті діти поза кущами вихитрюють яку сливку, якого горіха зелепушаного та й ґвалт горбом до бабусі, доказувати, хто тамечки на їхньому буцімто дворищі хазяйнує. Уже й ти, Любко, вдираєшся у мій світ, на цей затишок, та так же вдатно костуром постороняєш невидних духів, що вони гляділи мені оселю до мого пришестя. Та де стовпчика закопаю на ворітця, то вночі й вивалиш, бо де не тикни, то все твоя земля, а туто й батьківська хата стояла, то і тут твоє, а города підорюєш щорік, бо ще землі мало, й ще мало. А такі книжки читаєш, а на такі секти ходиш, а клянешся, що тобі два метри хвате, і що в тебе справка є, що ти дурна. Уже й останнього стовпчика сколупнеш, та репетуєш на ввесь сокир-ницький куток "вбивайте мене!" Та чоловік тебе не вбив, як ти йому наливала, що посліднє скапувало, а первачок іншим діста-
18(5) жовтня тепло хмарно ввечері дощ і вночі почала топити 19(6) жовтня зранку похмуро сонячно хмарно
20(7) жовтня зранку прохолодно сонячно вітер холодно 21(8) жовтня зранку туман і похмуро після дев'ятої вияснилось 22(9) жовтня зранку туман до восьмої ясно тепло
23(10) жовтня похмуро прохолодно а після обід сонце 24(11) жовтня йшла з магазина і біля правління упала коліно збила після восьмої вияснилось і вогко і дощ бризкав 25(12) жовтня сонце мало ... хмарно 26(13) жовтня хмарно і трохи сонце 27(14) жовтня зранку сонце вияснилось а вдень хмарно холодно вітер 28(15) жовтня зранку похмуро вдень вияснилось і сонце і хмарно маленький сніжок пролітав 29(16) жовтня вночі сніжок покрив землю зранку похмуро сніжок пролітав вдень ясно було
30(17) жовтня вранці сніг рідко йшов а вдень дощ бризкав хмарно і вночі дощ повні вагани води 31(18) жовтня похмуро і мжичка вночі трохи дощ 1(19) листопада мороз холодно вітер
вався. А все село каже, що Любці мало. Такий-то рід був, що де хазяї за дня копи наставлять, то ви за ніч і перевезете. Та ти божишся, що чужого й бубки не зачепиш, а де яка хата в селі осиротіє, то ти й удерешся. А не ти з меї хати лави та скрині середночі перла, заким бабу задубілу з печі на ліжко перенесли, та й аби до ранку поспіти усе заграбастати, та квасолі з гладишок у коморі повитря-хати, бо ж десь-то є гроші, бо баба яйця не купить, а тулить копійка до копійки. А ці нори в землі довбати, чи й там не сховано, а лежанку й грубу розворочувати. Бо на ранок і ті племінниці над'їдуть, та що їм дістанеться — подушка та копиця сіна у березі. Але-ж їхнє право на хату, тобі гроші на книжці, бо коли то й заглянеш до баби. То мені тра в племінниць одкуповувати свою батьківщизну, бо мати мене збулася, хочай не так, — мене світ той звабив, ті всі заводи, Павлики, аби мені знов вертатися на села та встачу життя шукати й не знайти. То хату ж відшукала, але вона щось до мене не признається, бо вона вік нічия простояла, вона у своїм праві загибає. Але ж гребуться й іншим боком горбів хазяйки зі своїм правом, — сплачуй, як хоч засісти й цю пустку. А ти, Любко, а-же-ж свеї частки не впустиш, бо я така заводська, така зосвітня, що оплачу, скільки не вкажуть. То мені любо з порога наглядати, як ви на городі за повіткою стягуєте одна з одної, а котра племінниця бідовіша, то на своє каліцтво впоказує, — за що ж з мене брати. То це такі сплати а й такі дачки, що не хату одкуповуєш, а на чужу неміч складаєшся. Нам не за наше добро належиться, а за нашу впослідженість, — бо хто ж це кому має дати. Ти й тут, Любко, своє зверха береш, бо в якихсь-то книгах вичитала, що як хто має на тебе зло, то треба йому добром одплатити. То ти типір і города вступиш, і подаруєш на те їхнє каліцтво й ту частку, що тобі не належить. Бо ти, бач, тутечки наглядала, — ох, і надогляд, що лиш-но сінешні двері і осталися, а то ні дверей, ні вікон, аж сокирою подзьобані лиштви на одвірках. Та й ще навпослідок добрюєш, та показуєш, де то у бур'янах ті обгарані кукли валяються, щоб затикати ходи в комині. От же ж і маю на розстарювання, дві кагли затикати. А тих дюрок стільки, що всього трап'я світу не стане. Церковні дзвони сунуть лісами й горбами, та й ще більша тривога вступає, бо чи це цю нову церкву на найвикшому місці звели, чи то в старій дзвонять. Знелюдніло довкола світу, та й не знати, чи тут мені довіковувати, або й ще які світи надійдуть, заманюватимуть на дальше блукання. Вгинаюся між одвірками, руку вистягую, — ще й не вечір і не день, і не ранок й не ніч, та приїжджає мій миленький пізно, кидає-гайнує мою постіль рузно".
"Гості на порозі, а ви ще й досі босі, — оце то примусили чорну воронь з пісьмом посилати. А хотя-не-хотя а віршиками при-балакнеш, а хоч з їдного каблука а протанцюєш, бо чо б то казали, що ходитимуть селами такі баби й научатимуть ума, якого ще й не бувало; а котре схоче забалакати, то мусить такої мови знати, що де її й взяти на скінченню віків, бо як то раніш з клепки бодню робили і добро складали — плаття клали, а скринь не було, то теперички скринь що-при кожній стіні, але стін же не стало, Ь з кождої дюри по пісні, —
"А жени вади іспрасив,
А жажда — путє (е)
Жена его не познала.
Іюдеє єго називала па раду єго.
Не впазнала бла-а-агадаті
Єк я тєбє магу вади даті.
Он їє вдивив.
Ат-и шестаго часу да девятаго Бесєдував вуон із нею, Он їє сладив. Ісус женє гаварив: "Пайди мужа сваго приведи, Я єго вазру".
"Я сказать тібе-е-е не сміею, Шо сібе мужа-га-га не йміею, Так живу й адна". "Чи всю правду мене аб'являєш?
Пять мужей мееш, Катарого себе ти ймееш, То сказать мене не см1ееш. Той тебе не муж. Водоноса с плеч спускала, Всем грежданам аб'евляла: ктеной прерок. Все граждане семер'яне Вихадили ¡3 сваего града На ветошник той, —
і хмарно і сонце показалось 2(20) листопада мороз вітер холодно і хмарно сонце показалось 3(21) листопада мороз вікна замерзли вдень сонце і холодно 4(22) листопада празник Казанська мороз
5(23) листопада мороз
6(24) листопада похмуро вдень вночі дощ
7(25) листопада зранку дощ цілий день дощ 8(26) листопада сонячно цілий день 9(27) листопада ясний холодний вітер 10(28) листопада зранку туман цілий день похмуро свайба була Бориса Бреуса дочка розписувалась у клубі
11(29) листопада ясний теплий 12(30) листопада зранку туман цілий день похмуро 13(31) листопада Кузьми Дем'яна 14(1) листопада похмуро тепло 15(2) листопада зранку туман а після другої сонце вияснилось 16(3) листопада похмуро і вітер вночі вітер Галі день народження 17(4) листопада хмарно прохолодно 18(5) листопада похмуро вогко прохолодно
да й куди ж не поткнешся з реєстром, аби вписати й ще їдну оселю на проживання а й одну душу, то оселя пусткою видається, а душа лиш знаком душі прихищається. Як же ж опізнано якесь давніше проживання, — то хоч як а підсусідком таким визнавайтеся, бо право не те, що хтось хоче щось мати та й здужується на те маття, а — скіко за те право тако поколіннями одробляти, та й знов утрачати, та й це знов не мати. Бо як не вхитряйся, а дознаються і за підсусідство, і-ж матимемо ще їден універзал чи то від Мазепи, чи хоч од кого "писалъ до насъ ясне въ Богу преосвященній его милость господинъ отецъ Лазарь, Барановичь архіепискош> черни-говскій, ускаржаючись на тое, же въ маетностяхъ его пастирской милости, а именно въ самомъ Мрині и въ селахъ до него належныхъ, найдуется такихъ подсусьдковъ 78, которіе власними дворами своими живучи, вшелякой волности уживають, маючи особіи свои грунта, поля, сЬножати й ліси, землю орютъ и вс% пожитки зъ ней приходячіи, на себе оборочаютъ.
