Люборацькі - Свидницький А. П.
Оце семінарія Подольська закону благочестія - бо там є ще й католицька, де, як каже простолюддя, кнурики вчаться (клерики). Найхутче по тім її пізнати, що учителі лаються, як солдатва, і кричать, лаючи, аж через пляц чутно, та й по тім, що в Кам’янці все як не лях, то недоляшок, і по-ляськи балакають; тут же хіба ляха приставляє абощо, щоб по-їх забалакав, а все по-русинськи мішма з московськими словами.
З цього-то самого розсадника розсилають капусту по всій паланці! Сюди ж мав поміститись і наш Антосьо Любораченко.
- Оце тобі й семінарія,- показав йому о. Яким на другий день, і сам потяг у к[онсисто]рію. А Антосьо був не з перших, що з’їхались для екзамену, а трохи чи не з останніх, то, й прийшовши під класи, застав чималий гурток: хто з Шайгорода приїхав, хто з Дунаєвець, бурсачня́ з Бару; крутян було найменше. Хто сливи їв, виймаючи з квітчастої хустини, що прийшлась татові з церкви за шлюб; хто яблука витягав з кишені: гризне і закриється кулаком, щоб не всі бачили, як він запихається; бурсаки кукурудзу гризли. І всі, хто чим багатий - хто недоїдок червивого яблука, хто об’їджений качан кукурудзи, хто кісточки з сливок - складали на вікно купками, по рядах. Багатші дзьобали виноград - хто з хустини, хто з кашкета, і, об’ївши грону, або складали переїди до гурту на вікно, або кидали через голову. Другий ще й оглядався, чи далеко впаде. Хто не мав чим горла заткати, бесідували один з одним або таки на гурт, виймаючи з голови, як з мішка, різні штуки прошлого життя. Хто гірший боягуз, той балакав про екзамен, що висів на носі,- розпитувався, вивідував і уздихав голосно, наче позіхає, а в душі молився: «Господи! допоможи!» Антосьо, відома річ, пристав до крутян, та не мав чим горла запхати, то й почав теревені: чи вспів, чи не вспів він розказати, як вакаціювалось, як до Кам’янця доїхав, де живе,- як щось іде - таке нечвидне, що й глянути гидко: на одно око сліпе, вид йому покрутило та повертіло; згорблене і все плечима зносить, наче що вбралось, мовляв, межи воші та й гризуть. Йшло воно просто до гурту.
- Куди! куди! - озвались баряни.- Мимо! пташка з закованим носом!
- Хто це? - поспитав Люборацький.
- Донощик,- відказали йому.
- Еге? А як зветься?
- Робусинський.
- Я Робусинського зазнаю в Крутих. Цей там не був?
Не зразу відказали Антосьові на це запитання, бо не всі знали, проте відказав котрийсь:
- З рік, чи що.
- То це ж той самий. Він у вторий клас пішов з Крутих. Тільки тоді він не був такий гидкий, як тепер. Що це? віспа його так поправила?
- Добра віспа! з руками! То школа́ справилась. Гей! хто зна? розкажіть, хай новий чоловік послуха та й знакомим передасть, щоб вся семінарія знала, що воно за чадо!
Вийшов один з гурту, хитнувся на стану, протер вуса - ті, що не було,- відкашлянувся і почав:
- То, маєте, жили ми в одного столяра - нас чоловіка з вісім. Знаєте, зібрались всі своєкоштні, не бурсаки… - З цим словом мигнув він під бороду бурсака, що тут же стояв поблизу.
- Пашов! - озвавсь той і каже: - Язиком мели, що хоч, а рукам волі не давай!
- Ой же, зозулько моя? А щури (пацюки) смачні? добре наїдали-сьте ся?
- Он кінчай, що почав єси! а це й сам дізнаєш, коли дасть бог, що й твого батька вхопить.
- А твого вже вхопило, то мого не чіпай, бо битиму.
- Ну-ну! кінчай отам!
І той почав:
- Так, кажу (відкашлянув і сплюнув), зібралось нас вісім чоловіка своєкоштовників на квартиру до одного столяра. Всі, знаєте, хлопці ручі: чи в баштан, чи в яблука, чи вибити, чи випити - всі, як один. Радіємо так, що годі. Та не пройшло більш місяця, як тягнуть нас всіх вісьмох до інспектора, і він все нам розказує, що ми робили, що навіть думали зробити. Все знає! Що за чорт? Всі, здається, добрі, а один диявол єсть. Невже ж самих себе остерігатись? А про те ні гадки, що Робусинський через тин. Він вже й битий був за доноси, то закаявсь і притихло. Хтось таки поспитав його: «Чи не ти язика присолодив?» - Та він руками й ногами вихрестюється. Не дух же святий навіває інспектора! От ми й зговорились докопатись до донощика. Аж от кінчаються м’ясниці, настає масляна. Розпустили нас на масницю, 128 а ми й завели вараниці і давай різати в мар’яша, в дружбарта, а хто й просто в візка. Не все ж, знаєте, і в неба грати! Отак собі гуляємо, а в суботу інспектор рум до хати - саме тільки обідати подали. Полякались ми, та дурно; бо пошукав він всюди - в скриньках, в кроватях, поза образи, а в шапку не заглянув, що висіла на цвяшку коло порога, то й не знайшов картів. З тим і пішов, тільки розказав, хто скільки виграв, скільки хто програв за масницю; хто в яку гру любить грати; накивав та й тільки. «Ні вже! - кажемо,- треба зловити та провчити цю пташку з закованим носом!» Постановивши так та порадившись, на пущання 129 посилаємо по горілку. Пішов той, а решта сидимо, очікуєм і тільки поглядаєм один на одного. Вареники, знаєте, парують на столі. От і живицю принесли. Телепнули ми по красовулі, не кожен і закусив, а декотрий і не обітреться, як під вікном застугоніло, занявчало.
- Єсть! - кажемо, та надвір.
В столяра було шість чоловіка челядників; ми й пообіцяли їм на могорич, як зловлять; а вони й зловили раба божого і волочуть до хати - оцього самого Робусинського.
- А! сучий же ти син! то
