Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Що їх вітер оберта».

«Брате Санчо,- мовив лицар,-

Зараз видно, що в лицарськім

Ремеслі ти ще не битий

І не знаєш, що й куди.

Велетні, не вітряки се!

Та коли ти їх боїшся,

То стій тут, молися богу,

Я вже їх поборю сам».

І, не слухаючи далі,

Як кричав до нього Панса,

І просив його й божився,

Що се таки вітряки,

Лицар ваш погнав галопом

К вітрякам, дививсь очима,

А не бачив… Надлетівши

Близько, так почав кричать:

«Стійте, підлі, не втікайте!

Я один-одніський лицар

Всіх вас разом визиваю

Битись на життя і смерть!»

В той момент подув сильніше

Вітер, крила заскрипіли,

Швидше почали вертітись,

Захитались вітряки.

Лицар взяв се за наругу.

«Га, поганці,- крикнув люто.-

Хоч би мали ви ще більше

Рук, ніж клятий Бріарей, 17

Я вам тут усім дам раду!»

І зітхнув до Дульчінеї,

Спис взяв низом, щитом вкрився,

Сп’яв острогами коня.

Мов безумний, кинувсь з болю

Росінанте і щодуху

Полетів страшним галопом

Просто к першому млину.

Щастя лицарю сприяло:

Кінь не гепнув по дорозі!

Своїм списом він відразу

Вітряка крило пробив.

Але втім повіяв вітер,

І крило поперло вгору,

А з собою й Росінанта,

Й Дон-Кіхота підняло.

В тій же хвилі сильний розмах

Кинув їх обох далеко;

Лицар і його коняка

Полетіли, мов грушки.

Хруснули кістки лицарські,

Клуб оббив собі конисько

І оба, на землю впавши,

Ворухнуться не могли.

Санчо, вздрівши се, прискочив.

«Пане,- мовив,- чи ж то я вам

Не казав, що з вітряками

Ви взялися воювать?»

«Тихо, Санчо,- мовив лицар,-

Я вже знаю, як се сталось:

Се той ворог мій смертельний,

Фрестон-чарівник, зробив.

Він позавидів мені

Слави й світлої побіди

І тих велетнів поганих

В вітряки перемінив.

Але жди ти, поганине!

Всі твої чортівські штуки

Я своїм мечем могучим

На капусту посічу!»

«Все се зробить бог, як знає»,-

Мовив Санчо і, піднявши

Лицаря й коня на ноги,

Сісти лицарю поміг.

Наче кучма на п’яниці,

Так набакир славний лицар

На коні сидів, аж Санчо

Запитав, що се йому?

«Та болить, небоже Санчо,-

Мовив лицар,- та в лицарстві

Не ведесь так, щоб жалітись,

Коли що в кого болить».

«Га, як так,- промовив Санчо,-

То нехай! Хоч я волів би,

Щоб ви жалувались, пане,

Як чого вам це стає».

Бо про себе я скажу вам,

Що не думаю держатись

Сих звичаїв: як що-небудь,-

Буду йойкать і кричать».

Усміхнувсь на сюю мову

Лицар. Та що ніч запала,

То вони під дубом в полі

Розложились на нічліг.

Санчо повечеряв добре

І побулькотів з барильця,

Але лицар, Дульчінею

Споминаючи, не спав.

Так скінчився день той славний,

Що імення Дон-Кіхота

Й Санчо Панси по вік вічний

В людській пам’яті вписав.

Дон-Кіхот і Санчо Панса,

Вставши не зовсім то й рано,

Поснідавши, що там мали,

Рушили на битий шлях.

«Тут, небоже Санчо, буде

Нам пригод, мов бобу в місі! -

Мовив радісно наш лицар,

Підганяючи коня.-

Тільки, знаєш, як до бою

З лицарем яким я стану,-

Ти шануй лицарський звичай,

Помагать мені не смій.

Інша річ, якби на мене

Деякі драби напали,

Хлопи, слуги, голодранці,-

Тут до бою й ти спіши!»

«Пане любий,- Мовив Санчо,-

Чоловік я супокійний,

У лицарськім ділі дурень,-

Де ж мені вам помогать?

От хіба би хто на мене

Кинувся, тоді, даруйте,

Я, як зможу і зумію,

Борониться буду сам».

Поки ся велась розмова,

Глянь: помалу їдуть шляхом

Два черці-бенедиктини

На високих, добрих мулах.

На очах великі, темні

Окуляри, парасолі

Розпущені понад ними,

Лисини у каптурах.

А за ними п’ять-шість кроків

Їде гарний, критий повіз,

Вколо нього штири кінні

Й два погоничі пішком.

Аж підскочив на сідлі

Дон-Кіхот, уздрівши сеє.

«Санчо,- крикнув,- ось пригода,

Найкраща з всіх пригод!

Голову свою даю,

Що сі чорні два спереду -

То могучі чародії,

Чорнокнижники якісь.

А в колясці сій, напевно,

Вкрадену якусь царівну

Під сторожею міцною

На край світу десь везуть.

Ну, такого я насильства

Стерпіти не можу, Санчо!

А ті кляті чародії

Здавна допекли мені!»

«Господи! - злякавшись дуже,

Скрикнув Санчо.- Тут нам буде

Гірше ще, ніж з вітряками!

Пане, що се вам здається?

Гляньте, се не чародії,

А черці-бенедиктини,

А в колясці, певно, їде

Якесь панство до Севільї.

Схаменіться, пане любий!

Ні з попами, ні з панами

Не вдавайтесь у пригоди,

Бо добром не скінчите!»

«Санчо,- згірдно крикнув лицар,-

Не плети, чого не вмієш!

Я кажу: се чародії!

Зараз се побачиш сам!»

І, під’їхавши близенько,

Став конем посеред шляху

І, до штурму спис спустивши,

Так покрикнув до черців:

«Ви, погане, дідьче плем’я,

Зараз