Володарка Понтиди - Косач Юрій
Клопотів у нього й так щонеміра. З Рагузи вивіз княжну начебто іспанський корсар, якийсь дон Сааведра Савеліо, гендляр з країнами Середземномор'я. Вивіз її за добрі грошенята, а не за її справу.
"А звідки були грошенята у княжни?" — спитав Зогу. Справа це темна, — прищулився абат Гронкі, — хто допоміг вивезти княжну з Рагузи достеменно не відомо. Що ж до грошенят, то мабуть деякі пливуть з невідомих джерел, може з Істамбулу, може й з Мадріду, хтозна. Подейкують у Венеції, що Христанек та Доманський — оті людці без роду і без племені, мабуть ловкачі у фабрикуванні фальшивих грошей. Інквізиція і прокураторія Венеції начебто, як, поговорюють, займається вже тією темною справою, бо ж у Венеції від недавна з'явилось чимало фальшивого гроша..."
Озвався й Зогу, що присівся до нас. Я ніколи не сподівався, що цей бабський перелесник, так швидко задомовившись у Венеції, мотає на свій хитрий вус усе, що десь почує, — парубійко був такий хват, знав, що в траві шелестить.
"— Кажуть, що княжна Володимирська, — промовив він, — не цурається грошенят і від ерцгерцога Тоскани, Леопольда Габсбурга, либонь і він ластиться до вашої княгині Селінської..."
"— Чортів син, — сказав абат Гронкі, — це найплюгавіший небіж цісаревої Марії-Терези. Вже його тричі простромляли стилетами тосканські патріоти. Це ж бо людомор, тиран і бабохват, яких мало. Можливо, що й він упада біля княжни та, на злість ворогам, підсипає і їй дещицю...
"— Не всидить і він у Тоскані, — зауважив Зогу, – скоро всім тим дрібним тираникам в Італії таки буде капець..."
"— Добре, — озвався я, — а хто такий той кнуряга у чорній масці, що розсідався біля княжни, знаєте чи ні?"
"— Це темна личина, кавалере, — це змій, дух, потвора, — нахмурився абат Гронкі, — це скрізь відомий чаклунище, відун, від Парижу до Петербурга; це чорнокнижник — граф Каліостро або інакше — доктор Джозеф Бальзамо. Де він тільки не перебував й у кого тільки не був! Навіть у Катерини — Като у Санкт Петербурзі, у Версалі, у короля Людовика, не кажучи про дрібних німецьких князьків. Це, мої сеньори, сказавши правду — шарлатан і пройдисвіт. Він може обдурити кожного, тільки не мене. Правда, у нього є деяка магнетична сила, ще мало досліджена, звідки та чому вона береться. Він нею хитро орудує. Одночасно він виготовляє (та й продає) так званий "елексір життя", а також якусь чарівну "воду краси", яка навіть, начебто, мавпячу подобу може переробити на красуню. Уявіть собі, як за ним вганяються хоча б тільки німецькі та австрійські архикрасуні! Крім того Каліостро — "кофт", тобто начальник таємного єгипетсько-франконського ордену. До того ще й астролог, алхімік та ворожбит..."
На другий день, я взяв із собою графа Врону, найняв гондолу та й поїхав до церкви Санта-Марія делля Фіоре, до палацику княжни. Окіл був хороший, палацик чепурний, графа я залишив у тратторії, а сам увійшов на кружганок. Золотий лист падав з дерев, лагідно пестило сонце. Двері відчинив мені, коли я застукав молотком при вході, парубійко, прибраний з-польська, чи з-козацька. Слугу я легенько відсунув на бік і увійшов у приймальню, де на стінах красувались звірячі голови з рогами. Наверх вели сходи, навкола стояли телепні — лакизи, а по сходах сходив Доманський, із шпагою при боці. Побачивши мене, він збагрянів. "Доманський, — гукнув я до нього здолу, — не пізнаєте? Не дібратися до вас! Де княжна? Ведіть мене до неї!" Падлюка спильна міряв мене своїми глузливо-злобними очима. "Вкотре питаюсь, де княжна?" "Княжна нездужає, — процідив він крізь зуби, — навряд чи зможе вас прийняти... Автім, кавалере Рославець, для взаємної користі було б добре, коли б ви взагалі сюди не рипались, бо приносите її величності завжди більше турбот, між розваги". "Он як! Коли ж це так княжна вирішила?" І я рішуче переступив ще декілька сходинок. Доманський загородив мені дорогу. "Я вам раз сказав, що княжна не приймає". З рукою на ефесі шпаги я підійшов ще вище. Втім, па самій горі, за Доманським, виринула пика Христанека. "А ось ти, негіднику! — вигукнув я осатаніло на появу ми і мармизи, — зійди-но сюди, чого ховаєшся, мерзотнику, Вмить полічу тобі ребра, псявіро". Раптом, поряд з Христанеком з'явилася ще одна постать. Я відразу пізнав того здорованя, який сидів у гондолі поряд з княжною. Маски на його обличчі вже не було, але обличчя це було відразливіше ніж маска. Це була нахабна пика людини ще не старої, але й не молодої, обличчя самовпевнене, одутле, мабуть під недоспаних ночей. Неповсякденні були тільки очі в глибоких яминах, як гадючі жала, безжалісно-хижі. Ці очі сверлували мене, світилися мстиво-холодним вогником. Признаюсь, я тратив владу над собою, я скам'янів. Рука моя, що рвалася до шпаги, звисла мов нежива, я стояв, мов уритий, мов замінившись у крижаний стовп.
Здоровань, а це був ніхто інший, як той самий чаклун і відьмак Каліостро, стояв рядом із своїми підручними — Доманським і Христанеком, схрестивши руки на грудях і не зводив з мене своїх чортівських очей. Мені було моторошно, я був увесь у владі клятого знахаря. Він підійняв руку, обличчя його ствердло ще більш, він простягнув руку долонею уверх, промимрив невідомою мовою декілька слів і ось, над сходами, склепіння сповнилось огидним шемрінням, посвистом крил, шамотнявою, скреготом. З долоні мага знялись кажани, їх була ціла зграя, сонм. Вони кружляли наді мною, черкали мене крильми, преогидно попискували, а їхній владар стояв на горі все ще з витягненою долонею і шелевів товстими губами. Два лакеї — бицюгани схопили мене попід кольки і поволокли до дверей та, широко відчинивши їх, виштовхнули мене на вулицю. Я ще стояв, не виходячи з очманіння. Я був ще дуже кволий, але одерев'яніння спрокволу минало. Не пам'ятаю, скільки часу я простояв, поки зміг володіти собою і, ледве переступаючи, пішов до траторії, де мене дожидав граф Врона, який допоміг мені всадовитись біля нього на лаві. Згодом він розповідав, що очманів сам, вкрай вражений моїм виглядом. Він казав, що я був смертельно блідий, говорив недоладу, мої руки тремтіли. Спрокволу я приходив до себе і стиха розповідав про свою пригоду, Я був як побитий собака. З безсилля мойого перед проклятущим чаклуном, коли я не зміг навіть добути шпаги, бо він мене одурманив, мені хотілось тепер ножа затопити собі в груди, якби не граф, який дружньо мене усовістив.
Мені принесено згодом чорнило і перо і я написав листа до Христанека, щоб він завтра, після сходу сонця, прибув під мур монастиря Санто Джеронімо за містом, де ми, як і належить шляхетноуродженим, з честю зведемо свої порахунки. Цю цидулку я відіслав до палацику з хлопчиною із тратторії. Врона сумнівався, чи Христанек пристане на мій виклик, бо він — каналія достеменна. Я сказав йому, що мій обов'язок визволити княжну з-під влади пройдисвітів, насамперед розрахуватись з Христанеком, а тоді з Доманським. Я був певен, що в чесному бою з ними, перемога буде моя. Мені треба визволити княжну з-під влади темних сил, чи то відуна Каліостро, чи пройдисвітів Христанека, Доманського, Рокатані. До чесної справи треба чесних рук. Всі ми зійшлися в нашій оселі біля церкви Санто Джорджіо Маджоре.
"Добре було б, якби ви вийшли з цієї пригоди ціло, кавалере Рославець, — сказав абат Гронкі, — княжна нині під сузір'ям Каліостро. Штучки його відомі. Приблизно те саме робить і доктор Фридрих Месмер, але для добра людей, для їх лікування. Це нові методи медицини. А цей відьмак-шахраюга, цей зловісний чародій, робить це задля власної вигоди. Кажани! Він сам пекельний кажан, цей Каліостро! Побачите, чи наприкінці не поведуть його на шибеницю або чи не зогниє він у казематі. Сіньорія і Прокураторія Венеції вже зацікавились цим чортякою в людській подобі. Мабуть він чкурне звідси, або вже чкурнув, бо у Венеції з шарлатанами не шуткують. Ніякого сузір'я Каліостро тут не потребують. Тутешні люди здавен відомі як чесні ремісники, будівничі, купці... Добре було б, щоб і вашій княжні це сузір'я не пошкодило... Прокураторія Венеції з ніким не церемониться, а в інтересах міста порадить собі з будь-яким"...
"На вашому місці, — докинув Зогу, — я не пантеличився б з цим поєдинком, а просто найняв би кількох парубків (а такі у мене є), то вони завдали б вашим ворогам такої чоски, що й не схаменулися б."
"— Ні, Зогу та ви, мої сеньйори, — сказав я твердо – шляхетність зобов'язує, noblesse oblige. Ніяких парубків ми наймати не будемо, а підемо самі у чесний бій"...
Будучи певним своєї перемоги, я мав єдине прагнення відомсти і визволення княжни з-під влади цих духів зла, що тяжіли над її долею. Це додавало мені полум'яного запалу, хоч думка визволення княжни від шальвір через пряме знищення їх прийшла мені з найхолоднішої розваги. Але, роздумуючи, я усвідомляв собі всетаки, що може бути всяко. Я таки написав короткого листа до моїх батьків, щоб вони знали, на всякий випадок, що сталося з їхнім безталанним сином. Докладнішого листа я написав до Розумовського в Страсбург і все поклав на столі, щоб абат Гронкі полагодив це із своєї доброї волі. Він і граф Врона, після доволі щедрого частування, хропіли аж лунало під стелею нашого скромного затишку. То ж я не будив їх, бо навіщо? Зогу ще вчора повіявся кудись, а то б я, може, взяв би його з собою. Та де б я міг його тепер знайти, ще й у Венеції?
Я залишив на столі все, що в мойому гаманці залишалось з цехінів, щоб друзі мали чим мене пом'янути. Ото ж, як тільки благословилось на світ, я подався на місце зустрічі. Воно було таки далеченько, так що я найняв ще заспаного гондольєра, який провіз мене по Великому Каналу аж до Мосту Зітхань, а потім чимало дороги я зробив пішки, поки не опинився зовсім за містом серед пустельної околиці, за мурами старого монастиря Санто Джеронімо, що самотньо височився оподалік битого шляху. Вже настав погожий день, поки я туди причимчикував. Пташки безжурно виспівували, селяни йшли, або їхали у своїх гарбах на поле і з підозрою поглядали на мене, як я із шпагою під пахою самітно мандрував, зосереджений у своїх думах. Якісь молодиці, несучи дзбани з молоком у місто, мабуть приймали мене за відьмака, схрещували два пальці і плювали на бік, аж я сам до себе посміхнувся.
