Листя землі - Дрозд Володимир
Потроху безлюднів двір Волохачів, лише ближчі родини та ще жінки, які готувать помагали, залишалися. І сиділа біля перелазу баба Солоха, як примара у тьмі нічній, і думала, що вже помирати час, бо на світі таке діється, як перед кінцем світу. І хоч давно вже слабувала вона на очі, але побачила, а може вчула, як тінь у білому ковзнула з клуні до маштарки, комірчини в стайні, де збруя кінська, ї поки баба двір передибала ногами висохлими. та через високий поріг маштарки перебралася, Настя уже налигач до бантини прив'язала і в зашморг голову сунула. Закричала баба голосом сполошним, людей докликаючись, і прибігли люди від хати, і Настю із зашморга вийняли. І думали, що вже мертва, але билося серце. І повернули її до життя, хоч жити вона не хотіла. І не відходили від неї три дні і три ночі, а баба Мокрина відшіптувала, а баба Оришка зіллям поїла. Другого дня повернувся Мартин Волохач ні з чим на коні вороному, геть загнаному, і про Настю розказали йому. І заплакав Мартин, і плакав довго у садку своєму, біля порожніх столів весільних. І були сльози його пекучі — де падали, там трава вигоряла.
Лише Яків Литвин, випалювач на цегельні, у всьому Пакулі й знав, звідки простелився новий шлях Оксани й Устима. Бо се він їх потемки перевіз у човні на берег сиволозький. Причалив човна до берега, порослого лозою, і мовив: "Будьте щасливі, сябри. Далєй не можу, бо вб'є мене родня ваша, як дізнається, що не ночував у селі, а в мене дєтки малі". І пішли Оксана з Устимом луками, поза озером Муравським, вздовж річки Галиці, зарослої очеретом. Ішли, куди ноги несли, аби від Пакуля далі. І брели вони трохи не цілу ніч, а під ранок заснули в копиці отави молодої. І була їм земля осіння, пахучим сіном встелена, постіллю шлюбною, а рядном було їм небо зоряне. І шукала їх рідня Устимова, Волохачі, П'явки та Тхорики, по усіх селах околишніх і в Мрині шукали. Але ніхто не чув і не бачив.
Аж тижнів через два, у неділю, приїхала в помістя родичів провідати Дарина, сестра покійного Опанаса Журавського. І як їхала вона повз двір Уляни Несторки, попросила візника зупинитися, щоб води напитись, бо добра вода на хуторі Несторовім, джерельна. І винесла їй Уляна, у хустці чорній, з лиця змарніла, води в кухлі. І не пила Дарина воду, лише кухля біля вуст тримала, а тим часом казала до Уляни так: "Не побивайся, Уляно, за дочкою, жива вона і дужа. Так їй судилося, на краще чи на гірше, хто знає, але з любим жити. Прийшла до мене одного вечора твоя Оксана і про все розповіла. Дала я їй грошей на розжиття і одежину сяку-таку. І написала я листа до свого доброго знайомого, що конторником на цукроварні в Київській губернії. Там не запитують у робітників, хто вони, і звідки, і чи паспорт є, бо робить комусь треба, а пора гаряча. Буде їм і робота, і дах над головою. А там життя покаже, люди вони молоді". І дякувала Уляна Несторка пані Дарині, сестрі Опанасо-вій, за вість добру, за поміч дітям її. І зняла вона хустку чорну, повернувшись до хати, а вбралася в білу, і здогадався Гаврило Латка без слів.
Надвечір пішла вона до Волохачів, і здивувалися Мартин та Килина, що Уляна Несторка поріг їхньої хати переступила, не було такого досі. І мовила Уляна: "Не крайте собі серця і не сушіть собі голови, людяки добрі, де дєтки наші і чи живі яни. Живі яни і дужі, і життя у них своє, у краю далекому, так мені переказано. А ми свати з вами, хочемо того чи ні. Але не родатися я прийшла, а щоб душі ваші настраждені загоїти. Бо які вже вони не є, а дєтки наші, кров наша". Заплакала Килина, а Мартин Волохач по довгім мовчанні сказав так: "Спокійна душа моя, бо нема у мене сина Устима і не було ніколи. І прокляв я його навіки прокляттям страшким, бо не захотів він жити тим життям, на яке я його благословляв. А ти, Уляно, болєй до нас не ходи, бо у всьому твоя дочка непутяща винна. І якби я пір-вав їх тої ночі весільної, обох би на розтерзання вовкам прирік або оцими ось руками задавив, і не було б у моєму серці жалю ані на крихту". І сказала Уляна, підводячись із лави: "Уперше і востаннє переступила я поріг твій, Мартине. Не схвалюю я вчинок дєток наших, бо на чужім нещасті щастя свого не збудуєш. Але що уміють яни любить одне одного луччей, аніж ми з тобою, Мартине, уміли, то се добре. Казав колись Нестор мій покійний, що нове життя, погане чи добре, а все ближчей, дак, може, яно так і є, і не нам, підтоптаним, судити. Тольки Бог судія дєткам нашим" З тим і пішла з хати. А як ішла від двору Волохачів, тічка вовча гула в нетрищах на Круковій горі. І, прийшовши на дворище своє, відв'язала Уляна ярчука, що його Латка від Мартина привів. Оскалився пес люто на Уляну, перестрибнув через тин високий, почвалав у бік Крукової гори на голос тічки вовчої і вже не повертався.
Годочків, мо, зо три нічого не чуть було в Пакулі про Устима й Оксану, як не болем.
Людяки не гомоніли, бо не знали. А я до Уляни тади гулять частенько ходила і знала. Якось Уляна і каже: "Ось у городах упораємось і сходжу я на богомілля до Києва". Сходжу, гомонить, на богомілля до Києва, Лаврі святій уклонюся і дєток своїх провідаю, бо вже яни в Києві. Тади вернулася Уляна з богомілля і розказує, яка гарна та Лавра, уся в золоті й сріблі, і скільки люду тамочкиз усього світу білого, а про Устима та Оксану нічого не розказує, Я й питаю її: "А як же там твої дєтки?" Тольки й почула од її: "Робіли яни на цукроварні за Києвом, а се вже в самому Києві живуть і роблять". Боялася яна, що Волохачі та Тхорики їх розшукають і розпинатимуть. А що вже розпинать, калі & житті, як на ниві, усе травою поростає. Вскорі Настя за Федора Затираху вийшла, і дитятко в них народилося, я й хрестила, як сьогодні помню.
А тади, як на японську наших брали, і П'явку Трохима взяли, онука Степанового. А тольки ж невдовзі вернувся Трохим аж із самого Києва. Вернувся йон із самого Києва і розказує: дохтурі перелом у коліні намацали, з коня колися, ще малим, стрибав, од тих пір у коліні вавка. А старий якось підпив і хвалився коло монопольки, що капшук грошей дохтурам оддав, аби онукові болєсть вписали, щоб на війну не йшов. Дак Трохим П'явка і гомонів, на власні вуха чула. Жили яни в Києві, в казармі солдатській, але ще не перевдягнуті у воєнне. Жили яни в казармі, аж приходять до них троє, робочі людяки, з усього видать, один ще молодьон, а двоє уже в літах. І балакають яни до солдат, ще не перевдягнутих у воєнне: "Чи знаєте ви, що вас, як худобу, женуть умирать за багатіїв, які з народу кров п'ють? Бо війна з японцями тольки багатіям та царю й треба, а людям простим війна не треба". Одне слово, релюцьонери. Дак П'явка до молодого придивився, аж се Устим, син Мартина Волохача, хоч і змінився кріпко, ледве впізнать. Так Трохим поза спинами та до начальника воєнного скоріш: якісь там супроти царя бунтують, а одного я впізнав, з нашого села Пакуля, од батька-матки утік, ще й дєвку з собою прихопив. Начальник вислухав і команді своїй: "У ружжо!"
Тольки ж утекли яни, релюцьонери, через паркан, і Устим з ними. Були ж бо такі, П'явка казав, з набраних на війну, що стіною між ними й командою воєнною стали. І стріляла команда їм услід, мо', яка пуля і вцілила. Як дійшло се через людські язики до Уляни Несторки, дак яна ночей не спала та все думала. Бо простила яна давно Устимові і за сина мала його. 1 вже збиралась вона знову до Києва пішкувать, аж і сам Устим у Пакуль заявляється.
Дак не сам йон явився, а із стражниками. На возі його привезли в Пакуль, і двоє стражників з ружжами при нім. І наказано йому було жити в Пакулі безвиїзна, у батька з маткою, так начальство київське розпорядилося, натворив, видать, твореників. Тольки ж не в батька-матки йон перебував, а в Уляни Семирозумихи. І запитувала в нього Уляна: "Ти тутки, а де ж дочка моя Оксана?" А йон і каже: "Не болійте душею, мамо, бо Оксана жива-здорова, сина яна недавно народила, і мої товариші про неї подбають. А назвали ми сина Нестором, щоб дідове ім'я в роду не переводилося". І проживав він в Уляни, на хуторі Несторовім, безвиїзна, покуль за ним стражники знову не приїхали. А вбік батька-матки і не дивився, хоч на однім кутку. І приходили до нього людяки пакульські, і гомоніли з ним подовгу. Хоч годами йон був молодий, але до слів його прислухалися, бо нові се були слова, дотуль ніким у Пакулі не чувані…
І розповідав Устим людям пакульським, що потайки од начальства сільського сходилися вечорами до хати Уляниної. А були то люди, яким Яків Литвин довіряв. І Гаврило Латка, вікно хатки рядном завісивши, сідав біля порога та слухав.
— За сі годи, одколи з села, пройшов я науку робочу тяжку і багато пойняв такого, чого, може, в Пакулі і за всю жисть не пойняв би. А пойняв я, що усі ми, хто своїми руками на шмат хліба заробляє, тольки воли робочі, під ярмом ходимо, а їздять на нас та поганяють люди багаті. Робив я сперва на цукроварні. І робили ми на цукроварні по дванадцять годин, а то й болєй, на харчах хазяйських. І були ті харчі такі, що не кожна й свиняка їстиме. А ночували ми в таких хлівах, що в доброго хазяїна товарина в луччих живе. Одне, чого для нас не шкодували, се штрафи та стусани. А платили нам за тяжку роботу такі гроші, що й казать стидно. Та й ті гроші не хотіли вчасно давать. І так робив я з год, бо не було куди подіться. І Оксана коло мене робила за гроші, бо жінкам ще менше платили. І став я задумуватися та казать товаришам по долі: доки? І збунтувалися ми одного суботнього вечора, допізна получки ждучи. І прийшли ми гуртом великим до контори, свого домагаючись. Але не вийшов до нас ніхто з конторських, поховалися. І почали робочі люди вікна бить, і стали шукать гасу, щоб підпалити контору. Тади примчали козаки на конях і шмагали нас нагаями по чім попало. І загнали нас, як череду, в закуток двору, і там хапали кожного, хто голос подавав. І погнали нас, із дюжину сіряк, наче татарва бранців, як в давніх піснях співається, у поліційний участок, зачинили в підвалах. І сиділи ми там до понеділка, ніхто й кухля води не дав. А в понеділок приїхав управитель, видав зароблені нами копійки і сказав, щоб і не підходили ми болєй до цукроварні, бо опинимося там, де й Макар телят не ганяв.
