Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

щоб перетирати на зубах геть усіх, за винятком хіба малих дітей і немічних старих,- навіть тоді Схід видавався мені в чомусь потворним. Вест-Егг і досі мариться мені в снах, схожих на нічну сцену пензля Ель Греко: скупчення будинків одноманітної і водночас химерної архітектури, скулених під похмурим, навислим небом, у якому тьмяно світиться диск місяця. На передньому плані четверо похмурих чоловіків у фраках несуть ноші, на яких лежить п’яна жінка в білій вечірній сукні. Її рука звисає і на пальцях холодно мерехтять діаманти. Урочисто мовчазні чоловіки завертають до якогось будинку,- не того, який їм потрібен. Але ніхто не знає імені жінки, і нікого це не обходить.

Після смерті Гетсбі такі видіння переслідували мене; все довкола видавалося мені спотвореним, неначе очі мої вже неспроможні були сприймати правильні форми. Тож коли в повітрі над купами хрусткого листя завис блакитний дим і білизна на шворках почала шкарубнути під вітром, я вирішив повернутися додому.

Перед від’їздом мені лишалося зробити одну тільки річ: тяжку, неприємну річ, без якої, певно, можна було б і обійтися. Але я хотів дати всьому лад, а не покладатися на те, що байдуже море послужливо змиє покинуте мною смітгя. Я зустрівся з Джордан Бейкер і завів розмову про те, що ми з нею звідали разом і що мені потім довелося звідати самому, а вона слухала, нерухомо напівлежачи у великому кріслі.

На ній був костюм для гри в гольф, і, пам’ятаю, вона нагадувала мені добре зроблену журнальну картинку: трохи визивно піднесене підборіддя, волосся кольору осіннього листя, засмага на обличчі того самого відтінку, що й рукавички без пальців, які лежали на її колінах. Коли я скінчив, вона, не коментуючи почутого, сказала, що виходить заміж. Я не дуже повірив їй, хоч знав, що претендентів на її руку було більше ніж досить, але вдав здивованого. На мить у мене майнула думка - чи не роблю я помилки? Та знову швидко перебравши в пам’яті все, що було, я підвівся, щоб попрощатись.

- Але так чи так, а ти мене кидаєш,- несподівано сказала Джордан.- Власне, кинув ще тоді, по телефону. Тепер мені вже байдуже, але тоді це було щось нове для мене. Я навіть трохи розгубилася.

Ми потисли одне одному руки.

- До речі,- додала вона.- Пригадуєш, у нас із тобою була розмова про те, як треба водити машину?

- Щось таке було.

- Ти сказав тоді, що поганому водієві щастить доти, доки назустріч йому не трапиться інший поганий водій. Тож саме так зі мною і сталося, правда? Аж дивно, як я могла так помилитися. Я вважала тебе людиною чесною і прямою. Мені здавалося, що в глибині душі ти пишаєшся з цього.

- Мені тридцять років,- відповів я.- Вже п’ять років, як я вийшов із того віку, коли можна брехати собі й називати це чесністю.

Вона не відповіла. Злий, напівзакоханий у неї і страшенно засмучений, я обернувся й пішов геть.

Якось надвечір, наприкінці жовтня, я побачив на П’ятій авеню Тома Б’юкенена. Він ішов попереду своєю швидкою, напористою ходою, трохи розвівши лікті, наче готовий відкинути будь-яку перешкоду, і повертаючи голову то праворуч, то ліворуч, рухом її виказуючи неспокій очей. Я вповільнив крок, щоб не наздогнати його, але в цю мить він зупинився і, насупивши брови, почав розглядати вітрину ювелірної крамниці. Раптом він помітив мене й пішов назустріч, простягаючи руку.

- Що сталося, Ніку? Ти не хочеш вітатися зі мною?

- Не хочу. Ти знаєш, що я про тебе думаю.

- Ти збожеволів, Ніку! - вигукнув він.- Ти просто збожеволів. Я не розумію, про що йдеться.

- Томе,- спитав я,- що ти сказав того дня Вільсону?

Він мовчки втупився в мене очима, і я зрозумів, що мій здогад щодо тих трьох нез’ясованих годин був правильний. Я обернувся й пішов геть, але він наздогнав мене й схопив за плече.

- Я сказав йому правду! - мовив він.- Він прийшов, коли ми спаковувалися в дорогу, я звелів лакеєві сказати йому, що нас нема вдома, і тоді він спробував прорватися нагору. Він так оскаженів, що застрелив би мене, якби я йому не сказав, чия то була машина. Він весь час тримав руку на револьвері в кишені.- В голосі Тома раптом заклекотіла лють.- І що з того, що я сказав йому? Того типа куля однаково б знайшла, рано чи пізно. Він замилив очі і тобі, й Дейзі, але насправді це був бандюга! Переїхав Міртл, як ото собаку, і навіть не зупинився.

Мені нічого було відповісти на це, бо я не міг навести один і єдиний довід - що це неправда.

- А мені, гадаєш, не тяжко було? Хоч вір, хоч не вір, а коли я пішов відмовлятися від квартири й побачив на буфеті оту кляту бляшанку із собачими галетами, я сів і заплакав, як мала дитина. Господи, й досі, як згадаю...

Я не міг ні простити йому, ні поспівчувати, але я зрозумів, що він вважає свій вчинок виправданим. В усьому цьому було стільки недбалості, стільки безглуздя! Вони були недбалі люди, і Том, і Дейзі, вони ламали речі й людей, а тоді тікали й ховалися в безмежжі свого багатства, чи нерозважності, чи ще чогось такого, що тримало їх разом, полишаючи іншим прибирати за ними...

Врешті я подав йому руку; в мене раптом виникло почуття, ніби я розмовляю з дитиною,- а коли так, то смішно було б упиратись. І він пішов до ювелірної крамниці купувати перлове намисто чи, може, тільки пару запонок, позбувшись незавжди моїх провінційних нотацій.

 

 

Коли я виїжджав, особняк Гетсбі стояв ще порожній - трава на його газонах скошлатилася так само, як на моєму. Один з місцевих водіїв таксі, проїжджаючи повз браму, щоразу на хвилину зупинявся й показував пасажирам на будинок за нею; можливо, саме цей водій відвозив Дейзі та Гетсбі до Іст-Егга тієї ночі, коли сталося нещастя, і, можливо, він потім вигадав власну небилицю з цього приводу. Мені не хотілося вислуховувати її, і, вертаючись зі станції, я завжди обминав його машину.

Суботні вечори я проводив у Нью-Йорку, бо спогади про бучні свята Гетсбі були ще надто живі в моїй пам’яті, мені й досі весь час вчувалося