Маруся Богуславка - Багряний Іван

Ніби це вже йшли не юнаки, не дівчата й зальотні хлопці, а солдати, мешканці сірих, прозаїчних, уніфікованих касарень...

Сазонов дивиться на параду, спершись на парапет, і мружить очі. Він у гарному настрої. Він дуже задоволений. І... в той же час щось його й не задовольняє. Далебі, замало вогню, от що! Замало піднесення. Чому такі пісні обличчя? Музика гримить, а обличчя ні. Адже ж це ВІН стоїть тут, сам ВІН! Можна сказати, не те що непересічна особистість, а головна особистість тут! Носій маєстату найбільшої, й найвеличнішої "найлегендарнішої" інституції в усій країні і, може, в цілому світі! То ж хіба в його присутності так треба йти?! Голови вище! Треба кричати "ура"!.. Але це він думає, ніби жартома. Назагал парада йому подобається. Тільки от би... от би взнати, що вся ця орава, котра марширує поуз, думає? Що ховається, що ворушиться під кожною покришкою, га? От скільки неконтрольованих і неуконтролимих голів і душ, га!.. Це вже в ньому професійне, — такий чортик "легендарний" — недовіра до всього й намагання залізти в кожну душу, вивернути її...

Раптом йому стрелило до голови, що всі ті обличчя тому такі, похмурі й стримані, що це ВІН тут, що це вони ЙОГО бачать і тому інстинктивно нишкнуть і, мабуть, у них ноги тремтять ідучи, від страху збитися перед його очима. Від такої думки йому стає приємно-приємно. Втішно. Ще б пак! Отаку мати силу! Він почав придивлятися пильніше з цим новим настановленням до шерег і облич, що проходили мимо, аж перегнувся наперед. Справді, під його поглядом люди виструнчуються, шереги підтягуються, крок міцнішає. І, напевно, у них там ноги тремтять! Авжеж. Дійсно, його присутність має величезний вплив. Душа Сазонова розпливається від щастя й тріумфально пливе на хвилях музики. Ага!.. Вони його бояться! Гм... Бояться — значить, щось мають, або матимуть... Відчувають, іродові душі!..

Раптом Сазонов помічає, що по мимойдучих рядах пробігає якийсь шепіт і обличчя розтягаються в посмішки, повертаються так усміхнені до балкона і, о чорт! — усміх на них глузливий! Так, так, глузливий! Сазонов буряковіє. Глузливий усміх?!. Справді! А ось вже не тільки усміх, а по рядах металістів покотився регіт і завмер. Хтось щось там сказав між ними, кинув якусь репліку. Юнаки, як по команді, одвернули від балкона голови, але регіт покотився явний по шерегах, так немов вітерець промайнув, спалахнув раптом і завмер. Вони його, той сміх, понесли далі. Занесли, ніби й не було. Але він був, факт! Чергові колони повертають обличчя до балкона теж зі смішком, ніби їх повертає якийсь могутній магніт і показує дерзкі посмішки... Сазонов учепився руками за парапет; кров ударила в мізок... В цей час хтось торкнув рукою — Сазонов повертається: це Зайдешнер торкнув його й показав очима направо... Направо, спираючись ліктем на руку представника ЦК КП(б)У, стояла Людмила Богомазова, "Генеральна лінія". Стояла й дивилась на дефіляду молоді, "приймала параду" з своїм високим шефом. Вона тепер подруга великої, найбільшої тут сьогодні "риби" й має право гордо й з викликом тримати голову, виставляючи дерзко з цієї високої трибуни свою звабливу красу. Сазонов полотніє... "Та от чого вони посміхаються! От чого за малим не регочуться там! Ще б пак! Увесь провід Партії і Уряду й його "генеральна лінія" тут! Га! Чорт візьми!.."

Він полотніє, буряковіє... пітніє... Потім штовхає ліктем сусіда справа, товариша Калашникова, — показує йому очима на представника ЦК й на "Генеральну лінію". Той зрозумів, але знизав плечем байдуже, мовляв, ну, то й що? Що ж тут такого? Одначе так само штовхнув дальшого сусіда справа й передав через нього волю Сазонова далі... Так сазонівська воля пішла по вождях до Людмили Богомазової, — командир полка Денисюк нагнувся до вуха представника ЦК й, нахмурившись . лукаво, щось прошепотів у те вухо, і вже після цього воля Сазонова дійшла до Людмили Богомазової. Вона спокійно й апатично послухала, повела тонкою чорною бровою, повернулася байдуже й відійшла від парапету, а разом зі собою потягла й гостя з ЦК, що поволікся за нею хвостиком. Вожді в першому ряду стояли бліді. Тільки Павло Гук прикусив тоненьку посмішку й, перебільшено витріщаючи очі, дивився на стрункі шереги молоді, його молоді... Власне, це він тут єдиний генерал.

Сазонов був лютий. Стояв як чорна хмара. Настрій у нього пропав. На місце недавньої радости прийшла якась безвідчитна й несамовита лють. Але він злостився не на Людмилу Богомазову, яка, зрештою, тут "ні в чому й неповинна". "Ну що, ну що ж тут такого, що подруга члена ЦК стояла на балконі поруч з ним, що? Що, сволочі?!. Новий побут називається! Нова соціалістична мораль!?. Свобода совісті!?. Кому яке діло! Ні, не в тім суть, є, суть не в тім"... Сазоков глянув спідлоба на шерег блідих вождів, на масу молоді, що дефілювала поуз, і в серці йому піднялася ще глухіша, ще темніша, засапана лють — він раптом почав бачити все в зовсім іншому світлі. В душі підіймається ворожість до тих молодих і зухвалих, до тих, яких він не знає, які чорт його знає що там думають, що на своїй душі мають, темній, як ліс уночі... Душі темні, нерозгадані, непроглядні. Він перш думав, що у тих усіх жовтодзюбих тремтять коліна перед ним, перед його маєстатом, але, мабуть, навряд. Навряд! Не тремтять у них коліна, зовсім ні! О чорт!.. Він відчуває всім нутром, що то рухається поуз нього зовсім чужий і ворожий для нього світ, незрозумілий і темний, як ніч азіатська тутешня. Вони сміялися не з "Генеральної лінії", це тільки привід... Власне, вони сміялися з генеральної лінії, тільки з іншої! Вони сміялися з нього й з усього ладу, який він уособлює. Людмила ж тільки привід. Не було би її, вони так само би сміялися, не прямо, так в душі потішалися б. Вони наслухалися чуток про "розклад" верхівки та про "здвоєну генеральну лінію". Гади! Свої люди вибачили би, мовляв, ну й що ж, всі ми люди, все в порядку. Але це — зовсім чужий і ворожий світ...

Чим далі Сазонов дивиться на обличчя молоді, тим більше хмурніє, тим більше наростає в ньому ворожість, у відповідь на ворожість, що там дефілювала й що він її відчував. Відчував же!.. Ось ідуть дівчата, ставні й гнучкі, й гарні, мов перемиті, але... Сазонова розбирає гірка досада — він розуміє, що то не його дівчата, зовсім не його. Він їм потрібен, як трясця, а може, й як прокляття, як пісок у оці. Не бійсь, не в одної родичі десь по Колимах та Дальлагах, оті класово ворожі душі, непримиренні й ненавидящі, — і це їм, дівчатам, відомо, і від того їхні серця ніколи не горнутимуться до нього... Яблуко від яблуні недалеко падає. "А ти тут дивився й слину розпустив — яка прекрасна молодь! які ставні, гарні спортсменки! які гарні очі й брівки!.. Йолоп! Ти їм потрібен як торішній сніг, — ти персонально, як неотесана мавпа, з їхнього погляду, і ти взагалі, як знак часу, порядку..."

Сазонов ятрить свою душу зумисне, садистично, хоч вона й так ятриться сама. Чим більше він дивиться в обличчя, тим ясніше стає, що перед ним світ зовсім чужий і до нього ворожий. Не тільки тим ворожий, що то молодь, зухвала й брава, пружиняста, а він уже утиль, а й тому, що вона не боїться його, горда в душі, бо знає, що вона — майбутнє цієї землі, і нічого з нею не зробиш, жодними тюрмами не укоськаєш і справи не зміниш, і не приєднаєш її серця, лише навпаки... Так, так, тому що їм взагалі ніколи один одного не зрозуміти, бо молодь іде вперед, живе своїм життям, має свої думи й затаєні (і не сконтрольовані, от що!) прагнення, свою любов (теж несконтрольовану!), свої пристрасті (не сконтрольовані!), а вони — старші — щонайменше тупцяються вже на місці. "Що ж, що ти страшний та що, мовляв, доля кожного в твоїх руках! Не дури себе! Бо ж молоді на те накивати! Більше того, такий, як ти є, ти вже самим фактом такої твоєї ролі — ворог, ненависний усім цим юнакам! Бо така їхня природа. От!.." Ну, а до того — взагалі всі тут: і ті, що маширують, і ті, що отам стоять юрбами, — це ворожа стихія, давно відома зоологічною ворожістю й непримиренністю. Сазонов дивиться на хлоп'ячі зосереджені обличчя (може, просто від утоми й апатії зосереджені, може, попідводило животи, не ївши зранку), а йому видається, що вони йдуть і теж отак, як він, напружено думають свої думи: думають: "Чого це оцей ненависний жандарм стоїть на балконі й лупить очі, замість висіти десь на телеграфнім стовпі?! Ану, якби його повісити, та ще й за ноги потягти!..." І вже Сазонову здається, що вони іменно ЦЕ думають. Темна у цих людей і в цього краю душа, як сфінкс. Скільки він тут, але й на крихту не проглянув всередину, не зискав собі там тепла й привіту. Темна душа й загадкова. І замкнута, як зціплені зуби... Невичерпне джерело махновщини... Дух м'ятежу й повстання... Так і дивись, щоб не спорснув налигач, бо буде біда... Нерозгаданий і ворожий дух цієї землі, затаєний, що його навіть партквиток не зборкує в отаких от... — Сазонов глянув на Павла Гука й швидко відвів очі, бо Павло відчув на собі погляд і почав повертати голову. Вони чули один одного духом, як вовк пса. Одвів очі Сазонов і вшнипився ними в шереги молоді, хоч уже кепсько бачив їх крізь паволоку нервозности, злости й бентежних, кров'ю налитих думок... "Маширують... Вся земля ця маширує. Авжеж! Вимуштрували ми її, зборкали, вгнали в шори дисципліни й порядку, послуху, але... Що ж, що вона ходить, як кінь на корді, а так і дивись — обірве. Як норовистий кінь, ходить. Десятиліття минули, а не звикла. Удає лише. Видно ж, що удає! Ніби слухняна й з дисциплінована, ніби своя, ніби рідна, ніби вже примирена, але — чорт її знає!.. От і ця молодь, глянеш анфас — які милі й щирі фізіономії; а глянеш в профіль — і душа перевертається. Сфінкс. Махновщина! Ач які затиснені щелепи й зведені брови! Чого б нібито! Двоєдушна, віроломна душа хахлацька! От що! І не поймеш — чи глузує, чи кепкує, чи так тобі співчуває. А чи просто пустота й дур в голові... Павло протиснувся до Сазонова поближче й нагнувся разом з ним над парапетом, пробубонів:

— Салют, товаришу начальник! Дивишся на зміну? А?.. — а в голосі смішлива нотка, ніби він прочитав думки Сазонова.

"Чортів хитрий хахол!"

— А дивлюсь, дивлюсь...