Володарка Понтиди - Косач Юрій
Однак у пристані було завізно. Сюди причалювали судна з різних сторін, які здебільшого займалися перевозом невільників, або торгівлею всякою всячиною, навіть дорогими товарами, і у нас була надія, що нам трапиться нагода врешті видертися з цієї дикої закутини. Ми проваландалися осьде якийсь час. Граф Врона, Зогу і абат Гронкі цілими днями товклися біля причалу, виглядаючи таких суден, чи суденець, які спинялися у Сполетто, але йшли в дальші порти та й до Венеції. Що ж до мене, то я занедужав, мене трясла пропасниця, я лежав у норі грецького корчмаря. Прийшов я до себе на кораблі португальського купця, який змилосердився і погодився за невелику плату взяти нас на своє суденце, що йшло до Венеції.
Граф Врона дав обітницю, що поставить пудову свічку у соборі святого Марка за те, що нам пощастило таки вирватись із цього гемонського піратського кубла.
Португальський купчина був людиною добродухою. З нами він пив, грав у кості і залюбки розповідав про свої Подорожі та пригоди у різних кінцях світу. Між іншим, португалець розповів, що, коли його судно, декілька тижнів тому стояло у Сполетто, то там знявся з якоря, під лілеями Франції, фрегат "Яструб" і спішно попрямував до Венеції. Він узяв на свій поклад однієї ночі, якихсь знатних людей, а з ними була жінка, мовляв, високого стану. Ми зразу збагнули, що це була княгиня Селінська та її почт. Ця відомість мені привернула відразу здоров'я. Тимчасом погожий вітер ніс наш корабель по хвилях Ядранського моря на північ. Минуло ще декілька днів і ми побачили вогні Венеції.
3
Ми всі примістилися у житлі абата Гронкі, цього розумного і меткого служителя церкви, недалеко від собору Сан-Джорджіо Маджоре, що славиться своїми мелодійними дзвонами, які кожного ранку нас будили. Бідувати ми не бідували, але в достатку не жили, це правда. Я заставив ще один клейнодик, кілька цехінів приносив щодня абат, які, він казав, отримував за замовлений у нього кардиналом трактат про святого Франціска з Асижу (на підставі нових матеріалів); граф Врона-Вонсович також роздобував деяку мамону, мабуть із картіжа або з позик у земляків, яких осьде вешталося чимало. Зогу, якому я дав волю робити у Венеції, що хоче, щезав завжди на декілька днів, бив байдики. Іноді він наймався до котроїсь догаресси або сеньйори, або до приблуканого чужинця, щоб їх носити у портшезі, однак про це ніхто з нас не допитувався. Проте він тримався нас, приносив плетінки з добрими винами та їстивне, кажучи, що прив'язався до мене сердечно і, чи фортуна всміхнеться до нас, чи будемо під возом, —він буде завжди біля мене як вірний пес. Я вірив його слову, хоч знав, що це шалапут неабиякий, але доброго серця.
Мої товариші були зайняті добуванням грошей та прожиттям з дня на день будь-якою ціною (полишивши за собою малоприємні спогади нашої Одисеї, чи пак найбезглуздішої пригоди у Рагузі, в яку таки я їх уплутав). Я ж був не від світу сього. Я став іпохондриком, не дбав про їжу і питво, ані про розваги, а ходив замислений, та мабуть недужий, у пропасниці, бо ж у Венеції підсоння погане: мряки, вологість, дощисько; адже місто побудоване на 120 острівцях. Я аж дивувався, як на такому пропасницькому болоті можна було вибудувати такі чудесні будівлі. Як можна було жити серед цієї повсякчасної імли, на отих мутнястих каналах? Бог з ними. А де ж княжна Алі-Емет? Де ж княгиня Селінська? Це для мене було найголовніше. Чи ж забула вона про мене? Напевно повірила брехливим розповідям Христанека, що я попався в руки посіпак Вюртембергу, під час утечі, а тепер напевно загибаю в Гогенаспергу. Та хіба ж їй до того, щоб за мною побиватись, мене розшукувати? Чого ж тоді варті були її сльози, там, у мансарді, у Парижі? Гай, гай! О, жінки! Як можна вам вірити!
Я пригадав собі той вечір у Парижі, коли княжна прийшла до мене, вкрай засумована недобрими видіннями (а може провіщим сном?), прирікала мені доскінну вірність. Ач, яка, кому ж ще присягалася вона у такій вірності? Ой, який же з мене був наївний парубійко! Правду сказав безсмертний Шекспір: "О, жінко, крихкість — ось твоє імення "
Ні, аж скрикнув я. З мого боку, це не була лише нестримна жагливість, усе це було не задля похоті мерзенної, зальотної. Ні, не на те я марнував життя своє для княжни Алі Емет, княжни Володимирської, прінцеси Селінської. Не для жаги земної я страждаю, загибаю, ось так тиняючись по світі божому. Так, це може й було. Жага, що мучила мене в Парижі, та ще й пізніше, у Лімбург-Стирумі, коли я тремтів, почувши її сріблястий посміх, коли її очі, хоч на мить, черкали мене своїм відьомським мерехтом, коли вся вона, загадкова, ввижалася мені неземною з'явою. Тоді був я сам не свій, зачаклований. Так, це було. Але тепер тієї юнацької весняної жаги вже не було. Тепер по ній залишався тільки негрішний зітх, як у рицаря Тристана до далекої Ізольди; тихий зітх по пісні, лагідній як цілунок вітру, як туга по недовершеному коханні. Ввижалась вона мені нині Медеєю чи Кассандрою Понтиди, палаючою корогвою палко спрагненної свободи і вселюдської принди, на загибель усім царям і королевенятам, князькам і графенятам і всьому цьому давно вже зогнилому ладові, що потурає рабству, неволі, й темноті. Ні, недаремні були мої випробування, важкі гарти долі. Міцніло бо гасло моє: IN TYRANNOS!
З цим гаслом я з княжною, з прапороносцем, що із степів України, знад берегів Понтиди, як колись Орлєанська дівиця вийде на бій за світ новий для всього людства, піду і я, та буду там у перших лавах.
З цього маріння натхненного мабуть пропасницею, мене вирвав Зогу, що прибіг, захеканий і, нічого не пояснюючи, гукнув, щоб я якнайшвидше ішов за ним.
Карнавал у Венеції вже тривав декілька днів з нагоди свят Трійці. І то з якоюсь неймовірною, барвистою безжурністю, що мені видавалась блазнівською. Проте Зогу, разом з абатом Гронкі і графом Вроною, безцільно швендялися під церквами і остеріями, або шукаючи пригод, або, як абат Гронкі, спостерігаючи людську пустотність. Я збирався неохоче, та Зогу мене підганяв. Ми побігли по мості Ріальто, звідки, побачивши нас, абат Гронкі і граф Врона гукнули, щоб поспішати.
Надто пустотлива була ця юрба для мене: в масках і в чудернацькій одежі; ми проштовхувались крізь неї, хоч мені не було до гулів, не до того карнавального дуріння, не до того розбещеного натовпу ледарів та ледащиць, які сновигали і чіплялися до приїзжих здалеку недотеп, і грошовитих гуляк, щоб їх обчухрати. Абат і граф і собі начіпили маски і я разом з ними, спираючись на поруччя мосту, видивлявся на хоровід гондол, що посувався по чорних хвилях Канале Гранде.
"Якого чорта оце ви мене кликали?" — сердито я спитав абата.
"— А ось дивіться, — хитро підморгнув він, — не будете шкодувати..." І, справді, по каналі Гранде, попід міст плили гондоли. М'язисті гондольєри перегукувалися з народом, а народ обкидав їх квіттям. На передній гондолі сиділи музиканти, актори і всілякий гулящий народець. Все це крутилось, витанцьовувало, співало; лютні і сопілки вигравали канцонери і баркароли; народ розважався. У деяких гондолах сиділи достойники міста: дож і догаресса та й радники міста, які кланялися, бундючилися, а люд їх вітав: "Евіва!" Однак, щоправда, не всі глядачі були привітні до достойників міста, чулися також і глумливі вигуки, враз із розмаїтими прізвіськами, що стосувалися членів сенату та прокураторії, які також гороїжилися в гондолах. "Ось бачите, це й є справжня республіка! — гукав абат Гронкі, чуючи непристойні вигуки юрби, спрямовані до різних достойників міста, — ось це демократія, ось де влада народу, це таки справжня республіка, ніде такої не знайдете..."
Я стояв на мості та й придивлявся з нехіттю цьому дурінню юрби. Аж гульк! Ось тепер я здогадався, чому граф Врона і Зогу мене сюди покликали. У барці, уквітчаній та умаяній зеленим листям, барвистими килимами, плили знатні закордонні гості. У шатрі головної гондоли, до ката, сиділа княжна Володимирська, звичайно в масці, але я її вмить пізнав, а біля неї сиділа опецькувата личина з лентами через плече та з зорями; праворуч розсілася ще якась інша — мордастий одоробало у вишневому каптані, а за ними — інші люденята, мабуть якісь придворні гульвіси та й отара дамульок, не сказав би я, високої кондиції; були там і, старіючі паплюхи і молоденькі моргухи. А між ними, — хто б сказав! — гордовито розперся й финтик Христанек й пихата личина — Доманський, а також хитренний ласолюб Рокатані. Отакої! Уздрівши мерзотника Христанека, я спалахнув як хижий рись, схопив за шпагу і хотів гукнути ланцеві, що я таки осьде, що ще провчу його як треба. Але добродухий абат Гронкі всовістив мене, щоб я повівся дипломатично: тобто, не бешкетувати, все спостерігати і мотати собі на вуса. Я послухав його. Правда, досі я жив тільки одним почуттям, а тепер треба взятися за розум. Лють моя вщухла, бо ж з яким же я пломінним серцем дивився на княжну, що проїздила гондолою попід мостом. Бліда вона таки була; чи не служила їй Венеція? А може були у неї інші турботи. Була вона сумна, хоч посміхалася до народу, що її вітав.
Зніжна й лагідно вигравали лютні свої баркароли, плескотіла чорна хвиля каналу, гондоли повагом плили під мостами, одна за одною, народ розгулював, а я стояв, замислений, поки Зогу не сказав мені, що граф Врона і абат подалися понад каналом, з мосту на міст, щоб простежити, куди попрямувала валка гондол з княжною, та дізнатись, де її оселя. Я ж повернувся до нашого логова і заглибився в книги, роздумуючи проте увесь час, яка була б моя зустріч з княжною. Невже ніколи вона не згадала про мене? Невже не допитувалася про мою долю? Невже не допріла досі, оточуючи себе гроном зрадників і плутяг?
Після півночі нарешті з'явились абат і граф Врона, Мої побратими у біді. Засівши за стіл з кипрським винцем, абат розповів ось таке: "Княжна з іменем таки княгині Селінської, проживає недалеко від церкви Санта-Марія делля Фіоре." В остерії, де балювали мої друзі, розповіли сусіди, що це не маркіз де Вількур вирятував княжну з рагузької пригоди. Маркіз де Вількур вже раніше виїхав з Венеції, бо ж Людовик XVI не хоче мати ніякої суперечки з Катериною, заплутуючись у сумнівну справу княжни Володимирської, Регіни Понтіки.
